ЗАКРИТТЯ ЕПОХИ

АБО ПРО ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ ЛЕНІНОПАДУ В ПОЛТАВІ
Відверто кажучи, знесення пам’ятника Володимиру Іллічу в Полтаві вразило мене любительщиною, тобто, непрофесійністю виконання. Почалося, як зазвичай у нас ведеться, із запізнення. Публічний захід мав початися на початку шостої вечора (хвилин 15-20 було б достатньо, щоб колона молодих виконавців промарширувала від будівлі облдержадміністрації до площі Леніна), але чи крокували не енергійно, чи щось затримало в дорозі, - врешті прибули на годину пізніше. Народні маси вже почали мерзнути, але, попри ремствування, не розходилися: хотіли попрощатися з вождем. Власне, вони усвідомлювали історичність цього моменту: з «обрушением» вождя  закінчується епоха. Можна сказати: зачиняється, гучно гримнувши пам’ятником, як дверима: бабах!
    Як не дивно, прихильників «вічно живого» на місці події виявилося небагато. Врешті – в моєму секторі спостереження. Двох немолодих чоловіків, які гаряче наполягали, що пам’ятник - неабиякий витвір мистецтва і руйнувати його було б варварством, більшість м’яко, можна навіть сказати, любовно витіснила на узбіччя, де вони продовжили темпераментно полемізувати в своєму колі (з двох чоловіків). Ще один чоловік, відносно молодий, засумнівався в доцільності знесення з іншого погляду: він тут неподалік живе і коли вранці встає, то йому видно з вікна пам’ятник. Це – елемент  міського пейзажу. Він до нього звик. І якщо пам’ятника не стане, може виникнути почуття дискомфорту… Врешті, угомонився і він, і натовп, покурюючи і перемовляючись, стабільнувся в режимі терплячого очікування.

    Нарешті, прибула бригада з демонтажу. Почали… Якийсь юний революціонер видряпався на постамент і довго й невміло пробував накинути тросик-петлю на шию вождю. І хоча вождь не опирався (мертва матерія!), зашморг на шию не лягав. Врешті тросик вдалося прилагодити за допомогою телескопічної вудки, і натовп надихнувся революційним запалом. Залунали патріотичні гасла…
    Тросик натягли, але пам’ятник не піддавався. Почали смикати, і тоді лопнув тросик… Майданом прошелестіло розчароване зітхання.
Так повторилося кілька разів.
Вождя за середньовічним звичаєм мали б помилувати. За тих далеких часів, коли під час страти через повішення лопалася мотузка, злочинця відпускала з Богом. Але й вождь не йшов геть, та й натовп, мабуть, був недостатньо очитаним в традиціях покарання на горло. Так що продовжили.
 Приїхала телескопічна вишка, і активісти притягли  дебеліший канат. Натовп підбадьорився. Вчення марксизму-ленінізму вже не видавалося таким непереможним.
Ще трішки повозюкавшись, накинувши для певності ще кілька канатів, знову потягли… Вкотре. Всередині пам’ятника щось рипіло (напевне, анкери), він обнадійливо хитався, але не падав.
Я почав підмерзати і нудьгувати. Мій випадковий співрозмовник, людина ранньопенсійного віку, спеціаліст з металообробки і перекладач з кількох європейських мов, чемно попрощавшись, пішов додому. Минулої ночі він чергував у складі загону самооборони в своєму мікрорайоні і добре втомився. Прийшов до пам’ятника, сподіваючись, що його знесуть оперативніше. Я вирішив достоятися до логічного кінця, тобто, до локального торжества національної ідеї.
Кілька дядьків зрілого віку, які стояли поруч, поривалися пробитися до ініціативної групи, яка керувала зносом. Щоб порадити, як це краще зробити. Бо народ втомився чекати, та й вождя добре помучили… Але навколишня публіка слушно зауважила, що порадників там не бракує, у нас завжди багато порадників, а от з виконавцями – «напряжонка».
Мені спало на думку, що цей виробничо-технічний розгардіяш – через брак досвіду. Коли в нас останній раз зносили культову споруду? Десь на початку 60-х років минулого століття. Зарівняли із землею православний храм біля базару, на розі вулиць Новобазарної і Чапаєва. Попри солідні розміри собору його знесли швидко, впродовж дня. Я не сказав би, що «без шуму і пилі». Товсті цегляні стіни не піддавалися, але в дію ввели військові тягачі – і тільки курява до неба знялася, сповіщаючи Господа Бога, що партійні атеїсти  поруч зі своїм ідолом не бажають терпіти жодних культових споруд.
А тепер настала черга одного з пам’ятників, які густо всіяли простори  однієї шостої частини земного суходолу. Історичний бумеранг, описавши криву, тривалістю понад 50 років, вдарив у майже  те ж саме місце…
  І тут Леніна, нарешті, завалили! Тріумфуючий народ кинувся до місця падіння бронзового тіла, сподіваючись заполучити на згадку бодай маленьку частинку металевих мощів. На пам’ять  про бурхливу епоху.
Не вийшло. Вождь був міцний. Нічого не відкололося. Народ почав розходитися. Але - з почуттям вдоволення і розуміння своєї значимості для історичного процесу.
…Наступного ранку я прийшов до пам’ятника. «Будити». Знаєте цей  народний звичай? Після похорон рідні й друзі приходять до місця поховання небіжчика нібито з надією: а, може, він ожив, і ми зарили його помилково? Прокидайся! Пересвідчившись, що дива не трапилося, покійник поводиться прогнозовано, близькі поминали його за місцем останньої прописки і поверталися додому… Отакий звичай. Напевне ще язичницький. Я, власне, прийшов подивитися на бронзове тіло. Але його біля постаменту не було. Навколо блукали такі ж охочі, як я, і вибудовували різні здогади з приводу, куди міг подітися вождь?
Я висловив гіпотезу, що його вночі могли розпиляти на шматки «металісти» і здати в металобрухт. Бронза коштує нині дорого. Версія була сприйнята всерйоз і поставлена на обговорення. Втім, одна немолода пара невдовзі засумнівалася: мовляв, ми тут неподалік живемо і почули б чиргикання ножівок.
Як з’ясувалося пізніше, коштом одного приватного підприємця вождь уночі був перевезений і заскладований на території краєзнавчого музею. І тепер різні зацікавлені сторони вирішують, що робити з бронзовим тілом. Останнє неперевірене повідомлення: з нього хочуть відлити церковні дзвони. Якщо справді так, то це знову свідчить про дію історичного бумеранга. Скажете, метафізика? Може.
А щодо міського голови Олександра Мамая, то він був «не курсі». Хоча активісти його й попереджали про час знесення пам’ятника і просили посприяти. Щоб було культурно й технічно грамотно. Як колись за радянської влади при знесенні православного храму.
                Павло СТОРОЖЕНКО 
    Лютий 2014 року

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

ЛЕГЕНДА ПРО ВЕЛИКОГО КОМУНАЛЬНИКА

ПРО УПОДОБАННЯ