ВІЗИТ ДО ДРУГА

    Поїхали на моєму авто. Ледве пролізли лісовою дорогою. Взагалі «авео» для таких пригод не призначене, але давно збиралися, та й погода сприяла - рівна, морозна, зі світлим небом.
Я боявся, що застрянемо. Власне, називати лісом зарослий деревами й кущами схил, з якого було видно перші міські будинки, мабуть, занадто. Та все одно – якби застряли, шукати допомоги довелося б довго. А з пана Доліка, товариша, з яким ми хотіли провідати нашого давнього друга, тЯгло було б слабке. До нього недавно навідався інсульт. Пан Долік бадьорився, намагався більше рухатися, але ще виходило невправно, як у краба на суходолі.
Зупинилися, коли стало зрозуміло: далі не проїхати. Пішли  пішки. За проводиря був пан Долік. Він орієнтувався на місцевості краще. Блукали, блукали… Я вже почав непокоїтися, що в нього внаслідок інсульту відбило й трохи пам’яті, але, слава Богу, нарешті знайшли. Пан Долік переможно прорік: «Я ж казав!..»
Я присів на лавочку. Пан Долік залишився стояти, спершись на огорожу. В нього ще не згиналася ліва «лапа».
…Позгадували Льоху. Як чаркували, розігрували один одного, з ким дружили й кого недолюблювали… Останнє – не про начальство. Воно було за дужками. Як неминуче зло, про яке не варто згадувати.
Поставили на пам’ятник пачку портвейну, трішки закусити, склянку. Може, хтось вип’є за спомин душі. Хоча цей заліснений цвинтар взимку провідують рідко, навіть бомжі.
Щодо портвейну, то цілковитої автентичності нам досягти не вдалося. В мережевому універсамі АТБ портвейн був тільки в картонних пакетах місткістю один літр. У радянські часи його розливали в 750-грамові пляшки. Шмурдяк був видатної мерзкості, але забористий.
Про портвейн нам нагадав Віталій Гапон. Зі Сполучених штатів, по скайпу. «Не забудьте захопити. Він його любив».

Архітектор і ювелір пан Віталій був людиною впертою і пробивною, як кумулятивний снаряд. Вирішив опинитися в Штатах – і опинився. Років 25 тому. І тепер регулярно подавав нам звідтіля рекомендації і поради.
Ми з паном Доліком сподівалися, що Льоха пробачить неточність. Що принесли портвейн не в пляшці, а пакеті. Льоха був художником-реставратором, музейником, людиною доскіпливою і педантичною. Відтворював експонати з абсолютною точністю.
Пан Долік, відомий у місті ремісник і реставратор, спілкувався з Льохою по роботі неміряну кількість років - під час оформлення музеїв, пам’ятних знаків тощо. Я був дотичний до Льохи з іншого боку – журналістського, літературного. Льоха був натурою багатогранною. Писав оповідання, філософські розважання, вів докладний щоденник. Наші зустрічі наповнювали суперечки з мовних, стилістичних питань. Ми жили в зрусифікованому місті, і наша, часом бурхлива, полеміка нагадувала метушню нечисленної залоги, яка вела кругову оборону проти переважаючого суперника.
До речі, пан Долік – зовсім не Долік. Тобто, це його прозвисько, зменшено-пестливе від офіційного «Адольф». Саме так його нарекли. Долік був довоєнного походження. І з яких міркувань батьки назвали його цим іменем мені, та й самому Доліку, невідомо. Чи то воно видалося їм красивим і милозвучним, чи з нагоди вікопомної дружби двох вождів: Йосипа Сталіна і Адольфа Гітлера. Пізніше, років через п’ять після Долікового народження, вожді розсварилися, й це внесло певний дискомфорт у подальше спілкування Доліка з офіційними особами й політично стурбованими громадянами. Втім, він цим не переймався, віддаючи перевагу смачним анекдотам, які майстерно розповідав у будь-якому колі, не зважаючи ні на посади, ні на стать слухачів.
У перші роки Незалежності до мене в майстерню якось втрапили три немолоді німкені. Налагоджувалися партнерські зв’язки, жінки намагалися організувати гуманітарну підтримку бідним і хворим городянам. Я посильно допомагав. Само собою зродилося скромне застілля (це – щодо їжі, а випити було що). І от після першого загального тосту, типу «За благополуччя Всесвіту!», я вирішив відрекомендувати присутніх аборигенів. Підвівшись і вказуючи рукою на пана Доліка, я урочисто промовив (німецькою): «Мій друг Адольф!». Німкені знітились, ніби аж присіли. Напевне, вони зрозуміли це як дебелий натяк на їхнє історичне минуле. Але потім, коли випили, якось розпогодилося. Вони впевнилися, що в людини, тобто, в Доліка, справді таке ім’я і в моєму урочистому представленні не було жодного єхидного умислу.  
…Ми пригубили з паном Доліком по дві краплі «портюші». Так колись у, здавалося, давні радянські часи, місцеві художники лагідно називали портвейн. Випити помітніше не випадало: я – за кермом, пан Долік трохи хворий.
Долік захопив з собою фотоапарат, і ми сфотографувалися біля Льохиного козацького хреста. Я – його, він – мене. На згадку про похід.
Сусідня могилка «на двох» була чисто прибрана. Видно, її часто відвідували. Другий «мешканець» ще не заселився, і на його половині пам’ятника була тільки дата народження. «Чоловік доглядає. З надзвичайною ретельністю, я б сказав, з любов’ю… Мабуть, хоче, щоб, як принесуть, все було готове. А, може, не довіряє чужим рукам…», -  повідомив пан Долік.
Від Льохиного хреста було видно протилежний схил вибалку. Там стояв колись будинок, у якому Льоха народився. Він любив цю місцину, грався тут у дитинстві, пізніше часто згадував у розмовах. Тут і замкнулося коло земного життя художника Леоніда Гусака.. Між місцем, де народився, і місцем, де поховали, якихось 100-150 метрів.
…Неподалік на дереві добував свій денний раціон дятел. Його енергійний дріб оживляв заліснений цвинтар.
- У нас водяться дятли двох видів: з червоною голівкою і білою, - сказав пан Долік.
Я погодився, і ми почали пробиратися до машини.
                Павло СТОРОЖЕНКО
                Січень 2014 року   

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

ЛЕГЕНДА ПРО ВЕЛИКОГО КОМУНАЛЬНИКА

ПРО УПОДОБАННЯ