ТРИВОГА НА ДОРОГАХ

Автомобіль не розкіш?..
Один із зигзагів долі якось завів мене у Диканьку. Знаєте, оту, згадувану Миколою Васильовичем Гоголем у відомих «Вечерах…». Я там учителював. Але не свою коротку (бліц!) кар’єру вчителя я хотів би розлого описати. У пам'ять запав один дрібний, але промовистий епізод.
... Ми з дружиною хотіли щось купити і, коли підійшли до ЦРУ (для тих, хто не знає або призабув радянські абревіатури – центральний районний універмаг, а не те, що зразу спало на думку), то звернули увагу на новенькі «жигулі». Втім, не стільки на них, скільки на жінку, яка сиділа спереду, праворуч від місця водія. ЇЇ  округле обличчя променило таку гордість і зверхність, що не помітити цього було важко. Я спочатку, як кажуть, не врубався. «Що це вона? З якого приводу торжество?» - запитав у дружини. Бо вважав її кращим, ніж я, знавцем жіночих душ. «Не зрозумів? Це вона пишається, що має таку машину».
Це було досить давненько, десь у першій половині 70-х років минулого століття, і, мабуть, було б не зайвим трішки прояснити тодішні соціально-економічні обставини «модерновішим» поколінням. Які виросли в інших умовах.

Придбати у приватну власність легковий автомобіль у колишньому Радянському Союзі було непросто. Це був страшенний дефіцит. Мати достатню кількість рублів було недостатньо. Треба було стати в чергу за місцем проживання чи праці, добре «вистояти» і при наявності позитивних характеристик від різних державних установ і громадських організацій нарешті придбати. Це «нарешті» могло тривати роками. Передовикам і відомим людям було легше. Тобто, швидше.
Недавно одному колезі потрапили до рук особисті справи (ціла купа!) людей, які претендували на придбання легкових автомобілів. Він знайшов їх у старому сейфі, який нарешті вдалося відчинити. (Ключ давно загубили, потреба в сейфі нагальною не була, і справи «законсервувалися» на кілька десятиліть). У кожній справі – особиста заява, характеристики заявника: партійна (якщо був членом партії), профспілкова, комсомольська… Документи, які підтверджували особливу необхідність у автомобілі. Справи були акуратно пронумеровані...
Це я описую для того, щоб сучасники зрозуміли душевні підстави провінційної тітки для демонстрації своїх гордощів. Бо тоді власні «жигулі» в окремо взятому селі – це було круто. Не те, що зараз якась «лада» чи навіть вживаний «фольксваген».
Але… чи не подібні вирази обличчя, як у тієї диканської тітки, я зустрічаю за вітровими стеклами «лексусів» і дорогих джипів? Звичайно, якщо вони не надто затоновані. Власне, такі ж. Хіба що до них додалася холодна пихатість, яку я кваліфікував би як класову. Це коли на тебе дивляться як на звичний сірий пейзаж, не помічаючи.
Однаковість людських реакцій на подібні обставини, демонстрована через два-три десятиліття, наводить на думку (до речі, досить часто виголошувану) про те, що людство впродовж своєї тривалої і бурхливої історії внутрішньо (психічно, рефлекторно) не змінилося. Хоча ніби й намагалося. Але знову й знову воно відкочувалося до одвічної дикої константи.
Допитливі давні греки після того, як змусили працювати на себе рабів, а самі змогли займатися на дозвіллі різними принагідними розважаннями, навіть склали перелік пристрастей і мотивацій, які визначають поведінку людини. Не буду наводити їх докладно, тим більше, що різні філософські школи цей перелік то розширювали, то звужували, зазначу тільки, що було помічено: чим менше людина шліфована культурою, тим різкіше в її поведінці проявляються первісні пристрасті.
«Ну, це ж давні греки!» -  Можуть зауважити мені. – «Ми - зовсім інше».
«Да, скифы – мы! Да, азиаты – мы, С раскосыми и жадными очами…» - рішуче ідентифікував нас відомий російський поет Олександр Блок. І від цього нікуди не дінешся.
Це я веду до того, що в нашому ставленні до легкового автомобіля часто переважає гординя володіння, прагнення продемонструвати своє «багачество», а не тверезий прагматизм, притаманний європейцям. Приміром, німці купують авта, виходячи не стільки зі своєї купівельної спроможності, скільки з огляду на те, навіщо потрібна автомашина функціонально. Якщо німець живе у великому місті, то вибір найчастіше падає на малолітражку: її легше паркувати, вона споживає менше бензину, дешевша в обслуговуванні… Одне слово, машина - це інструмент.
Пам’ятаєте давнє гасло: «Автомобіль - не розкіш, а засіб пересування!»? У нас воно ще не втілилося. Особливо це стосується легкового автопарку. Важкі, двох- і більше- тонні джипи товчуться нашими містами, переносячи на короткі дистанції одну-дві сідниці. Дорогі авта в рекламних проспектах часто називають машинами представницького класу. Хоча…що і кого вони насправді представляють? Бо зазвичай функціональної потреби в них немає. Точніше – вона невиправдано завищена. І якщо щось і представляють ці дорогі авта, то тільки марнославство і пиху власників чи начальників.
Згідно зі статистикою минулого року найбільше дорогих автомобілів класу «люкс» було продано в Україні. Мається на увазі європейський ринок. А наші найвищі чиновники  кредит у МВФ ніяк не випросять. На нашу бідність.
Один мій німецький колега якось зазначив: «У ваших містах на вулицях більше розкішних автомобілів, ніж у нас». І оця розбіжність між розумною потребою і марнославством володіння дорогою річчю наводить  на думку про дикуватість, брак здорового прагматизму… Висловлюсь дипломатично: у нас з вами.
           
Психотипи на дорогах.
Власне, саме про них я і хотів написати, поділитися, можливо, й не дуже оригінальними, спостереженнями. А екскурс в історію автомобілізації нашої країни вийшов якось несамохіть. Так би мовити, до слова прийшлося.
Знаєте, на дорозі мене більше дратують навіть не «мажори» (Ну що з них візьмеш, - неадекватні, пихаті ідіоти, нащадки багатих батьків чи родичі високих посадовців!), а досить чисельна категорія хитрожопих*.
 Щоб прямо поїхати на червоне світло чи відкрито перетнути подвійну розподільчу смугу, у них, на відміну від «мажорів», бракує нахабства і зв’язків. А от відтиснути тебе вбік хж може. (Бо ти – нормальний, ти не хочеш бодай легкого контакту з його машиною, щоб потім за участю ДАІ не з’ясовувати, довго й нудно, хто винен у подряпинах). І робить це він з певним задоволенням. Бо вірить у твою нормальність.
Якщо перед світлофором вишикувалася ціла вервечка машин (горить червоне світло), хж може її тихенько об’їхати і зупинитися перед світлофором першим. При цьому він порушує деякі не дуже серйозні правила, приміром, може трішки заїхати на розподільчу смугу, надто близько стати до означеного переходу. Але коли поблизу немає працівника ДАІ, то хж вдається до таких маневрів залюбки. І вважає себе дуже розумним.
Можна подумати, що хж кудись поспішає, але це не так. Як правило, він невдовзі повертає, або зупиняється біля якоїсь крамнички. Генеалогічно хж, напевне, походить від тіток радянської доби, котрі не могли спокійно вистояти в черзі, щоб не відтиснути одну-дві особи й «достроковово» не пробитися до прилавка. Звичайно, «проникнення» супроводжувалося ґвалтом, обуреними вигуками «Вас тут не стояло!», але перемагав здоровий глузд (Хай ти гориш!), публіка поступалася і баба-хж брала своє.
Помітне явище на дорозі являють водії – глибокі пенсіонери. Коли я бачу на дорозі старий «москвич» або «запорожець» з літнім чоловіком за кермом, то одразу насторожуюсь. І справа не в застарілій марці автомобіля. З віком у людини млявішають реакції (що поробиш!), вона продовжує жити в колі своїх молодих уявлень. Коли нині 80-літній чоловік придбав собі омріяний «запорожець», машин на дорогах було не густо, маневрувати було вільніше. Він так і маневрує… Літні люди бояться жвавого руху і полюбляють їздити по вісьовій. Їм треба шанобливо поступатися, а не по-хамськи гоношитися: «Куди ти преш, стара козлятина!». З часом, якщо Бог дасть, і ми такими будемо.
У літніх людях живе потужна сила звички. Пригадується епізод: старий чоловік на «славуті» повернув праворуч з другої смуги, від вісьової, намагаючись заїхати у двір. І вдарив на першій смузі автомобіль, який рухався майже паралельно його «славуті». Швидкість обох машин була невелика, нічого трагедійного не сталося, але без ум’ятин не обійшлося. Цікава мотивація, яку виголосив старий автолюбитель на судовому засіданні: «Я тут сорок років їжджу і так повертаю! Чого ви сюди полізли?»
Нині багато пишуть про нетверезих водіїв, таврують їх як потенційних злочинців. І набагато менше згадують п’яних перехожих чи, приміром, велосипедистів. Хоча й вони становлять певну небезпеку.
Роки три тому на трасі Полтава – Кременчук я став свідком такої пригоди: попереду мене рухався потужний трайлер. Здається, на базі КамАЗу. Але рухався він якось не нормально. То смикнеться ніби обганяти, то ледве повзе… Я, про всякий випадок, тримав безпечну дистанцію. Раптом трайлер, взявши трохи до узбіччя, зупинився. Я обігнав його і став, зацікавившись причиною зупинки. Картина, яку я побачив, на потьмяніла в пам’яті до сих пір: з кабіни виліз дебеленький водій і попрямував до дядька, який, змушений зупинитися, стояв, тримаючись за руль велосипеда. Дядька явно «штормило». Напевне, він, десь добре хильнувши, рулив тепер у рідне село, імітуючи на трасі синусоїду. Водій без зайвих слів схопив п’яного дядька за барки і, трішки піднявши, кинув його у кювет. А слідом – і велосипед. Гадаю, що з дядьком нічого поганого не сталося. У просякнутому алкоголем тілі прокидається якась надприродна еластичність.
Я поаплодував дальнобійникові за мудре розв’язання проблеми і рушив далі.
До речі, пасажири громадського транспорту і перехожі частіше схильні вільно трактувати правила дорожнього руху, ніж водії. У них свої «понятия», та й правил не вчили, не було потреби.
Якось у автобусі, який вже рушив від зупинки, перелаштувався на другу смугу і зупинився на червоне світло світлофора, захвилювалися дві жінки: «Відчиніть двері! Он хлопець біжить! Ми його знаємо, йому в наш бік!»
Водій на заклики не зважив, і, коли загорілося зелене світло, рушив  далі. Добрі дві хвилини жінки не вгавали, кляли його як черству людину й  неспівчутливого монстра. Я теж встряв (мабуть, здуру): «Він не мав права цього робити! Не на зупинці та ще й на другій смузі… Це порушення!»
І тут жіночки перемкнулися на мене: «А ти мовчи!..» І розповіли, хто я такий, хоча ми бачилися вперше.
А хто з водіїв не об’їжджав (хоча роздратовано, але обережно) нетверезих до безтями перехожих? Це риторичне запитання.
Заходившись малювати дорожні картинки, я сказав собі, що про ДАІ не варто говорити жодного слова. Ця тема збита, як українські дороги. Але… не втримаюся, щоб не переповісти думку одного мого колеги, літератора. Він вважає, що даішники – це народні месники. В них переселився дух скривдженого, ображеного селянства, яке пригнічували і грабували впродовж багатьох десятиліть. І тепер, вони, «сыны крестьянские», вийшли на дороги, щоб помститися жорстокому, несправедливому суспільству…Не знаю, наскільки справедлива ця метафізична гіпотеза, це важко перевірити, але щось у ній є…
Чи не загнув?
Згадавши слова Олександра Блока про скіфів, я трохи засумнівався: а чи не надто я загнув? Але потім, пригадавши дані європейської статистики, що в Україні найбільша смертність на дорогах, я заспокоївся: ні, не загнув.
Все-таки дикуваті ми для такої густої автомобілізації. Не Європа. Там на дорогах таких епізодів, як у нас, не побачиш. Врешті-решт, у тих країнах, де мені довелося побувати.
Але ніщо не стоїть на місці, тим більше – рух транспорту. Цей чемний звичай – пропустити поперед себе машину, яка намагається виїхати з бічної вулички на запруджену основну дорогу, років 15 тому я вперше спостеріг у Німеччині. Тепер все частіше так роблять і в нас. І в той же час у нас поменшало публічних зустрічей двох «крутих» на зустрічних курсах, щоб посеред дороги, не вилазячи з джипів, «перетереть» якісь свої круті справи. Звичайно, таким чином демонструючи не стільки діловитість, скільки хамство, презирство до інших учасників руху, мовляв, «схавають», нікуди не дінуться. Я ніколи не бачив, щоб у подібному випадку нагодився даішник. Хоча очевидячки було порушення правил, стопорився рух в обох напрямках.
Мабуть, кожному автомобілісту чи пішоходу є що розповісти про дорожній рух. Бо всі ми - його учасники. І наша поведінка на вулиці чи в дорозі – це характеристичний зріз нашого суспільства. Куди б ми не рухалися: в Європу чи на Колиму.
                Павло СТОРОЖЕНКО
* Далі, щоб не тривожити строгі читацькі смаки, я вживатиму абревіатуру цього немилозвучного слова: хж.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

НА ШЛЯХУ ДО…

НА ТОЧНІСТЬ ОЗНАЧЕНЬ

НЕ ЗАВИДУЙ БАГАТОМУ. (Тарас Шевченко)