ГЕОЛОГІЯ ДУШІ


         Зінаїда Мироненко видала збірку віршів «Рідні береги».* Не знаю, скільки років вона їх збирала. Та й сама авторка напевне не пам’ятає. Не фіксувала. Писала вірші не професійно. Маю на увазі – не щодня й не цілеспрямовано. А епізодично, як щось у душі тенькне, проб’є, так би мовити, на творчість. Між теньканням траплялися тривалі паузи. Наскільки мені відомо, Зінаїда й сама просила не титулувати її поетесою, поеткою тощо. Залишалася вірною своїй скромній журналістській планиді.
         Цьому підтвердженням її трудовий шлях. Якщо стисло, з останньої сторінки обкладинки, то народилася в далекому 1935 році, на власні очі бачила буревій Другої світової війни. Після сільської школи вступила на філфак Київського державного університету. Спробувала себе в журналістиці, про яку мріяла ще студенткою. Першою газетою, де вона почала працювати, був «Комсомолець Полтавщини». А потім – понесло: «Зоря Полтавщини», «Полтавський вісник»… Працювала в Заполяр’ї, на Камчатці, навіть на Командорських островах. На заслужений відпочинок відпустила себе, маючи за плечима 72 роки. В домашньому архіві купа різних відзнак за старанну журналістську працю…
         Я взявся рецензувати її книжку з двох міркувань. По-перше, я теж підбивав її укласти збірку поетичних творів. Це якось підсумувало б її творчі зусилля. Вони видавалися мені досить цікавими, хоча й реалізованими мимохідь.

         Як хтось сказав: Журналістика – це література нашвидкуруч. Хто – вже призабулося, але визначення стало популярним, мабуть, через близькість до правди життя. Майже всі журналісти старшого покоління приходили в професію з любов’ю до слова, до образу, з мрією написати щось таке… Щось таке… Що світ задихнеться від захвату. Але потім наступали виробничі будні. Бо журналістика це швидше виробництво, а не творчість («пишу, коли навідує натхнення»). Газета вимагає регулярного заповнення, а не захопливих побачень з музою. Та й платять за те, як вправно ти продукуєш тексти, а не підносишся в римах і образах. Така проза життя. Хоча в наших неструнких лавах траплялися й «конфлікти інтересів»: працівник був не проти твердої ставки, але вимагав до себе особливого ставлення: як до творця.
         З такими колегами працювати було непросто. На них не можна було покластися. Хтось завжди за них «дотягував».
         В таких випадках було чесніше піти на вільні хліби. Але, з іншого боку, зарплата, засоби до існування… І творча натура розривалася. Знаю по собі.
         Можливо, саме через пряме, чесне розуміння своєї професії Зінаїда Мироненко й не кокетує зі словами «поетеса», «поезія». Вона завжди була надійним газетним тяглом. (Написав – і злякався. Ще образиться?..) З нею було добре співпрацювати.
         По-друге (повертаюся до моєї мотивації щодо рецензування творів З. Мироненко). Прочитавши книжечку, я ніби потрапив у свою компанію, зустрівся з колегами. Справа в тому, що багато її віршів мають «капусний» характер, написані принагідно – до днів народження людей, з якими З. Мироненко довелося працювати, з нагоди різних свят.
         Такі «принагідні» поети є в кожному більш-менш чисельному колективі. Їх люблять, просять написати щось до святкової дати. Присвяти теж вимагають таланту, версифікаційної вправності, доброї, оптимістичної уяви автора. За аналогією з ужитковим мистецтвом я означив би таку творчість як ужиткову поезію. Вона робить життя радіснішим, а стосунки -  теплішими.
         Ось «моя компанія» в розділі «Дружні шаржі»: Віталій Скобельський («Патріотові»), Володимир Денисенко («Діловому лірикові»), Валентин Посухов («Господареві»), Олександр Брусенський («Зірковому служивому»), Анатолій Бондаренко («Підкорювачеві джунглів»), Олександр Цвєтов («Романтикові»), Вольфганг Реріх («Молодому хазяїну і його половині»), Віталій Цебрій, Тамара Голобородько, Зінаїда Матяшова, Сергій Назарків, Юрій Кирієнко, Андрій Гончаренко («Усім – потроху»). Присвячений один шарж і мені. Бо, як-не-як, пропрацювали в одній редакції близько 10 років.
         Я не сказав би, що патріотична чи місцево-патріотична тематика розроблена у Зінаїди Мироненко оригінально чи, скажімо, несподівано. Багато віршів досить плакатні. Але там, де йдеться про війну, яка заторкнула її життя, рядки стають пронизливими, зворушують до глибини душі.
…Не плачте, мамо, скоро тато
До нас постука у вікно,
І буде в нашій хаті свято,
Якого досі не було.

Всміхнулась мама винувато –
Надію в серці віднайшла.
Та тільки в серпні замість тата
Нам похоронка надійшла.
                  «Мамина сльоза»

         *   *   *
Батьку мій незнаний,
Де тебе шукати?
У якому світі
Зустрічі чекати?
І якщо впізнаєш,
Буде справжнє диво:
Ти ж бо зовсім юний,
А я уже… сива.
                  «Батьку мій»

На прикладі Зінаїди Мироненко помічаєш, як основне ремесло –газетярство накладає зримий відбиток на творчі, поетичні поривання автора. Бо в основі журналістики – факт, подія, точність і об’єктивність їхнього викладу. А в поезії – уява, чуттєвість, образність в осмисленні життя і світу. В певній мірі, даруйте, навіть схибленість, яка дозволяє оглянути феномен в несподіваному ракурсі.
А коли автор часто вживає слово «чудовий» (+ синонімічний ряд), мені здається, що йому забракло образних засобів. Бо «чудовий» це не образ. Це прикметник, значення якого можна звести до «повірте мені на слово», без особистісно образного розкриття того, що автор справді вважає «чудовим».
У Зінаїди Мироненко досить часто трапляються такі апеляції. І в цьому теж, вважаю, «завинила» журналістика.
На мій погляд, одні з найкращих віршів у цій збірці – про природу, так звана пейзажна лірика.. Дещо я повідкреслив:
              Завмерло все: ставкове плесо,
Безмовні явори в імлі…
Ніде ніщо ані шелесне
На зачарованій землі.

Туман нечутно огортає
Оцей беззвучний дивний світ,
І зблякле небо виглядає
З-поміж різьблених чорних віт.
                  «Тиша»

Вряди-годи в збірці подибуєш тихий, не декларативний філософізм. Що в поеток зустрічається досить рідко.
           Стільки літ я топчу полини, спориші,
           І сумління за те не тривожить душі.
                              «Проросту споришем»       
                              *    *    *
Нічого більше я не напишу:
Душа, мов день, що стиха вичахає.
                                     «На межі»

І,  що обов’язково варто відзначити, це романсовість багатьох віршів Зінаїди Мироненко. Прекрасну, тонку лірику, яка так і проситься поєднатися з музикою. Трішки зацитую:
Оця замріяна година
Надію серцю подає:
Я все одно тебе зустріну,
Якщо ти є, якщо ти є…

Хоч полином гірчить чекання,
Та зустрічей щаслива мить.
Кохання, музика кохання
В душі надією бринить.
                  «Чекання»

Забудеш ти, забуду я
Колишні радощі й печалі,
Та почуття мої зів’ялі
Весняний спомин оживля.
Тепер і ти мені прости,
Що так знічев’я нарікала:
Я б і кохання не зазнала,
Якби не ти, якби не ти.
                  «Якби не ти»

Не буду переобтяжувати ці критичні нотатки цитатами.  У авторки є ще вірші, так би мовити, в цьому дусі – піднесено-романсовому. І мимоволі спало на думку: може, було б краще, аби газетярка не затовкла в ній поетесу?
На виправдання своїх оцінок хочу сказати: писати монотонно-захвалювальну рецензію я не міг з огляду на свою вредно-доскіпливу вдачу. Та й Зінаїда Мироненко славослів’я не потребує. Й не повірила б. Як людина розважлива, іронічна і, не побоюся сказати, вольова.
Насамкінець: рецензент за неї радий. Це я про себе в третій особі. У збірці, на мій погляд, як на стрімкому обриві – геологічні шари, чітко проглядаються старання, захоплення, муки і радості автора. Це пам’ятник особистості, пам’ятник трудівниці, пам’ятник її творчих шукань, величиною 5,3 умовних друкованих аркуші.
                                     Павло СТОРОЖЕНКО

P.S. Окремих слів заслуговує вірш Зінаїди Мироненко «Полтавське пиво». За такий рекламний текст Полтавський пивзавод мав би безплатно поїти своїм продуктом нащадків Зінаїди Мироненко до третього коліна. Бо вона не п’є. Що, мабуть, і пояснює її трудову витривалість.  
_____________

*Полтава, видавництво «Дивосвіт», 2016

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

НА ТОЧНІСТЬ ОЗНАЧЕНЬ

СПОГАД ПРО ЄВГЕНІКУ*