Ескізи недавньої Полтави. БІЛЯ БУДИНКУ, ДЕ ВІН ЖИВ. ЯР.
Нотатки «ватника».
 |
| вул. Радянська, нині Монастирська |
На першому ставку відбулася моя перша спроба навчитися плавати. Її влаштували старші хлопці. Вони вкинули мене вставок, і я добирався до берега, захлинаючись водою з ряскою і намагаючись відштовхуватися від дна. Якось прибився… Мокрий і переляканий.
З боку вулиці Сковороди, майже над яром, стояв корпус факультету іноземних мов педінституту. З ним у комплексі перебував великий громадський туалет (на весь колектив!) і росла крислата багатолітня шовковиця. Природно, в період дозрівання плодів вона була об’єктом уваги постійно голоднуватих хлопчаків.
Бродячих собак тоді відстрілювали відкрито й безжалісно. Розмов про гуманні способи скорочення собачого поголів’я не велося. Та широка публіка їх, напевне, й не сприйняла б. У пам’яті ще були свіжі жорстокості війни. Які стосувалися передусім людей.
А мені до цього часу пам’ятне скімлення собаки, який забився під дерев’яні сходи, що вели у факультетський будинок. Він помітив людину з рушницею. У собак надзвичайно розвинута «чуйка» на смертельну небезпеку, на тих, хто несе їм смерть. Пес ніби плакав під сходами, просив його не вбивати. Чоловік просунув стволи між дерев’яними сходинками і вистрелив. Скімлення урвалося.
За моїми спостереженнями багато собак, позбавлених хазяїна, бродяжничати не люблять. Вони норовлять «найнятися на службу». Прибиваються до гаражних кооперативів, у двори підприємств, до приватних осель. Вони оберігають територію за що дадуть. Той пес, з-під дерев’яних сходів, стеріг корпус факультету. Його підгодовували студенти й викладачі.
Яр був глибокий. А, може, видавався таким. Бо в дитячому віці нам все здається більшим. Його схили були терасовані, щоб не осувалися. Взимку ми спускалися з них на лижах. Було захопливо і лячно. Вряди-годи хтось із хлопців ламав ногу або вибивав ключицю. Западала коротка пауза, але дитячий слалом не припинявся. Слава Богу, погода сприяла. Зими тоді були сніжні й морозні. І це правда. Не з області «От за моєї молодості і вода була водянистіша!..» Кліматичні зміни останніх 50 років підтверджені метеорологічною статистикою.
Коли теплішало, по весні й під осінь, ми з пацанами любили пекти в яру картоплю. Кожен приносив, хто скільки міг. Жили небагато (50-і роки, недавно закінчилася війна), бувало, й картоплини вдома не стириш. Одного разу, сидячи біля вогнища в хлопчачій компанії, я якось необережно, вуглиною, яка, мабуть, відпала від картоплини, пропалив полу куфайки. Куфайка, тобто, ватник, була нова, її купили мені недавно. Тепла, темно-сіра… Прикрість була величезна! До цього часу пам’ятна.
Влітку старші хлопці водили в яр дівчат. Нам, меншим, було страшенно цікаво, що вони там роблять. Були різні версії. Але вистежувати ми боялися.
Туди ж, у яр, водила своїх клієнтів Нінка, двірничиха, яка жила в дерев’яній прибудові до цегляних сараїв, біля будинку №3 по Госпітальному. Власне, прибудова була простою будою, призначеною для зберігання нехитрого двірницького інструменту. Нінка там і жила. Бо, мабуть, більше було ніде. Невідомо, чи мала буда якусь адресу, чи Нінка була прописана за якимось іншим місцем. Питання прописки мене зацікавило пізніше, коли я став жити самостійно і зрозумів, що прописка в нашій країні – це серйозно. Без неї – ні туди, ні сюди.
Нінка не тільки двірникувала, вона була простою курвою, мабуть, невисокого щабля. До неї приходили стройбатівці, переважно кавказці. Нінкини координати, напевне, передавалися з призову в призов, і вона невтомно водила солдатів до яру.
Кому незрозуміло, що таке стройбатівець, просвічую: це солдат «строительного батальона». Їх комплектували зазвичай з малоосвічених призовників або чоловіків з якимись незначними вадами. Власне, це була безплатна робоча сила, яка по війні широко використовувалася для відновлення народного господарства. Соціалістичного ентузіазму в солдатів я не помічав. Можливо, у офіцерів… Як правило, рядові були брудні, розхристані, строю тримати не вміли та й не хотіли.
Серед старших хлопців траплялися травмовані. Пам’ятаю, в одного було вибите око, в другого – відірвані два чи три пальці на правій руці. Це були сліди знайомства з боєприпасами, які вони знаходили. По війні цього добра в землі було багато. Траплялася й зброя. Пригадую, двоє хлопців стріляли з револьвера в крутий схил яру. Револьвер був нікельований, старий, подекуди на ньому були плями іржі. Може, ще дореволюційний. Хлопці нарікали, що в них мало патронів, кілька. Хотілося й собі постріляти, та хто б мені дав!
У декого з хлопців були дивні клички. Приміром, Мема, Мома, Сопа, Анон… Походження останнього прізвиська мені ніби прояснилося, коли я одержав філологічну освіту. Та й то не впевнений, що воно має витоки зі Старого Завіту. Можливо, це наслідок якогось випадкового поєднання смислу і звуків.
От у Колі Цигана все було ясно. Хоча до циган він не мав жодного стосунку. Просто був чорнявий, брюнет.
З ним у мене пов’язане ще одне яскраве враження. Точніше, не з ним, а з його черевиками. Як зараз пам’ятаю: йде Коля від вулиці Карла Маркса (нині – Козака) вниз по Госпітальному, а підбори його черевиків по бруківці «цок-цок-цок!». Це були чорні «мокаси». Предмет прагнення і заздрості всіх порядних полтавських фраєрів. Зі взуттям за радянської влади була постійна «напряжонка».
Нині Госпітальний провулок покритий асфальтом. Під ним схована бруківка, яку вкладали полонені німці. Та й будинок №3 теж німецького походження. Зводили полонені.
З часом яр став міліти і звужуватися. Його зусібіч засипали сміттям, будівельними рештками. Коли на правому схилі спорудили школу-інтернат (в’їзд з боку вулиці Монастирської, тоді – Радянської), мене в Полтаві не було – поїхав учитися. Пізніше, трохи далі, звели будинок для вищої номенклатури. Там поселився й Ф. Т. Моргун. Кажуть, не захотів жити в старовинному особняку, на цій же вулиці, але ближче до центру. У давньому купецькому будинку з балконом жив Олександр Мужицький, його попередник на посаді першого секретаря обкому партії. Красиву будівлю з гарним двориком віддали під дитячий садок. Федір Трохимович обрав місце ближче до природи, подалі від метушні й загазованості. В Полтаві ще є такі закапелки, де ніби й до центра недалеко, кілька кроків, і ніби потрапляєш у рай земний, ще не затоптаний людиною.
Павло СТОРОЖЕНКО
Коментарі
Дописати коментар