«ИДИТЕ В РОССИЮ! ТАМ ХОРОШО!..»

Дорога до сибірської каторги

         Ця фраза застряла в моїй пам’яті в досить далекій юності. Я був занурений у безтурботно-безсистемне читання. Так би мовити, вільно пасся  на пастівниках культури. Фраза заскочила в голову з журналу «Вокруг света» 1916 року. (Так, він виходив ще до революції, чи то пак – до Жовтневого перевороту). В статті власкора журналу розповідалося про перебування російської армії у Львові під час Першої світової війни. Австро-угорські війська відступили, і львів’яни опинилися під новою владою. З досить розлогого матеріалу (можливо, саме через цю фразу) мені запам’ятався епізод з чоботарем-євреєм, якого заарештувала російська контррозвідка. За підозрою у шпигунстві.

         Взагалі, варто зразу зазначити, що в Росії завжди когось підозрювали. За соціальним станом, за національною належністю тощо. В той період власті повсюдно з підозрою ставилися до жидів (перепрошую, мова того часу) і студентів. Це були найнеспокійніші й найнеблагодійніші, з офіційно-поліційного погляду, верстви.

         Єврейське населення, яке проживало на території, захопленій російськими військами, розмовляло на ідіші (іврит на той час ще масово не відродився). Ідіш, власне, являв собою діалект верхньонімецької говірки з домішками зі слов’янських і французької мов. На ньому розмовляла переважна більшість європейських євреїв.

         Тобто, львівські євреї користувалися «вражеским языком» і вже через це були підозрілі. Контррозвідка чоботаря заарештувала, перетрусила все в його убогій хатинці, до смерті перелякавши численну родину (в чоботаря було, якщо не зраджує пам’ять, семеро дітей). Але нічого, окрім бідності, не знайшла. Врешті, штабс-капітан, який провадив цю операцію, ніби аж поспівчував бідному єврею і благодушно порадив: «Идите в Россию! Там хорошо!»

         Хочу звернути особливу увагу на час, коли відбувалася ця невеличка подія: 1916 рік. У великих містах Росії назрівали хлібні бунти. А в 17-ому грянули революції: Лютнева, Жовтнева, потім Громадянська війна…

         Взагалі, якщо уважно придивитися, то впродовж віків для Російської імперії були характерні намагання захопити в ближньому прикордонні якомога більше етнічного матеріалу і відправити його на «перетравлення» (асиміляцію) в глибину обширної держави.

         Відомий український історик Володимир Грушевський в «Історії України-Руси» згадує, що після підписання з Річчю Посполитою мирного договору російські військові команди перетинали Дніпро, який був природною межею між двома державами, й переганяли на російський бік населення: селян, міщан. Ослаблена Річ Посполита боронити свої володіння була не в змозі.

         Але був і зворотній рух. Як пише польський історик Владислав Серчик (Katarzyna 11, Ossolineum, 1989), «дворяни (російські – П.С.), зокрема, скаржилися на втечі до Польщі, куди їхні піддані рушали не тільки поодинці, а й цілими родинами, а то, бувало, й селами».

         Подібні прецеденти – депортації, переселення, масові «перекидання» місцевого етнічного матеріалу в інші кінці імперії - відбувалися практично впродовж усієї імперської історії. Навіть раніше – за часів Московського царства, коли Іван Грозний остаточно вирішив  «новгородське питання». Уцілілі після розгрому «Великого Новгорода»  містяни (городяни) були розселені в межах Московії. Так було покінчено з феодальним республіканізмом північних слов’ян. На велетенських обширах Східної Європи запанував безпросвітний деспотизм татаро-монгольського типу.

         Не оминуло жорстке імперське адміністрування й Україну, яку невдовзі доточили до Московії.

         «…Козаків ганяли в далекі сторони на копання каналів, на будову  кріпостей, в околиці Петербурга, в Астрахань, на Кавказ… Там козаки гинули й мерли цілими тисячами…

         Рахують, що за п’ять літ 1721-1725 отак згинуло на тих роботах – на Ладозькім каналі, на Кавказі, на Волзі, до 20 тисяч козаків».

         (Михайло Грушевський, «Ілюстрована історія України», Київ-Львів, 1913).

         Рідко згадуваний епізод з часів Петрового правління: «В 1723 році вислано 10 тис. козаків на Каспійське море, на річку Сулак,  будувати кріпость Св. Хреста, в 1724 році їх велено вернути, але на їх місце вислано свіжий відділ, теж 10 тис., і так далі…»

         (Михайло Грушевський, там же)

         Природно, розбудовуючись, захоплюючи нові землі, Імперія потребувала живого матеріалу, робочої і військової сили. За підрахунками російських істориків, під час Петровських реформ і воєн кількість населення  Московії, за підрахунками деяких російських істориків, зменшилася на чверть. Втрати треба було якось компенсувати. На  цьому етапі розбудови  Імперії «компенсація» проводилася в основному за рахунок «свіжо приєднаного» козацького народу.

         Мав рацію шведський король Карл Х (предок відомого нам Карла Х11), коли попереджав козацьку старшину, яка шукала покровительства православного царя: «Московщина має самодержавний устрій і не потерпить у себе вільного народу, не додержить даних обіцянок щодо вільностей українських і поневолить козаків».

         Після входження українських земель до складу Московської імперії, основним тереном, куди переселяли й засилали українців, став Сибір. Щоб туди «загреметь», було не обов’язково займатися революційною діяльністю чи бути причетним до так званого сепаратизму. Достатньо було гімназичному вчителю з’явитися на люди в українській вишиванці, як це викликало підозру, а там було недалеко й до адміністративної висилки. На поселення за Уральським хребтом. З книги С.М. Степняка-Кравчинського «Россия под властью царей»*  я з подивом довідався, в переписах населення останньої чверті 19-ого століття згадується така народність як «затундренные русские», тобто, нащадки засланих, які змішалися з аборигенними народами Сибіру. Інколи вони майже не володіли російською, але європеоїдні риси і родові перекази підказували, від кого вони походять. Втім, варто зазначити, що «затундренные русские» було загальним означенням. Їхніми предками могли бути не тільки росіяни, а й поляки, українці, інші європейці.

         Абсолютно несподіваний ефект «затундреності» продемонструвала одна польська доля. Брат Юзефа Пілсудського** Броніслав був засланий 1887 року на Сахалін за участь у підготовці замаху на царя Олександра 111.

         «На дозвіллі» він уклав словники мов нівхів і айнів, племен, які замешкували на островах між Сахаліном і японським Хоккайдо. Коли його звільнили, Броніслав одружився на айнці Чусамме. Онук Броніслава і Чусамме Казуясу Кимура живе в Йокогамі, Японія. Він єдиний нащадок братів Пілсудських по прямій лінії.

         Перший в історії договір між Росією і Китаєм, так званий Нерчинський, був написаний на трьох мовах: російській, китайській і польській. Підготував його колишній засланий - польський шляхтич Ніцефор Черніховскі.

         Мимоволі пригадалася заувага одного російського дослідника, що поляки виникають в найнесподіваніших місцях і тоді, коли на це ніхто не очікує.    

Польське заселення Сибіру теж носило переважно примусовий характер. Після придушення польського повстання 1863 року по етапу і в адміністративне заслання до Сибіру рушило понад 40 тисяч чоловік. Серед них було багато освічених людей, шляхтичів.

Наприкінці 19-го століття в Іркутську більшість лікарів з походження були поляками.

Після закінчення терміну заслання або помилування на батьківщину повернулося порівняно небагато поляків (так стверджують сучасні польські дослідники). Більшість прижилася в Сибіру, переселилася до великих російських міст… І пізніше російську культуру прикрасили імена Олександра Гріна (прекрасного письменника - романтика, батько якого Стефан Гріневскі за участь у повстанні був засланий у Томську губернію), славетний композитор Дмитрій Шостакович. Його предки теж були із засланих…

Куди приходили заслані або переселенці з України, там починалося культурне землеробство, садівництво…

Я трішки відхилився від наміченої теми через те, що нещодавно в «ітернетобігу» і на російських телеекранах з’явилася пропагандистська стрічка про те, який видатний цивілізаційний вплив мало російське підкорення інших народів. Варто пам’ятати також, що російська історіографія має «звичку» називати росіянами всіх більш-менш видатних діячів, які означилися своєю працею чи військовою доблестю на просторах імперії.

         Але не всі заслані чи засуджені до каторги виявляли схильність до укорінення на сибірських теренах. Феноменальний приклад стійкості в боротьбі, невтишимої туги за рідною землею явив український повстанець, «шляхетний розбійник» Устим Кармалюк. Він двічі тікав з сибірської каторги і пішки вертався на рідне Поділля, де знову очолював повстанський рух.

Каторжні партії, які формувалися в Україні, проходили шлях до Тобольської губернії за два роки. Інших транспортних засобів, окрім своїх двох, каторжникам не передбачалося.

         На початку 70-х років минулого століття, на студентських заробітках, мені довелося побувати в місті Ялуторовську, звідкіля, з каторжної тюрми, 1825 року втік Устим Кармелюк. Це порівняно невелике місто, 25-30 тисяч жителів, за 80 кілометрів від Тюмені. Запам’яталося воно чомусь  запилюженим (хоча навколо були густі ліси) і ніби якимсь загубленим на прохолодних, перенаселених комарами просторах. В сучасних краєзнавчих  довідках згадується, що там свого часу  «кантувалися» декабристи. Про Устима Кармелюка – ні слова. Хоча варто було його згадати хоча б через те, в який спосіб він утік з каторжної тюрми.

         …Осінньої ночі, коли розігралася буря, Устим зібрав сорочки співкамерників, зв’язав їх у довгу линву, на її кінці прив’язав камінь і закинув за частокіл в’язниці. По цьому імпровізованому канату прямо з вікна каторжники вибралися за огорожу. А далі, як співалося в народній сибірській пісні:

         Бежал бродяга с Сахалина

         Звериной узкою тропой,

         Глухой неведомой тайгою,

         Сибирской дальней стороной…

         Не думаю, що подібна логістика придалася б сучасним донецьким біженцям, яким різко не сподобалося в РФ. Хоча дехто з них уже й хотів би повернутися. Справа в тому, що гроші на проїзд російські власті видавали тільки в один бік. Тобто повернення не передбачалося апріорі.

         Власне, попередні нотатки написані не для того, щоб, бодай фрагментарно, ознайомити шановну публіку з історією заселення Сибіру. Вони покликані «до життя» формальною подібністю історичного конструкта майже столітньої давності й нинішньої ситуації. Війна… Росія… «Обольщение» і загрібання етнічного матеріалу вглиб держави, для примноження кількості підданих. Бо потужність імперій традиційно вимірювалася величиною території і  густотою народонаселення… Тобто, впало у вічі пробудження старого імперського інстинкту.

         Власті РФ повідомляли, що число біженців зі Східної України недавно перевищило 830 тисяч чоловік. Разом з тим виявлялася заклопотаність, щоб прибульців розподіляли по всій території Росії. Тобто, припроваджували не куди хто захотів, а в місця, які визначить влада. Багатьом довелося їхати в північні області європейської частини РФ, в Республіку Саха (Якутія), Бурятію, на Далекий Схід…

         (Я не впевнений, що статистика «исхода» цілком відповідає дійсності. На початку війни російська сторона явно перебільшувала кількість біженців з пропагандистських міркувань: щоб показати, яка жахлива громадянська війна розгорнулася в Україні, а Росія в цій ситуації відіграє роль шляхетного рятівника нещасних співвітчизників, які втекли від жорстоких «укропів»).

         Коли біженці прибули на нові місця і ближче (впритул) ознайомилися з кліматом, умовами проживання, професійними перспективами, ставленням до них місцевого населення тощо, то багатьох прихильників путінської Росії постигло гірке розчарування.  Бо, виявляється, між пропагандистськими «обольщениями» Кремля і реаліями життя в якійсь, приміром, Кондопозі -  «дистанция огромного размера».

         Цей «розмір» пробив на відвертість навіть такого ненависника «Київської хунти» як «Прем’єр-Міністр ДНР» О. Захарченко: Дай Бог России жить так, как жил при Украине Донбасс. Мы жили богаче и дружнее россиян». (В интервью изданию «Эксперт.Online»).

         У цьому зв’язку пригадався давньогрецький міф про острів сирен. Вони так прекрасно співали, що моряки, які пропливали мимо, заслухавшись, («обольстившись»), спрямовували кораблі просто на прибережні скелі… Сирени - істоти з жіночою головою і тілом хижого птаха - там їх убивали й пожирали. Герой Одіссей наказав команді заліпити вуха воском, а себе прив’язати до щогли. І в жодному випадку не виконувати його наказів, коли вони пропливатимуть повз острів. Так він примудрився послухати спів сирен і зостатися в живих.

         Але, як кажуть, дело сделано. Назвался груздем – полезай в кузовок. З цього погляду, а саме - надбання нової етнічної маси, Імперія безумовно виграла. Втім, я не знаю, свідомо вона ставила перед собою таку мету, чи ні. Може, це просто побічний ефект від реалізації глобальних планів. До цього надбання варто додати й населення півострова Крим. Отже, порахуємо: приблизно один мільйон біженців з Донбасу плюс 2,3 мільйона кримчан… Непоганий додаток до «великого русского народа», який перестав розмножуватися і віддає перевагу братанню з зеленим змієм. Одно слово, якісно деградує. Втім, не буду на цьому докладно зупинятися. Якщо когось цікавить ця проблема, рекомендую звернутися до публіцистики Андрія Кончаловського, видатного російського кінорежисера й письменника, зокрема,  до його статті «Куда мы катимся?».

         Щодо якості етнічного матеріалу, втраченого Україною. Безумовно, привести всі ці мільйони до одного знаменника важко. Але …можна з певністю сказати, що це переважно совок. Так пострадянська публіцистика  найменувала чисельний прошарок людей, які застрягли головою в радянському спрощенні, зрівнялівці, не мають бажання змінюватися, тобто освічуватися й набувати нових знань і навичок. І не дай Бог конкурувати! В доброму, прогресивному розумінні. Це, так би мовити, не креативний прошарок і «несходимий Сибір» він не підніме.

         Якість цього «Исхода» не зайвий раз ілюструє культурно-цивілізаційний розлам, виявлений на Майдані. Його помітили не тільки вітчизняні, а й зарубіжні спостерігачі: журналісти, політологи, дипломати. Як зауважив один журналіст: «Якщо  ви хочете поговорити з людиною, яка вільно розмовляє англійською, має дві вищі освіти і якісь ідеали, то йдіть на Майдан».

         З другого боку – Антимайдан: «титушки», гопота, залежне від олігархів робітництво, просто люмпени, яким випала нагода підзаробити в якості «підставки для прапора». Цю категорію народонаселення у Київ переважно постачав Донбас.

          Багато публіцистів, істориків, просто соціально активних громадян дорікають донецьким у зрадництві. Це не зовсім коректно. Пригадайте «старика» Маркса і Фрідріха Енгельса. В «Манифесте коммунистической партии» вони зазначали: «У пролетариата нет родины…»Час, який минув відтоді, показав, що вони мали рацію.

           Безрідний не може зрадити «родину». За Марксом, її в нього просто немає.

         Втім, у російсько-українському конфлікті не обійшлося й без зрадництва. В прямому, неоспоримому розумінні. Це перехід на сторону російського агресора багатьох українських військових у Криму. Вони (знову ж таки!) були «обольщены» високими зарплатами в російському війську. Їм гадалося, що продовжать безпроблемну службу з видом на тепле море, але вже з товщим гаманцем. Та щедрі російські обіцянки й корисливі сподівання тих, хто з готовністю зламав присягу Україні, не справдилися. У Росії служать не за місцем проживання, а навпаки - живуть за місцем служби. І поїхали вони  «по всей Руси великой» - оберігати загарбані в різний час і в різний спосіб простори… Та й то далеко не всі. Багатьом «нелицеприятно» сказали «пшолвон!».

         Є ще одна «вигода» для чинної  російської влади. Вона, мені здається, не принагідна, не випадкова, а результат далекоглядного соціально-політичного розрахунку: спалити у вогні війни на Донбасі своїх надто буйних, пасіонаріїв, з якими у Федерації рано чи пізно могли б виникнути клопоти. А до цього хилиться. Хоча б з огляду на зростаюче погіршення матеріальних умов життя народу. Отож, хай їх краще укри виб’ють…

         Це щодо втрат у живій силі. А щодо втрат бойової техніки, то це не надто дошкульно. Її в Радянському Союзі накопичилося стільки, що вистачило б на кілька конвенційних воєн. До речі, як і в нас. Лишається тільки полагодити – і в бій. У цьому випадку фантасмагоричного значення набуває заувага класика: «Якщо в першому акті п’єси на стіні висить рушниця, то в останньому акті вона обов’язково має вистрелити».

         Варто згадати й традиційний «компенсаторний» процес – пограбування захоплених територій. З Донбасу Імперія вивозить усе – й металобрухт, й справне обладнання, й цілі заводи…

         Отже, якщо подивитися на ситуацію під цим кутом зору, то Імперія вочевидь виграла:

- придбала кілька мільйонів нових підданих, здатних до нескладної, але все ж праці;

- позбулася навзамін помітної кількості надто «активних», які завжди становлять загрозу запліснявілому авторитарному status quo;

- принагідно утилізувала багато мілітарного залізяччя, яке в багатьох позиціях морально застаріло.

         І, що особливо болюче для нас, всадила в тіло України велику економічну й соціально-політичну болячку, яка тривожитиме ще не один рік.

         Та поза всі ці історико-політичні калькуляції, залишається ще одна обставина – людська. Як там говорив, схлипуючи, герой відомої радянської кінокомедії: «Птичку жалко!..»

Людей шкода. Навіть без розрізнення: «ватна» в людини голова чи з більш-менш чітким усвідомленням, до чого воно йдеться. Бо в усіх практично однакові рецептори болю, холоду, голоду… Та зараз, мабуть, пізно шкодувати, що багато наших колишніх і нинішніх співгромадян не скористалися вчасно з сірої речовини, якою еволюція (чи Господь Бог) наповнили наші голови.

                                      Павло СТОРОЖЕНКО

*У книги С.М. Степняка-Кравчинського складна доля. Вперше вона була видана в Лондоні 1885 року англійською. Потім перекладалася на інші європейські мови. А в Росії, точніше – в Радянському Союзі побачила світ тільки 1965 року, від час хрущовської відлиги. Вже в наш час вона була перевидана в РФ аж 2003 року. Майже через 40 років.

Така нехіть практично всіх правителів держави до творчого спадку революціонера-народовольця й письменника пояснюється тим, що Степняк-Кравчинський був незручним для ідеологів великодержавності при всіх режимах. Із «России под властью царей» стає зрозуміло, що «золотого віку» в житті російського (а разом з ним – і в інших) народу не було. І спроби пізніших апологетичних істориків і публіцистів зобразити самодержавну Росію як щось таке патріархально-благодушне, людинолюбне не відповідають дійсності. Бо намагання царату законсервувати в Росії владу однієї верстви призводили до гальмування поступу, соціально-економічного розвитку країни, неминуче супроводжувалися посиленням гніту, репресій, обмеженнями, а то й цілковитою забороною свободи слова.

За викривальною силою цю книгу можна порівняти із «Записками из Мертвого дома» Ф.М. Достоевського. Але «Россия под властью царей» докладніша, можна сказати, документальніша і має ширший діапазон зображення тогочасного життя в самодержавній Росії.

         Ця книга дає чітке розуміння, що сталінський ГУЛАГ виник не на пустому місці, не внаслідок якоїсь історичної випадковості, а спирається на репресивний спадок самодержавства, в радянський час продовжив традиції дореволюційної сибірської каторги.

         Під час президентства Януковича в Україні біля великих магістралей з’явилися білборди із зображенням останнього російського самодержця Ніколая 11 (в профіль) і написом «Батюшка Царь, прости!». Виставили такий і в Полтаві, на Кругу (колі). З огляду на вартість такої реклами, затія була дорога. Але для «Русского мира» чи якоїсь російської монархічної організації, мабуть, доступна. Реклама навівала (чи нав’язувала?) думку, що українці, зокрема, полтавці, мають перепросити дух Ніколая 11 за його «безвременную кончину». Хоча жодного українця серед тих, хто розстріляв царську сім’ю, не було. Але, напевне, не в цьому справа. І це добре знали автори реклами. Вона мала на меті інше: втягнути українців у  російський монархічний тренд. Мовляв, тоді і вам було добре. Давайте разом прагнути повернути благосне імперське  минуле!

Як тоді було добре, можна прочитати в «России под властью царей». А реклама – ідеологічна «херня на постном масле». Таке враження неминуче складається в усіх, хто хоч трішки цікавився історію.

**Юзеф Пілсудський (1867-1937), перший глава відродженої польської держави, Маршал Польщі.