ЗЛОДІЙ В АВТОБУСІ
Не знаю чому, мені раптом пригадався випадок чи не 25-літньої давності.
…Їду в автобусі, старому, запилюженому «пазикові», нашою благословенною духовною столицею, тобто, Полтавою. Автобус був не те щоб переповнений, але вільних місць для сидіння не було. Бовтаюся собі, вчепившись у верхню поперечину, і раптом боковим зором помічаю: молодий чоловік зашмуляної зовнішності тягне із сумки пасажирки, що стояла попереду, гаманець. Витягає тихенько, але старанно. А пасажирка, жінка років 35-40, як кажуть у народі, «зчепилася язиком» зі знайомою. Їй не до того, що коїться навколо. Розмова видалася цікавою.
Не хочу стверджувати, що в мені раптом заговорила громадянська свідомість. Це було б надто нескромно. Швидше за все це була неконтрольована безпосередня рефлексія. «Карманник!» - заволав я. – «Дивіться, він витяг у вас гаманець!..»
Мій зойк був несподіваним навіть для злодія. Гаманець вислизнув з його пальців і ляпнув на підлогу. Дама притьмом перервала розмову і хапнулася за сумку. «Ой, немає гаманця!..»
На одному подиху я продовжив свою викривальну рефлексію: «Це він його витяг!»
«Що ви вигадуєте! – раптом вискнула дівиця малопомітної зовнішності, яка стояла поруч з балакучою пасажиркою. – «Я сама бачила, як вона його випустила! Он він лежить!»
Я зрозумів, що молодий дослідник чужих кишень працює під прикриттям. Вони пасували один до одного: дівиця теж була зашмуляна, малопомітна і нездорово худорлява. Мабуть, чимось зловживала.
Але я наївно не вгавав: «Водій! Повертай до райвідділу міліції! Хай там з’ясують, хто він такий!»
-А ну спробуй! – грізним шипінням обізвався карманник.
- Це ще довести треба! – припряглася дівиця.
У салоні, як ранній сніг, упала тиша. Було чути тільки торохтіння двигуна. Пасажири раптом зацікавилися індустріальним пейзажем, який поволі пропливав за вікнами. Кондукторка підсіла до водія і почала порпатися в своїй сумці, нібито занепокоєна величиною виручки і перспективами виконання річного плану…
Я зрозумів: народ прибздів!
Це зрозумів не тільки я.
Карманник обернувся до мене: «Та ти знаєш, скільки в мене бабок!». Він витяг із задньої кишені нейлонових спортивних штанів стосик заяложених рублів, перетягнутий гумкою. Купюри були дрібні, але зібрані до купи мали справити неспростовне враження «багачества». «Я ще й тобі міг би позичити!»
- Молодий чоловіче, а, може, вам здалося? – запитала мене поблідла власниця гаманця. – В мене ж нічого не пропало…
Я відчув себе ідіотом. Таке неприємне, знаєте, відчуття.
І тут автобус зупинився. Водій знав свою роботу: зупинка! Першим із салону вислизнув карманник. За ним – дівиця прикриття. Вже виходячи, вона встигла мені гучно прошепотіти: «Мы еще встретимся, товарищ Стороженко!» (без перекладу).
Я спочатку здивувався, що мене знають у певних колах. А потім зрозумів: я інколи виступав перед трудовими колективами. Читав свої гуморески, літературні пародії. Можливо, серед аудиторії, приміром, у ПТУ була і ця вдячна слухачка. Запам’ятала.
Звичайно, я більше ніколи з ними не зустрічався. Дівиця «брала на понт», лякала. Не тільки мене, а й присутній у салоні народ.
Чому раптом у пам’яті спливла ця історія з «донезалежних» часів? Може, за аналогією… Вся наша країна, як запилюжений автобус старої моделі, торохтить на вибоїнах історії, а в салоні орудують крадії: тирять усе підряд – землю, заводи, порти, фабрики, кораблі, почесні звання…
А народ робить вигляд, що нічого не помічає. Чому? Мабуть, тому ж, що і в першому випадку.
…Їду в автобусі, старому, запилюженому «пазикові», нашою благословенною духовною столицею, тобто, Полтавою. Автобус був не те щоб переповнений, але вільних місць для сидіння не було. Бовтаюся собі, вчепившись у верхню поперечину, і раптом боковим зором помічаю: молодий чоловік зашмуляної зовнішності тягне із сумки пасажирки, що стояла попереду, гаманець. Витягає тихенько, але старанно. А пасажирка, жінка років 35-40, як кажуть у народі, «зчепилася язиком» зі знайомою. Їй не до того, що коїться навколо. Розмова видалася цікавою.
Не хочу стверджувати, що в мені раптом заговорила громадянська свідомість. Це було б надто нескромно. Швидше за все це була неконтрольована безпосередня рефлексія. «Карманник!» - заволав я. – «Дивіться, він витяг у вас гаманець!..»
Мій зойк був несподіваним навіть для злодія. Гаманець вислизнув з його пальців і ляпнув на підлогу. Дама притьмом перервала розмову і хапнулася за сумку. «Ой, немає гаманця!..»
На одному подиху я продовжив свою викривальну рефлексію: «Це він його витяг!»
«Що ви вигадуєте! – раптом вискнула дівиця малопомітної зовнішності, яка стояла поруч з балакучою пасажиркою. – «Я сама бачила, як вона його випустила! Он він лежить!»
Я зрозумів, що молодий дослідник чужих кишень працює під прикриттям. Вони пасували один до одного: дівиця теж була зашмуляна, малопомітна і нездорово худорлява. Мабуть, чимось зловживала.
Але я наївно не вгавав: «Водій! Повертай до райвідділу міліції! Хай там з’ясують, хто він такий!»
-А ну спробуй! – грізним шипінням обізвався карманник.
- Це ще довести треба! – припряглася дівиця.
У салоні, як ранній сніг, упала тиша. Було чути тільки торохтіння двигуна. Пасажири раптом зацікавилися індустріальним пейзажем, який поволі пропливав за вікнами. Кондукторка підсіла до водія і почала порпатися в своїй сумці, нібито занепокоєна величиною виручки і перспективами виконання річного плану…
Я зрозумів: народ прибздів!
Це зрозумів не тільки я.
Карманник обернувся до мене: «Та ти знаєш, скільки в мене бабок!». Він витяг із задньої кишені нейлонових спортивних штанів стосик заяложених рублів, перетягнутий гумкою. Купюри були дрібні, але зібрані до купи мали справити неспростовне враження «багачества». «Я ще й тобі міг би позичити!»
- Молодий чоловіче, а, може, вам здалося? – запитала мене поблідла власниця гаманця. – В мене ж нічого не пропало…
Я відчув себе ідіотом. Таке неприємне, знаєте, відчуття.
І тут автобус зупинився. Водій знав свою роботу: зупинка! Першим із салону вислизнув карманник. За ним – дівиця прикриття. Вже виходячи, вона встигла мені гучно прошепотіти: «Мы еще встретимся, товарищ Стороженко!» (без перекладу).
Я спочатку здивувався, що мене знають у певних колах. А потім зрозумів: я інколи виступав перед трудовими колективами. Читав свої гуморески, літературні пародії. Можливо, серед аудиторії, приміром, у ПТУ була і ця вдячна слухачка. Запам’ятала.
Звичайно, я більше ніколи з ними не зустрічався. Дівиця «брала на понт», лякала. Не тільки мене, а й присутній у салоні народ.
Чому раптом у пам’яті спливла ця історія з «донезалежних» часів? Може, за аналогією… Вся наша країна, як запилюжений автобус старої моделі, торохтить на вибоїнах історії, а в салоні орудують крадії: тирять усе підряд – землю, заводи, порти, фабрики, кораблі, почесні звання…
А народ робить вигляд, що нічого не помічає. Чому? Мабуть, тому ж, що і в першому випадку.
Павло СТОРОЖЕНКО
Коментарі
Дописати коментар