ДЕМОКРАТІЇ, БІЛЬШЕ ДЕМОКРАТІЇ!.. ДО ЦІЛКОВИТОГО РОЗВАЛУ

                                                        З нагоди прочитаного
         Не обов’язково бути дуже очитаним в історії, щоб не провести певні паралелі. Але спочатку наведу фрагмент, який до цього спонукає:
         «Республіка Польща мала старі феодальні форми правління, які інші європейські потуги вже скасували. Її сусіди, які були зацікавлені в тому, щоб зберігалася слабка республіканська монархія, сприяли свободі й незалежності магнатерії на противагу честолюбству королів. Ця республіка у зв’язку з виборами королів повнилася неспокоєм. Через внутрішню боротьбу двох могутніх партій, вона була нікому не загрозливою, і сусіди були майже впевнені у всьому, що вони намірялися зробити, бо не було нічого легшого, ніж розпустити їхній сейм».
Фрідріх II Прусський, Нотатки і листи,
Verlag Philipp Reclam jun. Leipzig, 1985

         З цією справедливою (що підтвердив подальший політичний розвиток Речі Посполитої) констатацією перегукуються висновки  сучасного польського історика Владислава А. Серчика щодо польсько-російських стосунків за царювання Катерини II:
         «Вона (Катерина II) бажала рівноправства різних конфесій і збереження шляхетських республіканських вольностей Речі Посполитої. Дисиденти були тільки засобом, який допровадив до поширення її (царської Росії – авт.) впливів. А золота вольність не означала нічого іншого, а лише анархію і ослаблення держави».
Владислав А. Серчик, Катерина II – цариця Росії, Ossolineum, 1989
         Якщо трансполювати обставини, в які потрапила Річ Посполита в середині 18-го століття і, які, власне, передували її першому розділу, то вони нагадують ситуацію, в якій опинилася нинішня держава Україна. Для цього не треба мати багату уяву. Досить співставити характеристики основних політичних сил: тодішніх – у Речі Посполитій і нинішніх – у державі Україна.
          У своєму «Політичному заповіті» 1752 року Фрідріх II Прусський згадує польських «великих» - магнатів, які часто проводили незалежну від центральної королівської влади політику, мали свої «надвірні війська», зносилися на власний розсуд і виходячи з власних інтересів, з іноземними володарями.
         На мій погляд, цілковитим відповідником тодішній польській магнатерії є нинішні українські олігархи. Якщо винести за дужки сучасну промислову специфіку, то основні соціально-політичні характеристики співпадають майже один до одного. Мало того, у наших олігархів теж є «надвірні війська». Тільки називаються вони охоронними підрозділами, добровольчими батальйонами, врешті, як і в давні часи, можна піднайняти для збройного обстоювання своїх інтересів «праздно шатающихся», нині – «тітушок».
         На моє глибоке переконання, саме егоїзм олігархів прямо сприяв накопиченню «горючого» соціального матеріалу на Сході України, призвів до зовнішнього втручання в українські справи. Це вони, наші олігархи, намагалися (і намагаються!) вигородити для себе на середньовічний манер незалежні від центральної влади герцогства, писати кожен в своїй латифундії свої закони… До чого це призводить, можна побачити в не такій вже й далекій історії.
         Ви, напевне, помітили, що «найпослідовніше» проблемами польської вольності, інакше – феодальної демократії, опікувалися  жорстко централізовані сусідні держави: мілітаризоване, строго ієрархічне прусське королівство й імперська Росія, яка багато в чому нагадувала старі східні деспотії. І вони мали в Речі Посполитій своїх, висловлюючись сучасно, агентів впливу: одновірців, родичів по лінії старих шляхетських родів… Врешті, ніколи не втрачали свого значення гроші,  такі людські слабкості як жадібність, марнославство, заздрість.
         Нині найзапекліше бореться за демократизацію України Російська Федерація: безпосередньо й на міжнародних перемовинах вимагаючи від Києва федералізації країни, надання певних автономій національним меншинам, статуса державної мови російській… Хоча жодного зі згаданих демократичних надбань сама РФ не має. За реальним змістом, а не за назвою. (Інших державних мов, окрім російської, в РФ немає). Опущусь до побутової безтактності, російською: «Чья бы корова мычала, а твоя бы молчала».
         Агенти впливу на українську політику тривожно нагадують оті, старопольські: панівна релігійна конфесія має свій управлінський центр (перепрошую за світське формулювання) за кордоном, багато політичних діячів і партій не приховують своїх зв’язків, а то й підлеглості колишній метрополії, чимало громадських організацій фінансуються з явно не українських джерел… Єдине, чого нам бракує до повної подібності з Річчю Посполитою часів її занепаду, це права вето одного «депутовАного» у нашій Верховній Раді. Нагадаю, в старому польському сеймі державне рішення не могло бути прийнятим, якщо хоча б один депутат був проти. Сумнозвісне «Нє пазвалям!». Втім, геть «управленческие обольщения»: за правління Віктора Януковича у Верховній Раді протягувалися цілком антидержавні закони і рішення простою більшістю.
         Наші публіцисти, громадські діячі інколи посилаються на досвід здобуття незалежності країнами, які були колись окраїною царської імперії – Польщі і Фінляндії. Варто чітко зазначити, що боротьбу цих народів очолили харизматичні авторитарні правителі, які за воєнних умов не гралися в демократію, не напружували себе, щоб сподобатися колишній зловорожій метрополії чи стороннім діячам, які жодним чином не несли відповідальності за долі польської чи фінської людності.
Малюнок
Алєксєя Мєрінова, РФ
         На жаль, українському народу історичний фатум не послав діячів масштабу маршала Юзефа Пілсудського чи генерала Карла Маннергейма.
Озираючи низку наших президентів, бачиш, що Перший не сягнув за рамці партійно-номенклатурного хитруна. Другий – «своего парня» - директора підвідомчого Москві заводу. Третій – колгоспного бухгалтера, враженого несподіваною нагодою трішки розбагатіти. Четвертий був наймасштабніший, але в кримінально-зажерливому плані. П’ятий, здається, цілком вдоволений статусом багатого буржуа і дедалі з більшою напругою грає роль глави держави.
         Повертаючись до польських обставин 18-го століття, які так рельєфно схарактеризували Прусський король Фрідріх II і польський науковець Владислав Серчик, то вони, як відомо, увінчалися першим розподілом Речі Посполитої між Пруссією, Австрією і Росією 1772 року.  Далі – «легка беда – начало». Другий розподіл відбувся 1793 року. І третій – 1795-го. А була потужна за територією («Од можа до можа») і кількістю населення європейська держава.
         Мені не хочеться каркати і механічно переносити логіку польських подій 18-го століття в українську сучасність. Але те, що російська боротьба за «демократизацію» України є чи не найважливішим складником путінської гібридної війни, для мене очевидно.
                                                        Павло СТОРОЖЕНКО
Р.S. Переклад цитованих фрагментів з польської і німецької - автора.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

НА РУЙНАЦІЮ ПОЛТАВСЬКОГО КАДЕТСЬКОГО КОРПУСУ

НА ШЛЯХУ ДО…

НА ТОЧНІСТЬ ОЗНАЧЕНЬ