ОТРУТА СТАРОЇ ІМПЕРІЇЇ

Або трохи  про мутантів, орлів і Змія-Горинича

    Колись, пізнього Середньовіччя, а подекуди й донині, мандрівні циркачі та інший бродячий люд полюбляв заробляти на демонстрації різного роду відхилень від норми – у людей, тварин тощо.

    За відносно скромну плату публіку запрошували оглянути, приміром, волохату жінку, маленького чоловічка – ліліпута, телицю з шістьома ногами, курку з двома головами… Або навпаки – гіганта з одним оком, такого собі натурального циклопа. Коли «відхилень» бракувало, то заради заробітку їх фальшували. Наприклад, цілком симпатичну жінку обклеювали тонко вичиненою шкурою кози чи вівці. І атракціон готовий: волохата жінка!

     Можливість оглянути незвичну істоту приваблювало багато людей. Телевізорів тоді не було. Розваги можна було перелічити на пальцях: ну, побитися в шинку, помилуватися, як вішають розбійника, послухати оповідки мандрівного ченця… Та й усе, мабуть.

    На сучасній науковій мові істот з відхиленнями часто називають мутантами.

    Втім, не всяке відхилення від фізіологічної норми може вважатися наслідком мутації. Особливо, якщо воно є плодом народної фантазії. Взяти хоча б увічненого у російському фольклорі Змія-Горинича. Навряд чи колись існувала подібна істота. Врешті, слідів його перебування (чи решток) на територіях, де циркулювали  перекази про нього, не знайдено.

    Пізніше, в часи до нас ближчі, вчені, мабуть, сумніваючись, що нащадки повірять в існування таких вражаючих відхилень, запровадили консервацію мутантів у спирті й формаліні. Хоча… вже настала інша епоха, й банки з «відхиленнями» слугували щонайменше для вдоволення марної цікавості, а передусім – для наукових досліджень.

    У людських «відхилень» життя було коротке. Сіамські близнюки (одне тіло – дві голови) жили недовго. Усвідомивши свою незвичність, винятковість у роді людському, вони почувалися дуже нещасними, страждали…

    Мені якось спало на думку: якби  двохголовий орел, державний символ Росії, був живою, одухотвореною істотою, що б він почував? Напевне, його теж навідували б якісь комплекси, тяжкі, невідв’язні роздуми… Типу: «От, нахрена природа приліпила мені ще одну голову?! Поглянеш у дзеркало – сам себе лякаєшся! У інших державних символів – як у нормальних, по одній голові. Наприклад, у германського орла –одна. У польського «ожелка» - теж . Навіть у американського білоголового – нічого зайвого. А тут дві зразу, ще й дивляться в різні боки. Що натякає на роздвоєння особи, а на державному рівні – на політичну шизофренію…»

    Ні, я розумію: традиція, імперський спадок… Чи то золотоординський, чи візантійський. Так би мовити, від імперії – імперії. Від нашого стола – вашому столу.

    Я не фахівець з геральдики, і, мабуть, тому естетика цього символу мені чужа. Як пересічну людину мене насторожує будь-яке звиродніння, відхилення від природної норми. Хочеться триматися від «двохголовості» подалі.

    На рівні підсвідомості відхилення викликає огиду. Не всі ж ми лікарі, фізіологи, генетики. Уявіть, що у вашому хазяйстві (раптом ви селянин?) огинається щось двохголове. Ніби аж марудно стало…

    А над величезною країною «распростер свои крыла» двохголовий орел-мутант.

    А чи не «запліднює» він її простори ненормальністю, звироднінням, відхиленнями від звичних правил?

    Людство давно підозрює певний містичний зв’язок між різного роду людськими витворами, з одного боку, і назвами й символами, які на них наліпили, - з другого.

    Через те давні племена дуже ретельно добирали тотеми і поклонялися їм як могутнім покровителям. А пізніші мореплавці мовляли: Як назвеш корабель, так він і попливе.

    Може, через цю, віками накопичену ненормальність, держава ніяк не може знайти природного (цивілізаційного) стику з іншими народами і країнами? А якщо когось і заполучає в партнери, то тільки примусом або підкупом.

    Та й коли, власне, перелетів цей двохголовий пернатий у Московію? Коли сонце Східної Римської імперії закотилося і вона впала. Не стільки завдяки напористості турків, скільки через свою гнилість, продажність, незв’язаність слова і діла. Недарма під візантизмом у пізнішій історії стали розуміти підступність, залаштункове інтриганство, невірність зобов’язанням, жорстокість, коли її можна було застосувати безкарно, паталогічну схильність до підкупу й хабарництва.

    Таке враження, що двохголовий орел заразив Московію трупною отрутою старої імперії.

    Але ж – яка велич!

    Яка струнка генеалогія!

    Та, зробивши поправку на візантизм, треба, мабуть, ставитися до цього як до хворобливої вигадки, як до абсолютно достовірної біографії Змія-Горинича.

                        Павло СТОРОЖЕНКО