«ЧЕСТІ НЕ МАЮ!»

АБО ТРІІШКИ ПРО ВЛАДУ І ВЛАДОЛЮБЦІВ


   
За кадровими політичними переміщеннями я майже не стежу, але на ці, може, й малозначимі, завжди звертаю увагу. Це – відставки високих урядовців. Точніше – самовідставки. Коли людина, перебуваючи, так би мовити, в цілковитому службовому благополуччі, раптом пише заяву (подає рапорт) і просить її звільнити…
    Таких добровільних відставок, спричинених не станом здоров’я, а принциповими розбіжностями з поглядами і вимогами вищого начальства, неможливістю виконувати, з огляду на честь і законність, його накази, за час нашої незалежності можна перелічити на пальцях однієї руки.
    Не буду називати призвідників поіменно. Не покійники, слава Богу. Це два чи три посли в період опозиційного протистояння Президентові Кучмі. І майже нікого наприкінці правління Віктора Януковича. Правда, як він утік, усибіч  дриснули «вчоравірнопіддані» депутати. Але це, власне й не відставка була, а цілком прогнозована перебіжка. В безпечніше місце, до переможця і т.д. Така традиція українського парламентаризму: вчасно переметнутися до сильнішого.
    Мені здається, наш політикум і врядування вщерть забитий людьми безморальними (не плутати з «аморальними», це дещо інше), для яких вірність принципам, якимось ідеологічним засадам – незнайома, щонайменше – малозрозуміла річ. Вони цілими «блоками» кочують з табору в табір, з-під одного прапора під інший, не зважаючи на ідеологічні відмінності ієрогліфів, начертаних на партійних полотнищах.
    Втім, щодо вірності я, напевне, погарячкував. Вона є. Вірність посаді. І чим вища посада, тим більша вірність.

    Прикметно, але лишається ніби поза кадром громадської уваги діяльність такої значимої управлінської категорії як голови обласних рад і голови облдержадміністрацій. Вони просто не могли не знати про широкомасштабне розкрадання держави за правління Віктора Януковича. Воно відбувалося в межах їхнього посадового видноколу. І якщо голови не брали безпосередньої участі в пограбуванні (про «донецьких» я не говорю, це особливий випадок), то тихенько спостерігали, як це робить президентська «вертикаль». І нікому не замулило. Нікого не задовбало посадове сумління. Мовляв: краще я піду геть, бо з жодного боку не хочу бути до цього причетним! Трималися до кінця. Як воша кожуха. (Гарне порівняння. Народне. Відповідає характеру героїв і об’єкту діяльності).
     Ніхто не подав у відставку, не написав заяви «за власним…» Хоча, впевнений, жодний «невольник чести» з голоду б не помер і в холодній квартирі не мучився б.
    На світанку української незалежності в публіцистиці Івана Багряного (хто не знає: він починав писати тут, в Україні, а закінчив життя в Канаді) я надибав цікаве твердження: «…В будівництві незалежності України свою роль відіграють кадри, котрі виховувалися в УРСР в надрах партії та комсомолу… Частина кадрів, котрій не байдужа доля України, не позбавлена національного кореня». Йому гаряче опонували радикально налаштовані патріоти, тобто, націоналісти, але він своєї думки не змінив. Хоча й…не міг її підтвердити фактами політичного життя. Помер раніше. До проголошення незалежності.
    Подальший розвиток подій в Україні показав, що в політичному прогнозуванні Івана Багряного частка істини була, але невеличка, можна навіть сказати, мізерна. Вихідці з партії та комсомолу не відіграли в українському державотворенні якоїсь видатної ролі. За невеликим винятком. Переважно вони продемонстрували безпринципне посадолюбство,
пристосуванство, часто пов’язане з прагненням особистого збагачення. І це мимоволі наводить на думку про їхнє походження – з колишньої номенклатури, геніального соціального винаходу Йосипа Сталіна, який сформував імперський управлінсько-наглядацький клас, що годувався від посади.
Якщо пригадати всі ідеологічні зигзаги, якими пролягла генеральна лінія партії, то розумієш, що для номенклатури головною була не ідеологія, а посада. Ніхто з посадовців (врешті, після Сталіна) через ідеологічні розбіжності з партії не виходив… Власне, й розпад Радянського Союзу (з його багатомільйонною комуністичною партією і величезним офіцерським корпусом) показав, що не ідеологія була головною скріпою державницької номенклатури, а матеріальний інтерес.
У нашому, українському, випадку, мабуть, більш слушною є заувага першого Прем’єр-міністра незалежної Індії Джавахарлала Неру: «Інтелігенція, яку виховали колонізатори, є головним ворогом власного народу». З контексту його праці зрозуміло, що під словом «інтелігенція» Д.Неру мав на увазі місцевий управлінський клас.
Глибока соціально-економічна криза, спричинена правлінням Президента-злочинця і зовнішньою агресією, виявила моральну непевність і функціональну малоздатність самозваної державної еліти. На пам’яті – зрада головнокомандуючого Чорноморським флотом України. Перед очима – кадр з Інтернету: вищий український офіцер (полковник чи підполковник) з посмішкою спалює паспорт України, тримаючи в другій руці – російський. Обізнані з порядком присвоєння вищих військових звань, знають, що це часто супроводжується прохацтвом, підлабузництвом, подарунками впливовим персонам… Одне слово: інтрига була ще та! Але: пообіцяла російська сторона відповідну посаду і вищу зарплатню (денежное довольствие) – і військовий посадовець перебіг. Без бою.
Хоча… як там у гарній російській пісні співається: «…А Родина милей. Не лень запомнить, журавленок, это слово…»
Українська армія чи не «найпередовіша» в світі за кількістю генералів і полковників. Правда, на боєздатності нашого війська це ще не позначилося…
Втім, час іде, підростає нове покоління, з’являються приклади «моральнішої» поведінки, вміння підпорядкувати свої інтереси (в боротьбі за певну посаду) інтересам суспільним, національним. Приміром, мене порадувало рішення Віталія Кличка відмовитися від кандитування  в президенти на користь Петра Порошенка. Не тому, що я вважаю кандидатуру останнього кращою. Зовсім ні. Рішення Віталія мене порадувало як прояв європейської, можна означити ширше – західної, політичної культури. Коли ти, тверезо усвідомлюючи свої сили й можливості, намагаючись служити ідеї, «доточуєшся» до певної суспільної структури, а не правдами й неправдами (переважно) пориваєшся задовольнити свої посадові амбіції, владолюбство.
Чи помітить наш, «покареженый» дрібним егоізмом, політикум цей конструктивний і, я б сказав, шляхетний приклад?
Вільний етюд на тему: «Бокс і голова».
Я не приховую своєї прихильності до Віталія Кличка й з інших міркувань. Перед тим, як запропонувати себе як керівника широкому загалу, він навчився керувати собою. Кілька десятиліть жив  у суворому спортивному режимі, самодисципліна стала для нього нормою життя, навчання і самоосвіта – обов’язковими супутниками…Він із тих, хто, як кажуть на Заході, зробив себе сам. Древні колись говорили: перш ніж повелівати іншими, навчися повелівати собою.
Його спортивна діяльність привертала увагу світової громадськості до України, маловідомої тоді, на початку 90-х років минулого століття, держави. В кращому випадку пересічний європеєць міг вам сказати, що це десь у Росії. Віталій Кличко, який працював у німецькому професійному клубі, виходив на ринг під українським прапором, і я, скромний стажер-журналіст одного з німецьких університетів, коли переглядав бій разом з колегами, не забував нагадати: «Я теж з України…» Він перемагав потужних темношкірих атлетів, і це повнило мене гордістю за свою країну. Бо нам так бракувало перемог!
У Німеччині він був майже національним героєм. Його бої збирали повні зали. Мабуть, у німецькій масовій свідомості перемоги В. Кличка асоціювалися з певною рекомпенсацією: нарешті знайшлася біла людина, яка порушила монополію темношкірих боксерів у важкій вазі!
Коли Віталій Кличко пішов у політику, доводилося чути: «Що йому там робити? Йому ж на ринзі мізки повідбивали!». А дарма! Не поспішайте з такими, я б сказав, похабними висновками. Якщо б ви побачили й почули (на німецьких телеканалах)  його інтерв’ю (вживу), то зрозуміли б, що він розумна, дотепна людина, яка знає кілька європейських мов і т.д.
Я написав ці рядки і спохопився: а чи не сприймуть їх читачі як заангажований панегірик, проплачену джинсу? Ні, я пишу цілком щиро. Тим більше, що Кличко вже на президента не кандидатує, а цей текст я намірився запропонувати якомусь полтавському виданню, далекому від столичних політичних змагань.
Моя мотивація: сприяти появі в політиці і суспільному житті діячів, державно заідеологізованих і національно стурбованих  («озабоченных»). За 20 років ми уже побачили, до чого може довести безпринципне посадолюбство колишньої номенклатури і її новітніх кримінальних відгалужень.
Зовсім інша картина в сусідній Польщі, де невдовзі після приходу до влади демократичних сил, була проведена люстрація, власне, узаконена загальнонародна недовіра до діячів колишнього комуністичного режиму. Тепер, при загальній демографічній і економічній співмірності наших країн, народний валовий продукт у сусідів вчетверо більший, ніж у нас. Якось соромнувато…
Втім, варто зазначити, українська номенклатура «лежала» під Москвою набагато довше і «пласкіше», ніж польська. Напевне через те, що Польща, поза спільну для країн соцтабору комуністичну ідеологію, була все ж незалежною державою.  Як згадував по Другій світовій війні один німецький спостерігач: «Давня ворожість цих двох народів (росіян і поляків) не можна було приховати навіть флером комунізму»
Наша країна терміново потребує чесних і компетентних організаторів народного життя. Скільки їх потрібно? Приміром, на одну область? Один із слухачів радіо «Ера» в передачі «Vox populi» («Глас народу») сказав, що не так і багато: чесного головного прокурора, чесного начальника міліції, чесного главу облдержадміністрації, чесного голову облради, чесного головного суддю…І коли б вони заходилися принципово контролювати роботу своїх підлеглих, то невдовзі  з корупцією було б покінчено. За  обов’язкової умови: щоб «зверху» не було жодних незаконних спонукань. Тобто, щоб і там були чесні й компетентні. Додзвонювач був, здається, інженер - не політолог і не фахівець з державного будівництва, але, на мою думку, «зрил в корень».
Цю передачу я чув давно, роки  зо три тому. Та розмови про боротьбу з корупцією не вщухають. Напевне, не так просто її подолати. Бракує чесних і компетентних людей. Хоча б по п’ять на область…
Еліта «наростає» на народній масі досить повільно. Приблизно, як гумус на ґрунті. А порядку і елементарного благополуччя хочеться вже сьогодні.
                    Павло СТОРОЖЕНКО

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

СПОГАД ПРО ЄВГЕНІКУ*

ЗІ ЗВЕРНЕННЯ КАНДИДАТА В ДЕПУТАТИ ДО РІДНОГО ЕЛЕКТОРАТУ