ІНШЕ КІНО

Радянські й американські військові.
Фото на згадку.

         Приятель порадив подивитися американський кінофільм «Брати по зброї». 10серій – і все про війну. А саме: про бойовий шлях роти американських десантників від Нормандії (місця висадки, точніше – приземлення) до Німеччини. Втім, у першій серії досить докладно висвітлена й муштра в тренувальному таборі, у Штатах.

         Зразу зізнаюся, що я не кіноман. Сучасні фільми, особливо про війну, дивлюся неохоче, принагідно, коли несподівано для себе «зачепишся» за якийсь кадр на екрані телевізора.

         І, невдовзі, переконавшись, що нового в підходах і якості при виготовленні чергового російського серіала про війну, немає, перемикаєшся на щось інше. Переважно – інформаційне, з мінімумом коментарів.

         Проте, було б несправедливо не згадати, що в російських серіалах почастішала авантюрна заплутаність сценарію, намагання зберегти інтригу до кінця останньої серії, втримати глядача. В певній мірі це стосується й наших, українських, фільмів.

Та, поза все, найперше враження, яке справляють ці стрічки, - недостовірність. Вона виникає з багатьох зримих і чутних причин: військові вантажівки виглядають щойно пофарбованими, марки автомобілів не відповідають тогочасному військовому «розкладу». Все-таки МАЗ чи КрАЗ важко «загримувати» під німецьку військову вантажівку. Проглядають характерні риси. Те ж саме з бронетехнікою, мотоциклами тощо. І чим далі ми віддаляємося в часі від Другої світової війни, тим важче стає постановникам з відповідним реквізитом.

Я не беруся судити про гру акторів, але коли, умовно, «санітарку Машу» грає ніби наспіх перевдягнута сучасна дівиця з повадками модельки, це теж помітно.

В діалогах і полілогах героїв часто проскакує сучасний сленг…

Тому в таку війну важко повірити. (Пригадуєте слова Станіславського?). Це швидше «войнушка».

В американському серіалі все справжнє: і обмундирування, і військова техніка, і місце зйомок. Тобто, сценарій розкручується не в павільйоні, не на  принагідно підшуканій, недалеко від кіностудії, місцині, а там, де дійсно колись точилися запеклі бої. З максимальним наближенням до реальності. Про спецефекти не говорю. Вони в американців завжди були на висоті.

Якщо до цього додати, так би мовити, добротну гру акторів, то віриш, що так насправді й було.

Американський солдат
пригощає полтавського
хлопчика жуйкою.

Звичайно, на все це потрібні гроші. Яких, можливо, бракує росіянам і майже немає в нас. І тому, в здешевленому виконанні, запланована трагедія справляє враження оперетки.

Можливо, й через те, що в людини є відчуття маси. Його важко визначити і виміряти, але воно є. Це відчуття не дає обманюватися й  сприймати картонні декорації як фортечні мури.

Пригадується радянська екранізація «Гамлета». В головній ролі прекрасно зіграв відомий актор Інокентій Смоктуновський. А от декорації підвели. Відчувалося, що замок – не справжній. Мабуть, з фанери і дошок. «И примкнувшего к ним» пап’є-маше.

Трохи пізніше на радянських екранах з’явився американський кінофільм «Клеопатра». І тоді я зрозумів, чому саме давній Рим став головною потугою античного світу, підкорив у відомому замешкуваному просторі всі буйні й войовничі племена, створив тисячолітню імперію. Коли йшли в наступ легіони, мимоволі виникала асоціація з масованою атакою сучасної бронетанкової дивізії. Бо все було справжнє: обладунок, мечі, списи, катапульти… Муштровані легіонери тримали стрій, йшли в ногу, кроки окремих людей зливалися в потужний грізний ритм… І суперники розуміли: цю могутню військову машину зламати важко. А то й взагалі неможливо.

Це щодо відчуття справжності, про яке мимоволі згадуєш при перегляді художніх кінофільмів. З документальними легше. Якщо не намагаються маніпулювати.

Дякуючи відомому звукорежисеру Леоніду Сорокіну (він виставив у «Однокласниках» кадри аматорської зйомки: «Полтава часів минулої війни, 1944 рік»), можна побачити, якими були ми (точніше – наші близькі предки) і якими  - американські військові, що брали участь  в операції «Френтік».

Для тих, хто не «в курсі», невеличка довідка: Восени 1943 року Сполучені Штати попросили радянське командування дозволити пролітати над територією СРСР важким літакам ВПС США для бомбардування об’єктів противника у Східній Німеччині й на Балканах. Щоб кожного разу їм не повертатися на бази в Англії чи Італії, було доцільно заправлятися й поповнювати боєзапас в Україні. І на зворотному шляху знову «опрацьовувати» ворожі об’єкти.

На початку 1944 року радянське  командування виділило для американців три льотних поля:  в Полтаві, Миргороді й Пирятині. Їх прикривала радянська ППО. Але німецька авіація відстежила місце базування американських «літаючих фортець» і в ніч на 22 червня 1944 року завдала потужного бомбового удару по полтавському аеродрому. Було знищено 48 американських літаків, багато пошкоджено, в тому числі й 21 радянський Як-9 і Як-7.

Цікаво, що десь наприкінці  90-х років (минулого століття) на адресу газети «Полтавський вісник» з Німеччини надійшов лист від ветерана Люфтваффе, льотчика, який брав участь у нічному нальоті на полтавський аеродром. Він також люб’язно надіслав аерофотозйомку розбомбленого льотного поля. В листі не було жодного натяку на злорадство чи величання. Швидше - прагнення спокійної літньої людини сприяти якомога точнішому відтворенню перебігу цієї воєнно-історичної події. Так би мовити, «в назидание потомкам». Я працював тоді редактором «Полтавського вісника» і визнав за доречне передати цього листа в Полтавський музей авіації і космонавтики.

Американські військовослужбовці ходили в місто, фотографувалися з місцевими жителями, нашими солдатами і офіцерами. На уцілілих знімках дуже помітна відмінність між ними і нами. Ніби різні раси. Наші – вимучені, зазвичай низькорослі, погано вдягнені. Американці – бадьоріші, високі, в чистеньких одностроях…

Після німецького бомбардування.

Звичайно, по нас туди і сюди прокотилася тяжким котком війна. Але - не тільки. Перед цим були голодомори й репресії. І народ, який російські етнографи на початку 20 століття вирізняли як найрослішиий серед слов’янських народів*, за півстоліття змалів. Далося взнаки недоїдання двох поколінь поспіль, брак білку, особливо в дитинстві, для нормального фізичного розвитку. Характерно, що японці, яких європейці вважали низькорослими (і це було справді так), після Другої світової війни і швидкого економічного зростання, додали і в зрості. Бо харчування стало багатше, різноманітніше. Отака от залежність… І вона наочно проявилася на фотографіях часів війни.

Після німецького бомбардування американська авіабаза біля Полтави не відновлювалася. І не тому, що американці остерігалися подальших німецьких нальотів. У «човникових польотах» важкої авіації союзників просто зникла стратегічна потреба. Радянський фронт швидко просунувся на захід, а американські й англійські війська невдовзі вторглися у Францію. Нальоти на фашистську Німеччину можна було проводити з аеродромів, розташованих до ворожих об’єктів ближче.  

Про базування американців біля Полтави довго нагадували залишені ними речі. Щось вони полтавцям подарували, а деякі великі предмети просто кинули, вважаючи за недоцільне транспортувати їх на нове місце дислокації. В дитинстві я спав на дерев’яному розкладному ліжку (до нього якось навіть не пасує наше слово «розкладачка», тоді їх по-місцевому називали просто «дачка»), яке американці вибракували, мабуть,  через те, що в нього був пошкоджений брезентовий верх-розтяжка. Його залатали, й ця американська дачка надійно служила ще не один десяток років по війні.

До речі, в 50-і роки минулого століття в Полтаві ще зберігався сільський звичай – спати надворі, біля свого будинку. Хлопці часто розважалися тим, що вночі тихенько переносили свого ровесника (а то й вредну людину старшого віку) куди-небудь в інше місце. Приміром, на середину вулиці. Уявіть собі здивування, а то й ошелешеність «перенесеного», коли він прокидався не в тому місці, де ліг, або його будив рано вранці їздовий. Бо ніяк було проїхати бричкою. Варто згадати, що Полтава в той час була майже всуціль одноповерховою і почала дряпатися вгору вже за часів правління Микити Сергійовича Хрущова, коли розгорнулося масове будівництво відносно дешевих 4-5-поверхівок. У них, так званих «хрущовках», до цього часу живе багато городян.

Уламки "летюкої фортеці".

Американські речі вражали небалуваних полтавців своєю якістю, добротністю. Років 15 по війні я побачив на одному землякові темно-коричневі брезентові черевики незвичного фасону на каучукових підметках. Поцікавився. «Американські, - похвалився той. – Ось тільки підметки трішки підклеїв. Почали стиратися. А так ще нічого».

Вони теж походили з тих часів – американського базування.

Мій дядько доношував незносиме американське пальто з драпу. Воно запам’яталося мені, підлітку, кольором: великі світло-фіолетові клітинки на темно-сіромі тлі. Безумовно, це було «не наше» розфарбування. Надто нескромне. Так воно й зникло з мого видноколу – незношеним.

Радянський час означився в моїй пам’яті як час суцільного дефіциту. Все доводилося «діставати». Це було досить принизливо. Але від цього було нікуди дітися переважній більшості народу. В дефіциті особливе місце займали речі імпортні, закордонні. Вони були кращої якості, модніші і взагалі – престижніші. А оскільки людська душа (разом з тілом) мимоволі тягнеться до кращого, то в суспільстві виник і постійно жеврів шизофренічний дисонанс: з одного боку, у нас була найкраща, найпередовіша ідеологія, а з другого – нас оточували неоковирні, низькоякісні речі, вироблені нашими ж руками.

Це я потихеньку завертаю до того, що мало прокламувати щось страшенно прогресивне, прихильність до якоїсь великої ідеї. Це треба підтверджувати й надійною, добре організованою працею.

Бо немає кращого способу скомпрометувати гарну ідею, ніж її недбале  втілення.  Це стосується й кіномистецтва, з якого ми почали.

                                      Павло СТОРОЖЕНКО

 * «В чистом своем типе малоруссы занимают одно из первых мест среди славян по своей рослости. В области трех малороссийских губерний наиболее чистая малороссийская губерния – Полтавская – отличается и наибольшим ростом населения. В двух других губерниях (Чернігівській і Харківській – П.С.) понижение роста обязано примеси, по-видимому, других славянских элементов».

(Россия. Полное географическое описание нашего Отечества. Том VII. Малороссия. Издание А.Ф. Девриена. В С.Петербурге. Типография Императорской Академии наук. 1903 год).