ВЗБЕСИВШИЙСЯ «МИР»

Польове філологічне дослідження «ватного» використання «великого и могучего», « вызывающей отвратительности» української мови і «вопще» – про дружбу народів.

…У мене склалося гнітюче враження (на межі винуватості), що це я своєю необачною поведінкою спровокував огиду й гнів «Русского мира».
Першого разу в Полтаві, року так 90-го минулого століття. На вул. Леніна, де раніше був Будинок побуту (це майже напроти колишнього цоколя колишнього пам’ятника Леніну) відкрилася невеличка кав’ярня, власне, віконце, де можна було замовити чашечку. І одержати щось більш-менш відповідне до назви. Узвичаєний радянський спосіб заквашувати каву в «столовських» алюмінієвих чайниках почав потроху відходити в світле минуле.
Так от, я підійшов і замовив:
 - Голубко, чашечку кави, будь ласка!
Офіціантка, чи, якщо поважніше, - господиня, раптом з-півоберту завелася:
- А почему вы со мной разговариваете по-украински? Я русская!
Я був трішки ошелешений. І справді! Але майже зразу отямився:
- Так на вас же не написано!
Так я вперше образив «Русский мир».
Вдруге я дістав його своїм русофобством у м. Єнакієвому (якщо хто призабув, це рідне місто нашого колишнього Президента, біженця).
У самому центрі, на площі Леніна (знову – такий збіг топонімічних обставин!), я запитав незнайомого чоловіка, як краще проїхати на Роздолівку. Я раніше частенько бував у цьому місті, але не подовгу і докладно міські маршрути не знав. У відповідь почув майже те ж саме, що раніше в Полтаві:
-А почему вы обращаетесь ко мне по-украински?
В голосі чоловіка відчувалося щире роздратування. Я тоді ще не думав, що «Русский мир», звернув на мене пильну увагу.
А третій випадок напевне переповнив чашу його терпіння.
Це було в Криму. В Коктебелі. Я навчав двійко своїх онуків лежати на воді, не рухаючись: розподіляти вагу тіла на поверхні і, розпрямивши руки й ноги, зависати над глибиною… Отака от поверхнева романтика. Бо, лежачи на воді, дивишся у високе синє небо і мрієш теж про щось високе… Не про консервацію ж огірків осінню!
Попри зайнятість з онучатами, я помітив, як з берега, здіймаючи поперед себе високий бурун, подався в моєму напрямку дебелий дядько. Наблизившись до мене він заволав:
- Пане! Пане! Дякую за мову! Я тут вперше почув рідну мову і хочу вам подякувати!
Природно, я муштрував онучат українською, але на такий захоплений відгук не сподівався.
- Та хоч сто порцій! – скромно промурмотів я, а дядько, угомонившись, побрів до свого лежака.
І, подумки повертаючись до цього епізоду, я заднім числом уявляю, яке враження ми справили з цим незнайомим мені чоловіком на «коллективное бессознательное» «Русского мира». Це ж був справжній націоналістичний шабаш! Зухвалий бандерівський виклик! Хіба можна таке терпіти в сакральному для «настоящей русской души» Криму?!
Мабуть, через це Крим і відпав, як яйця від продналогу (вираз, що походить з 20-х років минулого століття, коли більшовики перестали обкладати податком яйця, які несли кури в селянських господарствах).
І я тепер почуваюся винуватим: образив ніжний російський слух.
Ну чому деяких «настоящих русских людей» так дратує українська мова? Що це: зли    й рок нашої історичної долі, чиєсь темне упередження чи наше нетактовне чіпляння за рідне?
Коли над цим надто зациклюєшся, здається, що в інших інакше, краще.
Ні, і в інших було приблизно так. Радянський російський академік Д.С. Лихачов згадував, як 1915 року російські хлопчаки дражнили  поляків-біженців (тривала  1-а світова війна): «Цо то бендже? Цо то бендже?». Втім, товариство в Куоккалі (дачне поселення у Фінляндії, яка входила тоді до складу Російської імперії) було інтелігентне, не простонародне. Дражнити перестали. Так «я получил первый урок уважения к другим нациям». («Заметки и наблюдения. Из записных книжек разных лет», «Советский писатель», Ленинградское отделение, 1989).
Повертаючись до Куоккали. В цю фінську «деревню» виїжджали на літо відомі російські митці – художники, письменники, меценати. А далі на схід ширилося безкрайнє народне море. Переважно неграмотне й нечутливе до таких інтелігентських тонкощів. як гідність людини, «уважение к другим нациям».
До речі, тогочасні іноземні спостерігачі звертали увагу на страшенний розрив між освіченим класом і велетенською масою народу. А оскільки «уважения к другим нациям» ні офіційно, ні стихійно не культивувалося, то комфортно в мовному, культурному, релігійному плані могли почуватися тільки представники профільної нації – великоруси. Бо на те вони й велико…
Власне, цей духовний спадок старої імперії був благополучно освоєний  радянським режимом (правда, після деякого кокетства з національно-визвольними рухами. Бо так вимагали досить складні історичні обставини й принагідні стратегічні міркування).
Як і в старій імперії, так і в Радянському Союзі розмовляти російською було престижніше. Рідне відганяло провінціалізмом і безперспективністю (як особистою, так і національною взагалі). Малороси стали масово «косить» під великоросів. Це особливо помітно на трансформації прізвищ. У діда Вовка онук ставав Волковим, Сікало перетворювався на Сікалова, а до українських прізвищ на «-ко» банально додавали «-в». Приміром, у Панасенкова (є такий російський публіцист) напевне ж предки були такими собі Панасенками.
Перепрошую, я трішки відхилився від магістральної лінії – мовної.
Притулитися до сильного – це в інстинкті самозбереження слабкої духовно й погано освіченої людини. До цього її звичайно спонукають економічні й соціальні інтереси, кар’єрні міркування, бажання вивищитися над своїм натуральним оточенням…
Пригадую, проїжджали з колегами якесь село в Решетилівському районі. Запитали в зустрічного хлопця, як швидше дістатися до Псла. Ми завжди возили з собою вудки. Коли поверталися з відрядження і випадало кілька годин вільного часу, то намагалися провести його біля річки, тихенько порибалити, розслабитися…
Несподівано (для мене) цей хлопець почав пояснювати поганою російською. Колега, побачивши моє здивування, висловив здогад: «Мабуть, з армії повернувся. Навчився, слава Богу…» А мені подумалося: «Це ж ненормально. Глибоко в Україні… Закінчується українське?»
Давно було. Але цей епізод і панічна думка закарбувалися, мабуть, назавжди.
Я не люблю нанизувати схожі випадки, але ще один згадаю.
Мене відрядили в м. Свердловськ  Луганської області - написати репортаж, як там живеться-працюється посланцям полтавського комсомолу, покликаних партією піднімати індустрію Донбасу. Посланець виявився тільки один. З якогось глухенького полтавського села. Працював він у ПМК (пересувній механічній колоні), яка займалася спорудженням шахт.
Відрядження мене просвітило: виявляється, на Україні, як на Уралі, теж є Свердловськ. І друге: рідну мову можна забути за рік. Приблизно стільки пропрацював молодий шахтобудівник на Донбасі. Я заговорив до нього, як до земляка, рідною. Він відповідав російською. Я не помітив навіть якогось внутрішнього поруху, хоча б із чемності, сказати кілька слів українською для українськомовної газети.
Його російська мова була скверною.  Стверджую це як фахівець. Перед журналістською кар’єрою я викладав російську мову й літературу в середній школі. Але він уже «вкусил лотоса». Присусідився до великої культури. І сам став ніби вищим… А ті, що продовжували говорити його (донедавна) рідною, здавалися йому тепер відсталими, нецікавими… Одне слово – геликами.
Телебачення донесло до публіки яскравий приклад мовної дикості. Даішник, десь в Одеській області, зупинив легковик. Водій звернувся за поясненням: чому? Міліціонер (сержант) зверхньо зауважив: «Говори по-русски. Я на твоей телячьей мове разговаривать не буду!» Ось такий приблизно відбувся діалог…
Випадок набув розголосу. Сержанта звільнили. Не знаю, за якою статтею. Втім, йому цілком підійшло б формулювання: за кретинізм.
Носію погонів і жезла явно забракло «соображалки» (окрім вихованості й культури), що людина, яка послуговується чистою, рафінованою українською, зазвичай має в запасі ще пару іноземних мов, на додаток до «общепонятного». Що добра українська – це ознака інтелігентності, а не недорозвинутості. Але так у нас склалося: побутово й історично. Український інтелігент виринав на поверхню суспільного життя епізодично й не надовго. Його скоро «зачищала» Імперія. Через небезпеку для  «единомыслия».
Мені пригадалася бувальщина, «брутальним» героєм якої став відомий український перекладач Микола Лукаш.
60-і роки. Звичайно – минулого століття. Київ, Хрещатик. Відомий колись магазин «Молоко». Там можна було випити склянку гарячого молока з булочкою. Продавали й на розлив, у бідончики. Кияни приходили, шикувалися в чергу. Бо молоко було завжди свіже. Так от, стоїть черга. Раптом наперед проштовхується молода, добре одягнена дама і простягає свій бідончик. Микола Лукаш, який теж стояв у черзі, делікатно так, навіть компліментарно:
- Жіночко! Ви така симпатична… Чого ж ви поза чергою намагаєтесь? Ми теж стоїмо.
- Ну и стой! Я твоего бычьего языка не понимаю!
- Тогда я тебе на общепринятом скажу: «Куда ты прешься, б…дь, без очереди!
До речі, Микола Лукаш знав 20 мов. Перекладав переважно на українську. Хоча, траплялося, й на російську.
Неосвічені, з куцим набором слів мови-покруча або зматющенної російської, віднедавна є найревнішими «защитниками русского языка». А справжній інтелігент – він терпимий. Он знает, что культура не может быть монополизирована одним народом или одним классом. А кто пытается это сделать, тот, по всей вероятности, неуч, мракобес.
Відомий російський і грузинський філософ Мераб Мамардашвілі якось, ще наприкінці 80-х років минулого століття, зауважував (напевно, передбачаючи близькі історичні переміни), що нас не повинна обурювати чужа свобода. Я навмисне «звужую» це мудре побажання до мовного аспекту.
Бо саме «захисників» «Русского мира» раптом стало обурювати звучання української мови в російськомовних містах. Там, де її пропонували вивчати, це викликало спротив, спекуляції щодо утисків «русского языка». Хоча в Криму, на Донбасі шкіл з українською мовою викладання можна було полічити на пальцях. І ніхто в них палкою не заганяв. А нині в захопленому бойовиками Донецьку заговорити на людях українською – просто небезпечно для життя.
У цьому мало логіки. Особливо з огляду на недавнє минуле. Точніше: на радянське тлумачення історії й панівну ідеологію. Ми ж, нібито, народи-брати. Найближчі родичі. А тепер ви що: «братиком брезгуете»? Ведь  народ и его язык – это неразделимо.
А, може, ми й не братики? І це лагідне слово московські вожді (царі) вживали як заспокійливе, таку собі ідеологічну анестезію? Приміром, як колись в українських селах досвідчені колії* перед тим, як порішити свинку, лагідно примовляли: «Паця-паця-паця…». Щоб паця розслабилася, подумала (чи як там: уявила?), що цей дядько прийшов до неї з добрими намірами, і не хвилювалася…
Бо якщо 120-кілограмову пацю завчасно злякати ковбасною перспективою, то вона може у відчаї розвалити хлівець, знести тин, витолочити город і гризнути по дорозі котрогось із сільських поціновувачів смаженини.
…Інколи я з цікавістю спостерігаю, як лідери самопроголошених динири і линири опановують незвичною для них політичною лексикою. Московський хазяїн видає їх за державних діячів, а в пацанів за плечима кримінальне, в кращому випадку «незатейливо» простацьке минуле. У них артикуляційний апарат з дитинства заточений на матірну лексику. Ви помітили, як вони силуються, просто мучаться? Хоча, з іншого боку, це похвально. Розвиває.
Недавно я зіткнувся з цікавим мовним явищем: російською мовою стали гидувати російськомовні люди. У знайомого архітектора якось вирвалось:
- Я этот русский просто слушать не могу!
- Как – не можешь? Ты же сам по-русски говоришь!
-Воспринимать не могу. Ты смотришь хоть иногда российские  каналы? Столько вранья, наглости, агрессии!..
Изумительно, как ложь и мракобесие могут скомпрометировать язык. Богатый, развитый. Который, кстати, развивали и украинцы.
Мне припомнился филологический анекдот, еще с советских времен. Наверное, потому, что в зоне боевых действий на Донбассе об’явились якутские и бурятские «добровольцы».
Ресторан. Украинец обращается к официантке:
-Офіціантко, у вас сіль є?
-Што-што?
- Не «силь», а «сол», блят нерусская! – поправив відвідувач азійської зовнішності, що сидів за сусіднім столом.
(Розмова передається фонетичним письмом, а не згідно з правописом. Бо інакше втратиться «сол»).
Повертаючись до філософа Мераба Мамардашвілі: давайте поважати чужу свободу. Політичну, економічну, мовну… Звичайно, в тих межах, які  визначають нам закони.
Хоча це незрівнянно легше побажати, ніж втілити в життя.
            Павло СТОРОЖЕНКО

*Раніше в старих українських селах була досить шанована професія. Колій спеціалізувався на забої свиней, міг швидко, без зайвого гармидеру заколоти свиню й розробити тушу. Винагороду одержував свіжиною.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

СПОГАД ПРО ЄВГЕНІКУ*

ЗІ ЗВЕРНЕННЯ КАНДИДАТА В ДЕПУТАТИ ДО РІДНОГО ЕЛЕКТОРАТУ