ДРУГУ СИГНАЛЬНУ – В МАСИ!

    Польове дослідження народного бидлізму
    Те, що вінець природи, тобто, людина, фізіологічно мало чим відрізняється від інших вищих приматів, відомо всім більш-менш освіченим людям. Мало того, в багатьох ситуаціях ми нагадуємо «братів наших менших» і поведінкою.
    Колись, досить давненько, я написав матеріал «Коефіцієнт культури – 0,2». В ньому йшлося про  культуру буденної поведінки. Мені спало на думку полічити, який відсоток відвідувачів зачиняє за собою двері, заходячи до кав’ярні. Я сидів неподалік від дверей, надворі була пізня осінь, і ця ідея напевно виникла внаслідок холодного протягу. Більшість відвідувачів  не зачиняли за собою двері. З наявності чи відсутності елементарної  звички зачиняти за собою двері я самонадіяно вивів коефіцієнт культури.
    Якщо ви не тотально урбанізовані і бували в українському селі, спостерігали не тільки за дівчатами, а й за домашніми тваринами, то, мабуть, помітили, що коні ворота в стайню за собою не зачиняють, не роблять цього й корови, повертаючись до ферми з випасу. А свині… Ну, що з них візьмеш? Як вирветься, то спробуй зажени! А щоб свиня прихилила за собою дверцята хліву – це важко уявити навіть при найбуйнішій сільськогосподарській уяві.
    Подібність у поведінці людей і тварин помітити не важко. Тому я нахабно означив її як бидлізм. І не збираюся ні в кого перепрошувати. До того ж, цей критерій: «зачиняє за собою, чи не зачиняє», анулював технічний прогрес, повсюдно запровадивши автоматичні пристрої, які зачиняють двері, не розрізняючи, культурний ти чи не культурний.
    Подібність знову нагадує про себе, коли люди стикаються в дверях. Коли один «вінець природи» хоче зайти, а другий навпаки – вийти. Часто перевага залишається за тим, хто «пре рогом». (Знову таки – майже зоотехнічний термін!) Хоча є відоме, до речі, дуже розумне, правило: спочатку з приміщення, салону тощо треба випускати. Бо не можна «кудись» набиватися без кінця. Навіть у казкову рукавичку не всі бажаючі влізли.

    Колись у Лубнах я став учасником неймовірного випадку. Приїхав на таксі  до автостанції. Був у відрядженні, поспішав на автобус. Не встиг я прочинити двері авто, як у нього попхалася дебела тітка: «Пропустіть! Не бачите – я сідаю!» І почала активно запихати мене назад… Я занімів. Як же мені вислизнути? Врешті в її голівці проклюнулась слушна думка, що, мабуть, спочатку треба випустити попереднього пасажира, а потім уже самій облаштовуватися…
    Цю транспортну пригоду я тримаю в пам’яті як яскравий взірець тупого егоїзму і нерозсудливості. Втім, мабуть, варто додати, що це сталося за радянських часів, послуги таксі були дефіцитними, дама - знервована, а я – досить скромних розмірів, так що можна було й не помітити.
    Це універсальне правило: «Випусти, а потім заходь!» чинне для всіх автобусів, тролейбусів, іншого громадського транспорту. Як правило, його порушують «круторогі». На них бурчать, їх лають, але вони пруть…
    Подібно до тварин, приміром, котів, собак, люди часто намагаються окреслити, «помітити» свою «територію» в салоні автобуса чи тролейбуса. Вони сідають на крайнє сидіння, так, щоб на друге, поруч, було важко пролізти. А то ще й кладуть на сусіднє крісло свої речі. Сидять незрушимо. Публіка зазвичай німує. Хоча салон, буває, забитий вщерть. Якщо ви насмілилися потурбувати: «Дозвольте, я там сяду...», вас можуть обдарувати нищівним поглядом.
    Новітня мода принесла рюкзачки, заплічники. Цікаво спостерігати  (правда, оддалік), як котрийсь юний громадянин з рюкзачком на плечах крутиться в салоні тролейбуса, ялозячи модною торбиною сусідів по обличчях. Зняти його з плечей на час проїзду в громадському транспорті молода людина не здогадалася. А кондуктори до просвітницької роботи з пасажирами не схильні.
    Зіткнутися зі співгромадянином можна не тільки в дверному отворі, а й на пішохідному переході, просто  - на тротуарі. Тому що багато громадян не знають, що правило: «Тримайся правого боку!» - універсальне. Не тільки для автомобілістів.
Одним із перших яскравих вражень від перебування за кордоном, зокрема, в Німеччині, був не високий рівень життя, а те, що вони там не штовхаються. Пригадую торговий майдан в Еслінгені (земля Баден-Вюртемберг). Вихідний, субота чи неділя. Біля крамниць – виноски, вітринки. Багато людей. Всі рухаються. І якось так акуратно, не зачіпаючи один одного… Ніби в них є якесь додаткове чуття, локація, як у кажана, що дозволяє уникати зіткнень.
У нас можна зіткнутися з із зустрічним перехожим на широкому тротуарі. Я часто намагаюся вгадати, куди поверне зустрічний: праворуч чи ліворуч? Інколи це вдається. Особливо непередбачувані жінки. «Право», «ліво» для них поняття чужі.
А звичка смітити? Де трапиться, чим завгодно і за будь-якої пори. Чи не нагадує вона вам спокійне, невимушене випорожнення тварини в разі  її, тварини, природної потреби?
Взагалі, про забруднення навколишнього середовища говорено-переговорено. Особливо, коли людина вигулькує на природу. Я б не сказав, що багатьом нашим співгромадянам «не доходить». Доходить! Цілком. Але є інстинкт потужніший, ніж здатність до розумових калькуляцій. Це лінощі. От ліньки підібрати за собою рештки їжі, використаний посуд, обривки запакувань, відвезти все це в місто і викинути в сміттєвий контейнер. Це -  додаткові зусилля. І є можливість їх уникнути.
От і уникають. А наглядача біля кожного «туриста» не поставиш. Та ще й наглядач може виявитися таким же, як турист…
Спроби втрутитися, наставити на правильну екологічну путь часто приводять до похабних, грубих конфліктів. «А тобі що – більше за всіх треба?» Мені кілька разів ледь не настукали по голові за природоохоронну приставучість: «Приберіть за собою. Ви ж не свині!?»
Виявляється, бути свинею – легше, зручніше.
Хто б міг подумати, що з релейного радіозв’язку, який використовувався для оперативного управління військовими підрозділами, з часом може розвинутися те, що тепер називають мобільним (стільниковим) телефонним зв’язком? І він стане доступним найширшим верствам населення (включно з бомжами). Напевне були такі фантасти, футурологи.
Якщо на початку своєї «цивільної» кар’єри «мобілки»  були переважно в управлінців, заможних людей, бізнесменів (щоб терміново передавати розпорядження щодо управління майном, скупки-продажу акцій тощо), то нині розмови (теревені, триндіння, балачки і т. д.) набули масштабів стихійного лиха.
Якщо рівень ділової активності населення виводити з інтенсивності використання мобільних телефонів, то в нас, мабуть, найділовитіша країна в світі.
В чому я, з огляду на наш рівень життя, дуже сумніваюсь.
І тут варто зазначити таку особливість: коли людина розмовляє по телефону, вона майже не звертає увагу на те, що коїться навколо. Цим вона подібна до півня, який, заплющивши очі, захоплено співає ранкову побудку. Чи до глухаря, що токуючи, тобто, виводячи свою шлюбну серенаду, нічого навколо не бачить і нічого не остерігається.
Приміром, як один молодий полтавець, що йшов окрайком залізничного полотна, водночас розмовляючи по телефону. Наближення потяга він не почув. Гальмівний шлях поїзда був задовгий. Доторк локомотива виявився смертельним. На жаль.
Яких тільки історій можна наслухатися від пасажирів, що розмовляють в громадському транспорті по телефону!? Мимоволі, як пасивний слухач.
Захопленість телефоном нагадує комп’ютерну залежність і починаються вони майже однаково: «Як ти там?». Хоча говорити, власне, ні про що. А дивитися – жодної актуальної чи академічної потреби.
Найбільшу увагу публічності привертає бидлізм мажорів. Це потомки високопосадовців чи багатих людей, які чомусь вважають, що їм усе можна.  У них теж є аналогія в тваринному світі: п’яні мавпи. Звичайно, наша найближча рідня самогонку не жене, в універсами за віскі не мотається, але захмеліти може. В цілком природних умовах. Надибавши підгнивші плоди, які містять алкоголь. Мавпи, як і деякі люди, помірно пити (в цьому випадку – їсти) не вміють. Ех, бачили б ви, що вони в «піддатому» стані витворяють! Не згірше мажорів. Спробуйте відшукати в Інтернеті. Дуже забавно!
Відомо, що в багатьох людей друга сигнальна система недорозвинута. Вони слабо реагують на слова, закладені в них смисли тощо (див. труди академіка Івана Павлова). Для них відчутніші первинні подразники: голод, холод, жорсткий примус, біль… А оскільки біля кожного з недорозвинутою другою системою наглядача не поставиш (щоб у разі відхилення від загально прийнятих правил давав по вухах або «по рогах»), то справа видається безнадійною.
Втім, не зовсім. Людина, як і мавпа, схильна до наслідування («подражания»). Коли вона побачить, що переважна більшість сородичів поводиться за певними правилами, то й сама почне їх наслідувати: прибирати за собою сміття, бути чемною і обачливою, не штовхатися, не горлопанити серед ночі і ще багато чого не робити, чого б не бажала собі.
Але де взяти цю «переважну більшість»? Критичну масу цивілізованих, культурних, муштрованих, врешті - розумних людей. Поки що не знаю. Мабуть, доведеться покластись на еволюцію. Більше ні на кого.
                Павло СТОРОЖЕНКО
P.S. Для чого я оце написав? У всякому разі не з метою популяризації гарних манер. Марнота марнот.
Можна сказати, з відчаю. Варто зранку нарватися на одного-двох сородичів з бракованою 2-ою сигнальною системою, і все – день пропав! Будеш огинатися морально контужений і виголошувати гнівні внутрішні монологи.
Мабуть, підсвідомо хочеться душевного комфорту.
                Павло СТОРОЖЕНКО
     



Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

СВІТ НАМ НІЧОГО НЕ ОБІЦЯВ – ПРОСТО ДАВ ШАНС…

ЛЕГЕНДА ПРО ВЕЛИКОГО КОМУНАЛЬНИКА

«Я ШУКАЮ СЛОВА НЕЗВОРОТНІ ТА СМЕРТНІ»