БУДЕННА СПРАВА: ПРИСЯГНУТИ Й ПЕРЕБІГТИ


Нотатки зрадофіла
Недавно я довідався, що німецькою «державна зрада» - «Hochverrat». Якщо в зворотному напрямку, на українську, то дослівно – «висока зрада», «велика зрада». Найбільша зрада з-поміж інших різновидів: подружньої, дружньої і т. д.
Мене це здивувало. Може, через буденність цього явища у нас? Особливо під час резекції Криму.
До цього часу в очах стоїть мордатий полковник, який задоволено спалює (на камеру) український паспорт. Учинив найвищу зраду, так би мовити, з радістю.
Ця, може, й приватна справа полковника викликала в мене огиду. А саме – через думку, як ця облампасена амеба  добивалася відзнак і звань. Для війська, яке 23 роки ні з ким не воювало, це була бюрократично-корупційна інтрига, наповнена лакузтвом, приниженням і «подношениями» різної величини.
Втім, гадаю, полковник приниження не відчував. Для цього треба мати почуття гідності і честі.
Можливо, через те, що в нас тривалий час не було власної держави, ми не навчилися цінувати переваги державності над недержавною формою існування. Власне, держава – це інструмент, засіб виживання, структурована форма самозбереження і самозахисту народу. Якби в новітній історії у нас була держава, то деяких трагічних подій могло просто не відбутися. Зокрема, голодоморів 20-го століття.
До речі, голодно було минулого століття не тільки в Україні. Німеччина, яка вийшла з I-ої світової війни виснаженою й обтяженою величезною контрибуцією, не допустила масового вимирання  своїх найбідніших громадян. Організовувалися тимчасові прихистки, роздачі благодійних обідів… І це за тих обставин, що морський флот Великої Британії блокував німецькі порти, перешкоджаючи постачанню продовольства.

Так, жили не жирно. «Еле-еле душа в теле». Але мільйонами, як у нас, не вимирали.
Щось подібне повторилося й після 2-ої світової війни.
У нас у 1946-1947 рр. був голод, який, за різними оцінками, забрав  1-1,5 мільйона життів. А в переможеній Німеччині – не було. Якщо й мерли німці, то в нас, у полоні. Ви не звернули увагу на дати смерті німецьких вояків, похованих на полтавському цвинтарі? Переважно 1946-ий, 1947-ий роки… Ділянка, праворуч від центральної алеї. Там поховані полонені, а не солдати Вермахту, які полягли в бою. Причина смерті: недоїдання, переохолодження. Зима з 1946-го на 47 рік була дуже суворою.
З випадкового читання. Приблизно в 60-х роках мин. ст. вичитав у журналі «Советский Союз» (було таке глянцеве, парадно-пропагандистське видання), що 1946 року СРСР у вигляді братньої допомоги поставив у Чехословаччину   100 000 пудів збіжжя. (Боюся помилитися щодо точності цифри, перевірити можливості немає, втім, обсяг допомоги мене тоді вразив). Варто згадати , що Чехословаччина під час війни, на щастя, на європейському театрі воєнних дій постраждала найменше. Вона практично не зазнала руйнацій. А Україна лежала у згарищах, руїнах, людність тулилася по землянках. І те, що українці виростили на переораних бомбами й снарядами полях, пішло на «братню допомогу». Щедрими дарами Йосип Сталін заманював сусідні народи в соціалістичний табір.
Тяглість історичної пам’яті безпосередньо залежить від державності. Є державність – є й пам’ять, яка не дає перетворитися народу в безтямну етнічну масу, населення, яке живе одним днем – в межах одного покоління.
У бездержавного народу відсутнє уявлення про причинно-наслідковий історичний зв’язок.
При аналізі причин Голодомору 1932-1933 рр. чомусь глибше розкуркулення і колективізації «не копають». А корінна причина визріла раніше: в 20-30-их роках минулого століття, коли Україна програла у визвольній війні.  Молода держава не змогла відбитися від зовнішнього ворога – більшовицької Московії і внутрішніх колаборантів, їх теж не бракувало.
Ідея державності ще не встигла укорінитися в масовій свідомості. До неї ставилися з погляду нагальної економічної чи побутової вигоди. Часто долі рядових учасників буремних подій складалися зигзагоподібно. Приміром, чоловіка мобілізували до Червоної армії. З неї він дезертирував і ховався в лісі. Потім пристав до якогось отамана, що, так би мовити, контролював цю місцевість. Коли проходило військо УНР (петлюрівці), перебіг до них. Там було більше порядку і краще постачання. Коли підрозділ УНР потерпів поразку від махновців, здався в полон і майже зразу присягнув батькові. До речі, хто забув, - ідеологічному бездержавникові.
Коли війна вщухла, колишні червоноармійці (потай – петлюрівці й махновці) повернулися в рідні села. Скучили за землею. Набридло воювати. Неабияку роль відіграло більшовицьке «обольщение»: «Землю – крестьянам!» Здавалося, є наділ – і більше нічого не треба. Проживемо…
Не прожили. Бо інструмент, гарантія того, що завтра землю не відберуть, тобто - державна влада, залишився в чужих руках. Московських.
В одній із статей я вже ставив це запитання: цікаво, скільки червоноармійців-селюків, які допомагали встановлювати Радянську владу в Україні, загинуло під час Голодомору? Точної, науково вивіреної статистики немає. А питання цілком логічне: між закінченням  Громадянської війни (в терміні радянської історіографії) й Голодомором відносно невелика часова відстань – десять років. Отже, молоді 20-30-річні червоноармійці на час  державного пограбування українського села досягли зрілого віку. І багатьох з них вбила в мирний час влада, яку вони допомагали встановлювати. Чужа влада.
Прикметно, що й у наш час від так званої «простої людини» можна почути мотивації, зумовлені історичним безпам’ятством і  прагненням моментальної побутової зручності.
Запам’ятався фрагмент з телерепортажу.
Початок 90-х рр. мин. ст. Журналістка допитується в людей, як вони ставляться до виокремлення України в самостійну державу, до кордонів… Галаслива, дебеленька жінка була категорично проти: «Як, отут буде границя? А в мене дочка вийшла заміж у село за 12 кілометрів. Воно на російському боці. Так що: мені кожного разу, щоб провідати дочку, треба якісь папери оформляти? Щоб перейти кордон. Навіщо воно нужно?! Жили б ото, яке жили!»
Вона була проти кордонів і окремих держав. Бо так їй на разі зручніше. Таку простоту «народного мислення» дуже полюбляє московська пропаганда. Вона підхоплює подібні епізоди і невтомно їх тиражує. «Мы же один народ!..»
Характерно, коли в певні історичні моменти складалися сприятливі обставини, щоб вибороти державну самостійність, то імперська, московська, пропаганда намагалася будь-що скомпрометувати лідерів національно-визвольного руху, навішати на них усіх собак, зусібіч очорнити. І не мали вирішального значення ідеологічні й політичні погляди українських лідерів, готовність їх до діалогу з Москвою. Здавалося, які різні постаті: монархіст гетьман Павло Скоропадський, соціаліст Симон Петлюра, націонал-соціаліст Степан Бандера… Но все – негодяи, подлецы. Тому що прагнули створити самостійну українську державу. Навіть таке загалом компліментарне слово «свідомий» в російських пропагандистських устах набуло принизливого, лайливого відтінку:  «Свидомит!»  
Тему «одного народу» я розвивати не хочу. Про це сказано багато слушного і не слушного. Тільки зауважу (про всякий випадок), що кордони в сучасному світі не ізолюють держави одну від одної, а регулюють стосунки між ними. У тому числі й економічні. Хоча, звичайно, є й винятки. «Залізна запона (занавес) за Радянського Союзу, нинішня «закоркованість» Північної Кореї.
Стала повсюдним явищем економічна міграція робочої сили. Поляки їдуть на заробітки в Німеччину й Велику Британію, українці – в Польщу, Італію, Іспанію, в Росію – також, латиноамериканці – у США, навіть є помітний потічок німецького робітництва в Канаду…
Але закликати в свою країну чужу державу, апелювати до її глави (власне, якщо вдуматися, логіка блядська, продажна: прийдіть сюди й зробіть нам харашо) – це вже державна зрада. Це якась звиродніла, агресивна форма патерналізму. Схоже на бунт раба, який хоче зрадити хазяїну.
Рабу не вміщується в голові, що «харашо» можна зробити на своїй землі. Але для цього треба стати громадянином і виборювати свої права, а потім, як результат, мати від цього якісь вигоди.
Ніколи ще в українській історії наведення на «землю руську» чужинців (половців, татар, московитів, поляків) добром для українського народу не закінчувалося. Зазирніть у «Слово про полк Ігорів», «Захар Беркут» Івана Франка…
Зазвичай їх «наводили» зрадники, які прагнули влади в рідній землі, але самотужки утримати її не могли. Коли приходили чужинці, з них, колаборантів, набиралася окупаційна влада. Окупація – це не обов’язково військові гарнізони іноземної держави. Досить тих, хто за високе владне становище буде пригнічувати і нищити підлеглий народ. Вони забезпечать чужі впливи і покірність населення за зовнішню підтримку. Бо розуміють: самостійно при владі вони не втримаються. Ось такий вимальовується морально-політичний тандем: агресора і зрадника.
Прикметно, що найстійкішими, найживучішими у відомій історії виявлялися держави, підпільні структури, навіть кримінальні утворення, в яких безжально винищували зрадників або очищалися від них в жорсткий адміністративний спосіб. Варто згадати незнищиму сіцілійську мафію, немилосердною до зрадників була УПА. Приклад масового винищення, навіть за найменшої підозри в «невірності», подавав Радянський Союз з його карально-репресивними органами: ВЧК – НКВД – МГБ – КГБ і т. д.
Навіть в, здається, світочі демократії США під час Другої світової війни етнічних японців запакували в концтабори, а над американцями німецького походження ФБР встановило пильний нагляд.
З початком холодної війни Сполучені Штати так же рішуче, не озираючись на демократичні процедури, очищали свій адміністративний апарат від агентів комуністичного впливу. Цей процес мав гучну назву «Полювання на відьом» і проводився згідно з законом, ініціатором якого був сенатор Джозеф Маккарті.
У нас звинувачень у державній зраді не бояться. Вона часто сприймається як така собі «битовушка», «право на особистий погляд». «Ну, перебіг туди, де краще платять, то й що?»
Напевне, таке ставлення до зрадництва сформувалося внаслідок м’якості й розпливчатості законів і необов’язковості їх виконання. Помітили: за роки Незалежності у нас не покараний жодний крупний казнокрад чи хабарник, не затриманий жодний зрадник. Як кажуть, «на худой конец» вони благополучно отримують прихисток в РФ.
Викривальний галас у ЗМІ я за форму покарання не вважаю.
Безумовно, все це згубно впливає на державу як структуру, організацію.
Можливо, така безбоязність у зрадництві зумовлена й тим, що в нас немає смертної кари. Навіть за найстрашніші злочини, в тому числі й за  «Hochverrat». Опинившись перед злочинною спокусою, потенційний колаборант, може, й замислився б: «А якщо попадусь?..»
У нинішніх умовах він може собі відповісти: «Ну й що? Посадять. Посиджу. А потім прийдуть «наші» й звільнять…»
Як говорила адвокатеса з бульдожою щелепою Тетяна Монтян на прикордонному пункті пропуску: «Придет Россия и вас всех повесит на телеграфных столбах, а я буду очень рада…»
За умов нашої молодої і неусталеної демократії здається, що між опозиційністю до влади і державною зрадою грань досить нечітка. Це не так. Опозиціонер бореться зі зловживаннями і профнепридатністю влади в межах своєї держави і її законів, а зрадник видає державні таємниці й апелює до ворога, щоб той прийшов і навів тут, у нас, порядок на свій розсуд.
                                               Павло СТОРОЖЕНКО
P.S. Невеличке узагальнення. За останні півтора століття українські етнічні землі змаліли на третину, а кількість народонаселення скоротилася вдвічі. Найбільших втрат український народ зазнав у межах Російської імперії. З цього можна зробити логічний висновок: подальше перебування в межах Московської державності не сумісне з існуванням українського народу.      

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

НА ТОЧНІСТЬ ОЗНАЧЕНЬ

СПОГАД ПРО ЄВГЕНІКУ*