ПРОЗА ЖИТТЯ І ЖИТТЯ ПРОЗИ: СТИКИ Й РОЗБІЖНОСТІ.

Критичні нотатки на узбіччі провінційного літературного процесу.

    Читаючи книжку Олександра Міщенка «Узбіччя» (повість, новели)*, я раз у раз подумки спотикався об внутрішню дисгармонійність літературних текстів.

    І справа не тільки в тому, що досить часто авторське означення жанру не відповідає змісту твору. Так би мовити, ярличок взято з іншого товару. Приміром, тексти «Привид». «Шал», надруковані в розділі «Новели», це, безумовно, образки. Вони непогано виписані. Але з більшим правом їх можна було б визначити як вірші в прозі. І це перекидало б творчий місточок між Олександром Міщенком – поетом і Олександром Міщенком – прозаїком. Бо до появи цієї книжки автор практикував і як поет.

    Також  справа не в тому, що в книжці сусідують несподівано контрастні сюжети (це, власне, авторське право: що біля чого розміщувати). Але треба якось прогнозувати й читацьке сприйняття. Після фантастичного образка «Привид» не зразу «врубаєшся» в «Святий обов’язок», написаний в жанрі народного голосіння за померлим. Або після науково-фантастичної новели «Останній» (з, можна сказати, аж надто «завживаним» сюжетом) важко одразу перенестися уявою в обставини занедбаного, вимираючого українського села в новелі «Баба померла».(У голові одразу зринає назва вірша Василя Симоненка «Дід помер». Мабуть, таки вплинув класик!)

    Якщо обмежитися цими заувагами, то читач, не без підстав, міг би звинуватити мене у формалізмі: ну, яке значення має для якості тексту приторочений до нього жанр, етикетка? Або - порядок розміщення творів у книжці? Звичайно, це впливає на сприйняття, але не суттєво…

    Розрив органічності, дисгармонія, полягає в іншому. І це помітно, гадаю, не тільки мені. Там, де автор, ніби слідуючи настанові Ф.М. Достоєвського: «Мелочи, мелочи главное…», сумлінно списує дійсність, -   він достовірний, він переконливий, його письмо збуджує співпереживання.

    Але ось він вирішив підсилити драматизм життя і завершити епізод трагедійною розв’язкою, Напевне вигаданою самотужки, щонайменше – нетиповою в практичному житті. Це досить виразно проявляється в новелі «Баба померла». Там, де автор описує село і його людей, йому віриш, бо авторські спостереження перегукуються із нашим прикрим досвідом. Та ось останній розпачливий акорд: «А як до могили доправити? Крутився, крутився голова, та не довго думаючи, зачепив домовину буксирним тросом і поволік «бобиком» на кладовище. Діди тільки руками розвели».

    І тут мимоволі в голові спливають слова іншого класика, театрального: «Не верю!..»  Навіть не з мистецького, а з чисто житейського практичного погляду: Ну, навіщо тягти  домовину з небіжчицею по землі, коли можна спокійно завантажити її на «бобик» і доправити до ями? Це спало б на думку будь-якому досвідченому (і не дуже) чоловікові, не обов’язково літературному критикові. Але авторові напевне хотілося, щоб «коротко і страшно». Як у Василя Стефаника. Таке штучне, неорганічне «усугубление» розв’язки досить типове для прозових творів О.Міщенка. «Чорна розв’язка» стає очікуваною. А це досить «скушно», коли передбачаєш, що автор утне в останніх двох-трьох рядках.

    Знову ж таки: я не заперечую права автора на вигадку, домислювання. Мені просто здається, що О. Міщенку не вдалося органічно синтезувати старанно відтворені реалії життя з власною вигадкою, з творчою уявою. Вони зшиті білими нитками, і тому отого ефекту, про який колись сказав великий поет «Над выдумкой слезами обольюсь», не вийшло. Надто помітний технічний прийом.

    Але там, де автор не намагається, не тужиться «зробити читачеві страшно», його новели, приміром, «Маленькі радощі», «Приватницький інстинкт», «Савчині руки» (новела в жанрі народного голосіння) читаються легко, сприймаються органічно, їхні герої запам’ятовуються. Вони непомітно навертають читача до любові й розуміння інших людей, наших людей, багато з яких стали дичавіти в круговерті брехні, одержавленої аморальності і хронічних нестатків.

    Центральне, точніше, основне місце збірки посідає повість «Узбіччя». Її назва – досить прозора алюзія на характер об’єкта творчого дослідження. Хутір Гаївщина - це узбіччя нашого українського життя – соціального, економічного, політичного, технологічного… Навіть географічного – під час весняної повені хутір відрізає від навколишнього суходолу і він тривалий час перебуває в облозі крижаної води.

    (До речі, мені здається, що у автора не досить близькі стосунки з географією. На стор. 14 він згадує: «Кажуть, якщо тут заблукати (у цій глухомані – П.С.), то можна до самісінького Чорнобиля лісами вийти – живої душі не зустріти, а то й на саму Смоленщину. У-у-ух, страхіття!» Насправді, Чорнобильська зона не сусідує зі Смоленщиною. Далі йдуть білоруські ліси. А Смоленська область РФ – далеко на схід, поза вектором польоту творчої уяви автора. Назва хутора також якась мінлива. Автор називає його то Гаївщиною, то Гайворівщиною… Втім, ми розуміємо, про що йдеться. І слава Богу).

    Мені не хочеться «своїми словами» переказувати сюжет повісті, по-школярськи перелічувати героїв і самовпевнено розписуватися за автора, що він хотів сказати тим чи іншим образом. Хутір і його мешканці пізнаються через Галочку, молоденьку фельдшерку, направлену на роботу в місцевий фельдшерсько-акушерський пункт. Втім, на одному я все-таки зупинюся докладніше. Це Василь Чечен (Чечен – не прізвище, а прозвисько, яке хуторяни  дали йому нібито за те, що він воював на боці горян під час відомого північнокавказького конфлікту). Його подумки характеризує односелець Льонька: «Ось Чечен, - думав він. – Порятував мене від полону. А так – грубий і страшний. Він убиває звірів. І людину, коли захоче, зможе порішити. У той же час його люблять жінки. Он Василина, яку, кажуть, він зґвалтував. А Галя? Галя… Яка вона чудова! А теж із Чеченом гуляла. Бо він – справжній чоловік… Такими чоловіки повинні бути?»

    Такими чи не такими? – це питання залишаю критикам, які переймаються етичними проблемами. А от те, що він не такий, як інші хуторяни, то це очевидно. Він - осібний, він не зливається з масою, з якої,  власне, й вийшов. Він вільнолюбний і по-своєму справедливий. «По-своєму», бо не прилаштовувався до приречено-холопської моралі інших, які постійно нарікають: «Така доля!..» Ніби творення їхньої долі – абсолютна прерогатива Господа Бога і начальства, а вони до цього причетні тільки як матеріал, як глина.

Вільний етюд на тему: «Хто ж обижає рідний народ?»

    У повісті раз по раз згадуються різні шкоди, заподіяні сільчанам. Приміром, на  кладовищі. Воно «було за околицею, на пагорбку. Там – бур’яни осінні вимерзлі і вимоклі стоять. Щовесни їх чиясь невідома рука палила…Хрестів від тих пожеж не лишилося зовсім. Дерев’яні погоріли, залізні давно на метал зайшлі добродійники поспилювали.» Ну, мертвим це, може, з матеріалістичного погляду, й не дошкуляє. А як бути живим, коли «світла через кимось поцуплені ще з осені дроти вже не було третій місяць», «у ФАПі всі вікна повисаджувано з рамами – вітри гуляють».

    А село віддалене. Чужі – рідкість. Хто ж це зробив? Які прибульці? Може, інопланетяни? Тепер хочу перепросити за здогад професійних і аматорських вславлювачів рідного народу: та це ж свої! Хворі, оскотинілі пияки, здатні за склянку горілки лишити без світла цілі села.

І ніхто – нічого. Хіба що побурчать, нарікаючи (вкотре!) на гірку долю, на бездіяльність влади. Але якщо раніше сільчани могли комусь поскаржитися (зокрема, наприкінці 80-х рр. минулого століття) і сподіватися на якусь партійну справедливість, то нині жалітися марно. Зазвичай влада реагує неохоче, в’яло і, як правило, формально. І не тільки в селі, а і в містах.

Роками в одному з полтавських провулків діяло наркороздаточне вікно. Всі в окрузі про це знали. Зверталися і в міліцію. Але в неї все руки не доходили. «Какось» не могли знайти доказів. Надто наполегливих скаржників «роздатчики» попередили: Будете забагато «вякать» -  приб’ємо. Правда, порівняно недавно вікно зачинилося (вікно – в прямому розумінні: дози видавали з вікна першого поверху п’ятиповерхівки). У цього позитивного зрушення, на мій погляд, можуть бути дві причини: або клієнтура перемерла, або роздавач переїхав.

    Роками я ходжу біля двох точок самогонного обслуговування (так склався мій виробничий маршрут). Може, й  не помітив би… Але запах, запах! Не унюхати його може тільки хворий на хронічний нежить міліціонер. Врешті звернув увагу й на публіку, яка товпилася в дверях «точок». Вона теж була хронічна. Але з іншого погляду – алкогольного.

    …Ви помітили, що йдеться, власне, не про захист населення від серйозно організованих злочинців, не від, так би мовити, фахової мафії, а від побутових злодюжок, яким у минулому українському селі люди давали раду самостійно. А тепер?

    Століттями чужаки за допомогою своїх місцевих холуїв вибивали в українському народі все ініціативне, незалежне, непокірне. І тепер (як історичний наслідок) село лежить – розпластане, напівспаралізоване, духовно незахищене перед, власне, нікчемними людцями, своїми ж здичавілими, убогими вихідцями.

    Васька Чечен пам’ятливий на зло, удаване чи справді йому заподіяне. З ним можна домовлятися тільки на рівних. І цим він різко відмінний від односельців – добрих, безхарактерних людей, які часто сваряться і так же часто миряться.

    Взагалі, Васька Чечен вдачею, душевними пориваннями нагадує мені Санька Бреуса, героя новели «Дикий» Григора Тютюнника. Санько ще молодий, він не служив у війську, не воював, але ставлення до односельців у нього приблизно таке ж, як у Васька – болісно-презирливе: «Усе товчуть одне одного як не за курку, то за межу, то за сонце, що світить не в один лише двір, а ще й у сусідів…»

    Чечен ніби розвиває, продовжує біографію Санька Бреуса. Їхні характери вочевидь співпадають там, де йдеться про особисту вдачу, гідність, незалежність, ставлення до життя і людей.

    Життя Васька Чечена обірвалося різко і несподівано. Він міг утекти болотами, які знав як свої п’ять пальців. Але от – пожалів ворога. Чечен спробував витягти з баговиння свого переслідувача і вийшов із прихистку. «Кілька прицільних куль одразу ж потрапило у розхристані, як завжди, груди». Стріляли інші омоновці, не зваживши на те, що Васько демонстративно відкинув рушницю і явно намірявся допомогти їхньому товаришеві, чиї «очі відчайдушно кликали на рівні баговиння».

    Помітно, що авторові подобається його герой. Можливо, письменник, як інтелігент, рекомпенсує в ньому якості, яких бракує самому. І це зрозуміло. Всі ми намагаємося віднайти в своїх героях (байдуже: вичитаних чи виписаних самостійно) те, чого нам чи то Бог не дав, чи життя не так склалося… Але мені в цих двох літературних героях – Санькові Бреусі Григора Тютюнника і Васьці Чечені Олександра Міщенка – уявляється козацьке начало в Україні, яке впродовж віків і лихоліть маліє і маліє… Його старанно витоптують зорганізовані владою місцеві холопи, ретельно викорінюють зайшлі вороги. Бо здрібнілим, заляканим, дешево продажним народом управляти легше. Врешті – без несподіванок.

    І якщо раніше ці начала (козацьке і кріпацьке) на рівні «сословий» були представлені в Полтавській губернії майже порівну, то наше історичне короткопам’ятство розвинулося настільки, що тепер важко й визначити: хто ми ? від кого? кого серед нас  більше? Воістину, як у Тараса Шевченка: «Добре, брате, Що ж ти такеє?» - «…Ми не знаєм».

    Втім, діалектика співіснування і взаємовпливів вільнолюбного і покірливого, бунтарського і холопського, незалежного і продажного притаманна не тільки українській духовності. Це є в кожному народі. Питання тільки: в якому співвідношенні ці начала? Що переважає? Який складник більше визначає історичний портрет нації?

    Власне, ці питання не до автора книжки. Ці питання – до всіх нас.

    Повертаючись до самої повісті, до її, так би мовити, художньої тканини, варто зауважити, що на її тлі, хоча виразно, але зовсім не художньо виділяються латки  простенької газетної публіцистики. І зовсім зайвими видаються прізвища різних політичних діячів. Вони наведені нібито для переконливішого змалювання соціально-політичних обставин на селі. В цих прізвищах немає правди. Ні життєвої, ні художньої. Ці прізвища, як і їхні носії, - скороминущі. Для художнього письма, власне, для повісті набагато цінніші образи простих сільських людей, їхні характери і життєві обставини. Навіть якщо вони подекуди й подеколи не дуже вправно виписані.

Вільний етюд на тему: «Роль дівочих трусиків у творчості Олександра Міщенка

    Може, я б і не звернув увагу на цей уривок з новели (точніше – з образка) «Шал», якби згадуваний у ньому предмет не фігурував, і досить помітно, раніше, в повісті «Узбіччя».

    Але спочатку розповім «лікарський анекдот», почутий недавно від приятеля:

     Прийшов до сексопатолога мужчина:

           - Пане докторе, кажуть, що я сексуальний маніяк. Ви не могли б мене перевірити?

     - Будь ласка. Що це таке?

І показує пацієнту аркуш. На ньому білий трикутник на чорному тлі.

     - Це ніч. Намет. А в ньому молода пара займається любов’ю.

      - Гм… А про це що ви скажете?

    Показує пацієнту аркуш, на якому зображено білий круг на чорному тлі.

-    Це ніч, земна куля. А на ній всі займаються любов’ю!

-    Так, є підозра, що ви справді сексуальний маніяк.

-    Але ви, докторе, теж штучка: тримаєте в себе такі картинки!

Тепер уривок: «…Небо відразу ж робиться ефемерно-високим, ейфорійно-чистим і епатажно-прозорим. Усіх, хто дивиться у такі дні у його глибочінь, шокує білизна мережаних хмарок, що ген-ген нагадують своєю нескромністю найінтимніші предмети дівочого туалету».

Чи не правда, цей уривок без особливих розумових зусиль можна пере форматувати на «запитання-відповідь» в дусі наведеного анекдоту:

-    Скажіть, що вам нагадує білизна мережаних хмарок на тлі прозорого неба?

-    Звичайно, найінтимніші предмети дівочого туалету «на пухкенькій сідничці» (теж – вираз із повісті).

В «Узбіччі» помітною декоративною оздобою виступає дерево:

« - Он, подивіться! – вказала Тетянка на підозрілі ганчірки у сухому вітті давно мертвого ясеня, що якимось дивом височів тут, посеред усього простору. – Там, на гіллі – то трусики усіх Чеченових коханок».

Автор описує цей предмет дуже лагідно: «темно-рожеві трусенята», «тендітно-білі трусики» і т.п. І не те, щоб це мені не подобалося… Це право автора – обирати собі предмет замилування. Але частота і неухильність авторських «зарулювань» до інтимної жіночої білизни наводить приблизно на таке ж питання, що і в анекдоті. І справді можна подумати…

Втім, у цьому «образному» пересолі варто дорікнути і літературного редактора: треба було підказати захопленому автору. Бо, що не кажіть, у прозі життя (маю на увазі повсякдення) цьому предмету не приділяється стільки публічної уваги, як у художній прозі О. Міщенка.

Хоча…ця особливість новел і повісті «Узбіччя» може відіграти соціально позитивну роль. Якщо весь наклад (500 примірників) розійдеться поміж чоловіками продуктивного віку, то він може збудити напружену сексуальну увагу до прекрасної статі. А це налаштовує на певний демографічний оптимізм.

    Нині ми книжок читаємо мало. Через те, що їх витісняють новітні носії інформації, через власну забіганість, а то й через банальну прагматизацію нашого духовного видноколу. І тому, відкладаючи вбік прочитану книжку, зринає питання: А чи варто було витрачати на неї час? Я гадаю, в нашому випадку, варто. Проза Олександра Міщенка, поза нерівність письма, переважно художня і в значній мірі пізнавальна. Вона може зворушити сільського читача і змусить пригадати свої витоки городянина. Через неї раптом відчуваєш щемну дотичність до чужого життя, що минає. Хоча б через такий     фрагмент: «Тут звично прибрано: посередині стіл із шістьма стільцями, шафа, сервант, накритий серветкою телевізор. На стіні над двоспальним ліжком з гнутими бильцями вирізки з газет – пожовклі, вицвілі, заведені у рамки фотографії постарілих господарів ще молодятами, світлини їх батьків, дітей: двох дівчаток, окремішньо і разом, а потім уже дорослими, з чоловіками, їх онуків-немовлят, відколи востаннє приїздили. Все прибране вишитими рушниками, сумне в своїй одинокості і безвиході».  

    А щодо недоліків, творчих промахів… У кого їх не буває? У Олександра Міщенка вони навіть пікантні. І через це ( за собою помітив) ніби веселішаєш душею.

                    Павло СТОРОЖЕНКО

* Лубни, 2009