ОЗДОРОВЧА ТИША
Недавно я трішки прихворів. І здався на денний стаціонар однієї з полтавських лікарень. Треба сказати, що здався я цілком успішно, за посильну ціну (маю на увазі вартість медикаментів). Там навіть їсти пропонували… І те, що в лікарняній їдальні я не харчувався, швидше за все – моя вина. Знаєте, як у тому народному анекдоті: «А ваша Галя балувана!..»
Хоча там було весело! В обід приходили роздавальниці, приносили каструлі з харчами, бадьоро брязкотіли ложками-виделками, на звуки підтягувався недужий народ і, сьорбаючи з тарілочок щось ріденьке (бо дієтичне!), продовжував жваво обговорювати свої хвороби й болячки. Напевне, в палатах забракло часу.
Я слухав у коридорі, біля дверей «Маніпуляційної». Чекав свого часу, коли мені, нарешті, продовжать дірявити «верхній квадрат».
Взагалі, в коридорі було, що послухати.
Вряди-годи на поверх прибував вантажний ліфт. У цьому явищі було багато апломбу – брязкіт і гуркіт виникав такий, як при зчепленні вантажних вагонів. Потім з ліфта викочували візок з вантажем. Коли його котили до пункту призначення, коліщата несамовито верещали… Мабуть, їм щось не подобалося.
Якщо саме в цей час коридором проходили одна-друга-третя медсестрички, то виникала лікарняна симфонія, яку важко описати словами. Тому що медсестрички, які походили переважно з приміських сіл і, судячи з вигляду, непогано харчувалися, при ходьбі на високих підборах (хто не знає цього слова – каблуках) видавали при кожному кроці звук, середній між «цок» і «бух».
Інколи до цих звуків долучалися вигуки пацієнтів, які чогось там не дочули з мобільних телефонів… «Шо-шо? Повтори, шо ти сказала?»
Хто сказав, що хворіти нудно? Я розважався тим, що заплющував очі і розгадував походження звуків. Бо окрім перелічених і примітивно описаних мною було ще багато інших – не менш прикметних і гучних.
Наприкінці свого перебування в лікарні мене раптом осяяла думка: а може це спеціально – розроблено такий режим тиші? Щоб пацієнт не розслаблявся, хотів якомога швидше одужати і вирватися з цього шарварку?
Бо на вулиці – тихіше, не кажучи вже про власне житло, де ти сам собі визначаєш звуковий режим. Взагалі, досить тонкий психологічний розрахунок…
І я вирішив якомога швидше одужати. І це вдалося! Звичайно, завдяки лікарям.
Хоча там було весело! В обід приходили роздавальниці, приносили каструлі з харчами, бадьоро брязкотіли ложками-виделками, на звуки підтягувався недужий народ і, сьорбаючи з тарілочок щось ріденьке (бо дієтичне!), продовжував жваво обговорювати свої хвороби й болячки. Напевне, в палатах забракло часу.
Я слухав у коридорі, біля дверей «Маніпуляційної». Чекав свого часу, коли мені, нарешті, продовжать дірявити «верхній квадрат».
Взагалі, в коридорі було, що послухати.
Вряди-годи на поверх прибував вантажний ліфт. У цьому явищі було багато апломбу – брязкіт і гуркіт виникав такий, як при зчепленні вантажних вагонів. Потім з ліфта викочували візок з вантажем. Коли його котили до пункту призначення, коліщата несамовито верещали… Мабуть, їм щось не подобалося.
Якщо саме в цей час коридором проходили одна-друга-третя медсестрички, то виникала лікарняна симфонія, яку важко описати словами. Тому що медсестрички, які походили переважно з приміських сіл і, судячи з вигляду, непогано харчувалися, при ходьбі на високих підборах (хто не знає цього слова – каблуках) видавали при кожному кроці звук, середній між «цок» і «бух».
Інколи до цих звуків долучалися вигуки пацієнтів, які чогось там не дочули з мобільних телефонів… «Шо-шо? Повтори, шо ти сказала?»
Хто сказав, що хворіти нудно? Я розважався тим, що заплющував очі і розгадував походження звуків. Бо окрім перелічених і примітивно описаних мною було ще багато інших – не менш прикметних і гучних.
Наприкінці свого перебування в лікарні мене раптом осяяла думка: а може це спеціально – розроблено такий режим тиші? Щоб пацієнт не розслаблявся, хотів якомога швидше одужати і вирватися з цього шарварку?
Бо на вулиці – тихіше, не кажучи вже про власне житло, де ти сам собі визначаєш звуковий режим. Взагалі, досить тонкий психологічний розрахунок…
І я вирішив якомога швидше одужати. І це вдалося! Звичайно, завдяки лікарям.
Павло СТОРОЖЕНКО
Коментарі
Дописати коментар