ЯКИЙ НАМ НАЧАЛЬНИК ПОТРІБНИЙ

Або останній засіб демократії



         Поколупавшись трішки в пам’яті, я дійшов висновку, що в моєму свідомому житті, на моєму професійному видноколі гарних начальників майже не було. Маю на увазі кваліфікованих, чесних, відповідальних, ініціативних, культурних… І не те що б я був балуваним, як ота Галя з народного анекдоту. Чи схильним до анархізму, недисциплінованим відламком, якого до чого не притулиш – все не так. Справа в тому, що мої враження збігалися з оцінками інших, так би мовити, співпідлеглих. Тобто, в певній мірі це була більш-менш об’єктивна думка підлеглої маси.
         Безумовно, легко заперечити: де вам набереш ідеальних начальників? Он який парадний портрет намалювали! А якщо – ніколи? Треба працювати! Як любили повторювати (чомусь!) у недавньому минулому голови нашої облдержадміністрації: «Треба плуга тягти!» Мабуть, цей заклик здавався їм абсолютно переконливим. Хоча мені було важко уявити себе в ролі домашньої худобини, яка тягне це сільськогосподарське знаряддя. Та й голови, мабуть, не тягали.
         Втім, «народу свойственно роптать», бути перманентно незадоволеним. А особливо начальником, керівником. Через це, мабуть, ідеальний соціальний устрій на чолі з мудрим начальником народ подумки трансполював на небо, в так зване «царство небесне». Головним розпорядником там виступає Господь Бог, начальниками цехів – архангели, янголи – рядові виконавці… Ясно: всі – безгрішні. І через це в царстві небеснім панує вічне блаженство.
         Хоча… наш класик і в цьому засумнівався: «Нема раю на всій землі, Та нема й на небі…»
         На мій погляд, наша широка публіка ділиться дві великі частини: Перша гаряче кляне радянський період і, «по умолчанию», приписує позитивні риси новітнім перетворенням. Друга – так же гаряче кляне українську незалежність і згадує, як гарно було при соціалізмі. Належність до тієї чи іншої частини залежить від освіченості, життєвого досвіду, кар’єрного проходження, родинної історії і в певній мірі (незначній, бо таких людей небагато) – від гуманітарно-філософського ставлення до життя.
         Якби мене хтось запитав: «А ви як ставитеся до… всього цього?» Я б відповів: «Збалансовано. У кожної системи – свої недоліки. Ідеальних немає. Бо вади тісно «ув’язані» з природною гріховністю, тобто, недосконалістю людини. В цьому сенсі християнська релігія має 100-відсоткову рацію.
         Напевне, хтось би сказав: «Досить філософствувати! Не виляйте, кажіть прямо: Як ви ставитеся до соціалістичного періоду?» Скажу. Впродовж свого існування він був неоднаковий. Змінювався. Спочатку соціалізм був інтенсивно людоїдським. Потім – помірно людоїдським. А на останньому відтинку – лицемірно людоїдським з переходом в анемію.
         Тоді протагоніст прекрасного минулого мав би мене запитати: «А як ви ставитеся до нинішнього бардаку, до цієї епідемії розкрадання й продажності? І я б щиро відповів: Ну як можна ставитися до шахрайського капіталізму? З огидою… Хоча, з іншого боку, вчорашній кріпак одразу порядним громадянином стати не може. Апріорі.
         А хочеться когось поважати, когось мати за авторитет…
         І тут випадає нагода повернутися до того, з чого почав – до образу начальника.
         У всі часи холуї писали його портрет масляними фарбами. (Правильніше українською: «олійними», але я маю на увазі дещо інше). Тобто, поливали єлеєм його хворобливе самолюбство, використовуючи давні, апробовані компліменти й винаходячи нові в дусі часу. В цьому плані холуї – народ винахідливий.
         Та попри подібність парадних портретів начальників старої доби і новітніх висуванців, вони належать до різних психотипів.
За радянської доби переважав тип наглядача-поганяйла. Вони «принципово вимагали». Бо ідеологія і принципи перебували у їхньому монопольному розпорядженні.
У період квітучого застою мені випало поспостерігати зблизька одного секретаря райкому партії. Його поїздки по району нагадували рейд диверсійної групи. З огляду на паніку, яку він сіяв навколо.
У приміщення, де були люди, він не входив, а вривався, гнівно вигукуючи: «Що? Хто? Як?»
Народ «трепетал».
Його виклики «на килим» часто закінчувалися для запрошених інфарктом. Дехто, намагаючись уникнути рандеву з грізним секретарем, імітував хворобу й ховався за лікарняним.
Район повнився симулянтами.
Зазвичай він приймав так: Ледве прочинялися двері й на порозі кабінету з’являвся викликаний, секретар диким голосом волав: «Пачему?!» Викликаний, вже почуваючись винуватим, намагався щось промимрити на своє виправдання, але його знову перебивав рик: «Пачему?!» І так – кілька разів.
За кількістю «пачему?!» апарат райкому намагався визначити ступінь розгніваності секретаря, але якоїсь чіткої закономірності встановити не вдалося.
Для мене певну лінгвістичну загадку становить факт, що секретар послуговувався російським словом «пачему», перетворивши його на грізну психотропну зброю, а не звичною для цього глибинного району українською мовою.
Але це була лише она сторона його характеру. Другу мені випало спостерігати, коли він спілкувався з якимось приїжджим функціонером, з області. Тобто, вищим начальником. Секретар став іншою людиною – чемною, лагідною, запобігливою… Він не просто говорив – він голубив словами.
Ці дві людини жили в одному секретареві райкому.
Подібний  керівний психотип  незнищимий і надійно зберігається в незалежній Україні. Він характерний для призначенців, тобто, управлінців, чия службова доля залежить від вертикально вищого посадовця. Щоб утриматися на своєму місці, а то й видряпатися вище, він досить часто змушений догоджати без огляду на те, що  в цьому випадку вимагає закон.
Залежність від вище сидячого розвиває в нижньому бздилуватість. Він боїться втратити насиджене місце (на якому замутив тихцем якісь преференції) і бути викинутим в народ. Через кілька років служби він втрачає свою кваліфікацію як реальний спеціаліст, а нині з поваги чи якихось інших гуманітарних міркувань колишнього начальника  ніхто утримувати не стане. Тому, поки служиш треба щось надбати на чорний день і триматися якомога довше.
Через це майже всі призначенці – бздилуваті. За визначенням. Чи за обставинами. Як кому зручніше.
Від призначенця помітно відрізняється обранець. Самостійністю, нахабством, у певні моменти навіть сміливістю, цинічним презирством до маси, якій він пропонує обрати себе на високу посаду.
Цей психотип рельєфно проявився в роки Незалежності, у час перерозподілу надбаних при соціалізмі багатств – «фабрик, заводов, газет, пароходов». Окрім можливості прямо чи опосередковано щось прихватизувати, виборність дозволяла не перебздівати перед вертикаллю, якого б політичного зафарбування вона не була. Тим більше, що політичний колір – чиста формальність, бо всі знали, хто за якими пряничками лізе (аж пищить!) до влади. Виборність також убезпечувала діяча від підступів правоохоронців, якщо ті, з якогось дива, виявлять невластиву їм принциповість. Втім, таких випадків майже не було. За роки незалежності до кримінальної відповідальності притягнуто буквально кілька народних обранців, хоча розкрадання і потоптання законів тривало в масштабах цілої країни.
Народних обранців також нереально відкликати. Бо дієвого механізму позбавлення їх мандатів немає. Хоча щокаденції вони обіцяють щось сотворити.
Вочевидь, розмножилася якась особлива порода політиків: жадна, лицемірна, владолюбна, марнославна, готова дурити свій темнуватий, довірливий (через брак досвіду й економічних знань), бідний, дрібно продажний електорат. І вони його дурять більше двох десятиліть. Чесних, принципових, таких собі Данко з полум’яним серцем, що повели б…, явно замало. Не сягають вирішальної кількості, не становлять критичної маси.
Як знову не обрати чергову чистопорідну падлюку? Як її розпізнати? Як пробитися через хащі «портретів маслом» й не «обольститься» подарунками й обіцянками претендентів на високі посади? Як визначити серед цього натовпу кандидатів і претендентів пристойну людину?
Хрен його знає!
Приміром, у Полтаві на посаду міського голови балотується 18 чоловік.
Це ненормально. Не може мати середнє за кількістю жителів місто стільки управлінських обдарувань і комунальних геніїв.
Втім, я знаю, кого не варто обирати. Трьох-чотирьох – так це точно! Але серед інших можуть бути ще гірші. І їх не можна потім відкликати. А самі вони не підуть. Бо в цієї породи є ще одна риса: їм «сцы в глаза – божья роса». У їхньому середовищі невідомий приклад (західних політиків) – з честю вийти у відставку.
Відомий історик філософії Бертран Рассел говорив, що справжня демократія може працювати до тих пір, поки всіх громадян можна зібрати на ринковому майдані. Тобто, коли всі знають усіх. Хто чим диха і хто на що здатний.
Бо чим більша кількість громадян (розумій: виборців), тим більший ризик аберації – інформаційного, політичного, соціального викривлення. І до влади можуть, особливо за наших обставин, потрапити ті, кого до неї й на гарматний постріл підпускати не можна. Шкідливо для суспільства.
Але є вихід. Можливість імпічменту. Правда, вона може реалізуватися не зараз, не моментально, а не знаю, в наскільки близькому майбутньому. Маю на увазі версію американського письменника-фантаста Роберта Шеклі (1928-2005), яку він виклав у оповіданні «Квиток на планету Транай».
(Цитую за російським перекладом, бо перекладати з перекладу – літературний несмак, хоча це досить широко практикувалося в українській радянській літературі).
…(Верховный Президент) Борг  взялся  рукой  за  президентский  медальон  и  начал снимать его с шеи.
    Внезапно медальон взорвался.
    Гудмэн с ужасом уставился на окровавленное месиво, которое
только  что  было  головой  Борга. Какое-то мгновение Верховный
Президент держался на ногах, затем покачнулся и сполз на пол.
    Мелит стащил с себя пиджак и набросил его на голову Борга.
Гудмэн  попятился  и  тяжело  опустился  в  кресло.  Губы   его

шевелились, но дар речи покинул его.
    - Какая  жалость,  -  заговорил  Мелит.  - Ему так немного
осталось до  конца  срока  президентства.  Я  его  предупреждал
против  выдачи  лицензии  на  строительство  нового космодрома.
Граждане этого не одобрят, говорил я ему. Но он был уверен, что
они хотят иметь два космодрома. Что ж, он ошибся.
    - Вы имеете в виду... я хочу... как... что...
    - Все государственные служащие, - объяснил Мелит, -  носят
медальон  -  символ власти, начиненный определенным количеством
тессиума  -  взрывчатого  вещества,  о  котором  вы,  возможно,
слышали. Заряд контролируется по радио из Гражданской приемной.
Каждый  гражданин имеет доступ в Приемную, если желает выразить
недовольство деятельностью правительства...
    - Вы  позволяете людям выражать свое недовольство, взрывая
чиновников? - простонал испуганный Гудмэн.
    - Единственный  метод,  который  эффективен,  -   возразил
Мелит.  - Контроль и баланс. Как народ в нашей власти, так и мы
во власти народа.
    - Так вот почему он хотел, чтобы я занял его пост.  Почему
же мне никто этого не сказал?
    - Вы не спрашивали, - сказал Мелит с еле заметной улыбкой.
- Почему  у  вас  такой  перепуганный  вид?  Вы  же знаете, что
политическое убийство  возможно  на  любой  планете  при  любом
правительстве.  Мы  стараемся  сделать  его конструктивным. При
нашей   системе   народ   никогда   не   теряет   контакта    с
правительством,  а  правительство никогда не пытается присвоить
себе диктаторские права. Каждый знает, что может  прибегнуть  к
Гражданской  приемной, но вы удивитесь, если узнаете, как редко
ею пользуются. Конечно, всегда найдутся горячие головы...
Правда, швидко й ефективно? І головне – автоматизовано! Маю на увазі практичну реалізацію імпічменту. Без ненадійного людського фактора. Дехто може заперечити: надто жорстоко! А боротися з корупціонерами «вручну», як це практикується в Китаї чи деяких арабських країнах, - гуманніше?
Отже, лишилося покластися на науково-технічний прогрес. Він може принести нові способи боротьби з корупцією, які нам сьогодні важко й уявити.
Почекаємо?
                                      Павло СТОРОЖЕНКО

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

НА РУЙНАЦІЮ ПОЛТАВСЬКОГО КАДЕТСЬКОГО КОРПУСУ

НА ШЛЯХУ ДО…

НА ТОЧНІСТЬ ОЗНАЧЕНЬ