ЗВІДКІЛЯ НОГИ РОСТУТЬ

Або трішки про нормальність   
Отож: звідкіля?
Власне, це запитання риторичне, на яке всі знають відповідь, але не проговорюють її вголос. Через вихованість, бажання уникнути  простонародної грубизни, делікатність…
Якщо перенести це запитання в соціально-політичну площину, то до причин «промовчування» можна додати й правову обачливість, і небезпідставне побоювання: ну, назву, крякну… А що потім? Чим це для мене закінчиться?
 Ця еротико-фізіологічна приповідка пригадалася, коли я подумав про феномен «тітушок», власне, найманців, які завжди виникають у тому місці і в той час, коли треба побуцькати якихось опозиціонерів чи просто невдоволених владою. Хто їх спонукав, хто доручав цю «роботу», за які такі форми вдячності вони взялися її виконати?
Правильно, всі знають, точніше: прозорливо здогадуються, хто справжній замовник, під прикриттям якого авторитету вони махають кулаками і корчать люті гримаси. Але між геніальним здогадом і точним знанням, опертим на доведену правову основу, є певна дистанція.

Чому під час виборів часто виникають «непорозуміння» з підрахунком голосів, і навіть фотокамери, на придбання яких витрачено мільйонні бюджетні кошти, не допомагають нічого прояснити?
А суди або не приймають позовів, або виносять неправосудні вироки, не зважаючи на очевидність порушень. Чому?
Чому міліція впритул не помічає озброєних провокаторів і навіть турботливо оберігає їх від протестувальників як найшановніших громадян? Маю на увазі події, дотичні до останнього Майдану. Хто їй дав таку настанову? Кого вони дослухаються?
Чому, не зважаючи на законодавчу заборону, триває практика прямого, майже не прикритого, підкупу населення перед виборами різних рівнів? Хто   так наполегливо апелює до дрібної корисливості людей, намагаючись не потривожити їхній розум і розважливість? А без них, двох останніх, власне, й громадянина немає. Є віслюк із байки, який бреде за жмутом сіна, що бовтається перед ним, підвішений до жердини.
Кому вигідні ці маніпуляції? Хто заплющує на них очі?
Коротко кажучи: звідкіля ноги ростуть?
І тут, як обачливо не крутись, може бути тільки одна відповідь: з влади. Ноги ростуть з влади.
Так що ж це за влада така, від якої так і чекаєш якоїсь підлянки: брехні, підтасовок, насильства, перейменування чорного в біле…
Коли влада застосовує закон, то він починає нагадувати горіх, у якому шкідник (жучара!) виїв ядро - зміст, а публіці залишив наповнену його екскрементами шкаралущу – форму.
І як вірнопіддано не заплющуй очі (з огляду на владу), але таким «горішком» в суспільно-політичному житті не прохарчуєшся. Надто вже смакує гівном.
За останні роки сформувалася не те щоб непомітно, а поступово й невідворотно,  щільна,  неуникна система типу «ніпель»: може бути тільки так і туди. Без варіантів.
Якби це явище мало місцевий, локальний характер, то можна було б говорити про «окремі недоліки». Які ось-ось подолають…
Але воно набуло загально державного масштабу, виструнчилося у виконавську вертикаль, яку підтримують репресивні підпорки: суди, прокуратура, міліція…
Коли я чую, що там теж є порядні, чесні люди, мені хочеться оспорити це твердження. Передовсім вони, вищі чиновники різних гілок влади, - «кріпаки». Вони прикріплені до своїх посад високими зарплатами, подачками, узвичаєними хабарами. І будь-який прояв чесності, намагання дотримуватися закону по суті, а не по чиїйсь вигоді, може спричинити повернення чиновника в народ, звідкіля він вийшов. Втім, зразу ж поправлюсь: уже з’явилися «потомственні» судді, прокурори, депутати, ректори… Коли «место кормления» передається від батька до сина і т. д.
Це здається мені ненормальним, бо імплементує в наш час феодальну законсервованість, винищує на корню здорову міжлюдську змагальність. За такої системи пробитися нагору можна тільки завдяки родинним та приятельським зв’язкам,  належності до клану, безпринципності… Високий майновий стан правлячої верхівки вивів її за межі соціуму, благом якого вона має опікуватися. Практично, вона працює в режимі «постійно діючої» змови проти свого народу. Бо їй і так добре, і поступатися своїм не легітимно привілейованим становищем вона в жодному разі не бажає.
Хто ж вибудував цю систему? І хто її вінчає? Знову риторичне запитання. Ясно хто – Президент. Форма правління ж у нас – президентська. Він потужно потяг на себе ковдру всевладності й всекомпетентності. Без такої ж всеохоплюючої відповідальності.
Дякувати Богові, мене ніколи не цікавила наповненість чужих кишень, розмір чужих статків. Заздрість – погане почуття головне тим, що виїдає душу самого «носія».
Я достатньо лінивий, щоб не пріти над нагромадженням власності. Мені завжди було миле єврейське прислів’я: «Чим більше добра, тим більше болить голова».
Я не дуже «просунутий» Інтернет-користувач, власне, «чайник», і коли нарешті побачив на якомусь сайті апартаменти нашого президента в Межигір’ї, то мимоволі (панічно!) подумав: «Та він же ненормальний!»
Я не пов’язую свою реакцію з якимось специфічним медичним осмисленням. Я не психолог і не психотерапевт. Мені здалися ненормальними такі розкоші на тлі досить скромного існування переважної більшості керованого ним народу (здається, чверть українського населення нидіє за межею бідності). Пишноти - за тієї обставини, що держава у боргах, як у шовках, і на кожного українця припадає близько 1,3 тисячі доларів боргу, включно з немовлятами.
Взагалі, поняття норми обумовлене не тільки соціально, а й звичаєво, історично. Можливо, таке «багачество», з яким прикрашені й обставлені  зали його резиденції, було б, так би мовити,  сподіваним за Середньовіччя, в палаці якогось східного падишаха чи короля … Але в досить небагатій країні, яка називає себе демократичною, воно наводить на гнітючі роздуми про адекватність, тобто нормальність власника.
Безумовно, Президент – сильна особистість. На нього практично не вплинули приклади європейського товариства, в яке він потрапив, ставши президентом. Маю на увазі стриманість і скромну респектабельність глав західних держав. Вони їздять у своїх країнах без помпезних кортежів, а то й взагалі – на велосипедах, живуть у помешканнях, які не наводять на думку про нестримне казнокрадство, мало того, вони не присвоюють собі почесних звань, а якщо й трапиться якийсь грішок, то якось так, я б сказав, цивілізовано подають у відставку.
У нас так не заведено. Мало того, варто висунути до влади якусь, навіть обґрунтовану з погляду права, претензію, як тебе можуть затовкти до цілковитого злиття з горизонтом. Тому що владна вертикаль зусібіч підперта судом, прокуратурою, міліцією, «тітушками»… Ніпель.
Взагалі, вираз «сильна особистість» не містить морально оціночного аспекту. Вона може бути і доброю, і злою, так би мовити, «исчадием ада».     Яка вона, особистість, виявляють не стільки її слова, скільки практична діяльність.
…Мені чомусь пригадалася одна з новел відомого німецького письменника Гайнріха Бьоля, точніше, згадуваний у ній персонаж, унтер-офіцер, командир зенітної обслуги. Зенітну гармату виставили окремо, на дальніх підступах до батареї, у якихось глухих заростях Кримського півострова. Так от, поки вони там стояли, окремо, без зв’язку з рештою підрозділу, унтер-офіцер, активний гомосексуаліст, ґвалтував почергово своїх підлеглих. Власне, зміст новел -  мучительна рефлексія одного зі зґвалтованих. Унтер-офіцер – явно сильна особистість. І, у спрощеному вигляді, тут присутня владна вертикаль. Командир наказав - треба виконувати…
Я не хочу розвивати якісь паралелі, бо це може образити багатьох із нас.
Повертаючись від цієї начальницько-сексуальної драми часів Другої світової війни до наших обставин, хочеться прибитися до сучасної норми, демократичної нормальності, яка відповідала б ментальності народу, його нинішньому становищу. Власне, претендувати на геніального правителя було б надто самонадіяно. Такі в історії трапляються не часто. Але поза все влада має бути елементарно пристойною, відносно чесною і не надто брехливою. Чи це теж забагато?
                Павло СТОРОЖЕНКО

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

ЛЕГЕНДА ПРО ВЕЛИКОГО КОМУНАЛЬНИКА

ФЕДІР МОРГУН: НАГОЛОСИ, РОЗСТАВЛЕНІ ЧАСОМ