Ескізи недавньої Полтави. БІЛЯ БУДИНКУ, ДЕ ВІН ЖИВ. ЯР.

Нотатки «ватника».
вул. Радянська, нині Монастирська
вул. Радянська, нині Монастирська
Найяскравіші епізоди мого дитинства пов’язані з яром. Узимку ми, хлопчаки з прилеглих вулиць, каталися там на лижах і санках, а хто мав ковзани, - «бороздили просторы» двох ставків. Вони були, якщо дивитися від провулка Госпітального, правіше, один за одним. Їх розділяла  гребля, утворюючи невеличкий, затишний каскад. Далі була ще одна гребля і ще один ставок, але його відгородили високим парканом. Лазити туди ми остерігалися. Це була казенна територія. Вона належала чи то до сільськогосподарського інституту, чи то до технікуму, розташованих на вулиці Сковороди (тоді ще, здається, Лассаля).  Там, біля третього ставка, вештався сторож.
На першому ставку відбулася моя перша спроба навчитися плавати. Її влаштували старші хлопці. Вони вкинули мене вставок, і я добирався до берега, захлинаючись водою з ряскою і намагаючись відштовхуватися від дна. Якось прибився… Мокрий і переляканий.
З боку вулиці Сковороди, майже над яром, стояв корпус факультету іноземних мов педінституту. З ним у комплексі перебував великий громадський туалет (на весь колектив!) і росла крислата багатолітня шовковиця. Природно, в період дозрівання плодів вона була об’єктом уваги постійно голоднуватих хлопчаків.

    Бродячих собак тоді відстрілювали відкрито й безжалісно. Розмов про гуманні способи скорочення собачого поголів’я не велося. Та широка публіка їх, напевне, й не сприйняла б. У пам’яті ще були свіжі жорстокості війни. Які стосувалися передусім людей.
    А мені до цього часу пам’ятне скімлення собаки, який забився під дерев’яні сходи, що вели у факультетський будинок. Він помітив людину з рушницею. У собак надзвичайно розвинута «чуйка» на смертельну небезпеку, на тих, хто несе їм смерть. Пес ніби плакав під сходами, просив його не вбивати. Чоловік просунув стволи між дерев’яними сходинками і вистрелив. Скімлення урвалося.
    За моїми спостереженнями багато собак, позбавлених хазяїна, бродяжничати не люблять. Вони норовлять «найнятися на службу». Прибиваються до гаражних кооперативів, у двори підприємств, до приватних осель. Вони оберігають територію за що дадуть. Той пес, з-під дерев’яних сходів, стеріг корпус факультету. Його підгодовували студенти й викладачі.     
    Яр був глибокий. А, може, видавався таким. Бо в дитячому віці нам все здається більшим. Його схили були терасовані, щоб не осувалися. Взимку ми спускалися з них на лижах. Було захопливо і лячно. Вряди-годи хтось із хлопців ламав ногу або вибивав ключицю. Западала коротка пауза, але дитячий слалом не припинявся. Слава Богу, погода сприяла. Зими тоді були сніжні й морозні. І це правда. Не з області «От за  моєї молодості і вода була водянистіша!..» Кліматичні зміни останніх 50 років підтверджені метеорологічною статистикою.
Коли теплішало, по весні й під осінь, ми з пацанами любили пекти в яру картоплю. Кожен приносив, хто скільки міг. Жили небагато (50-і роки, недавно закінчилася війна), бувало, й картоплини вдома не стириш. Одного разу, сидячи біля вогнища в хлопчачій компанії, я якось необережно, вуглиною, яка, мабуть, відпала від картоплини, пропалив полу куфайки. Куфайка, тобто, ватник, була нова, її купили мені недавно. Тепла, темно-сіра… Прикрість була величезна! До цього часу пам’ятна.
Влітку старші хлопці водили в яр дівчат. Нам, меншим, було страшенно цікаво, що вони там роблять. Були різні версії. Але вистежувати ми боялися.
Туди ж, у яр, водила своїх клієнтів Нінка, двірничиха, яка жила в дерев’яній прибудові до цегляних сараїв, біля будинку №3 по Госпітальному. Власне, прибудова була простою будою, призначеною для зберігання нехитрого двірницького інструменту. Нінка там і жила. Бо, мабуть, більше було ніде. Невідомо, чи мала буда якусь адресу, чи Нінка була прописана за якимось іншим місцем. Питання прописки мене зацікавило пізніше, коли я став жити самостійно і зрозумів, що прописка в нашій країні – це серйозно. Без неї – ні туди, ні сюди.
Нінка не тільки двірникувала, вона була простою курвою, мабуть, невисокого щабля. До неї приходили стройбатівці, переважно кавказці. Нінкини координати, напевне, передавалися з призову в призов, і вона невтомно водила солдатів до яру.
Кому незрозуміло, що таке стройбатівець, просвічую: це солдат «строительного батальона». Їх комплектували зазвичай з малоосвічених призовників або чоловіків з якимись незначними вадами. Власне, це була безплатна робоча сила, яка по війні широко використовувалася для відновлення народного господарства. Соціалістичного ентузіазму в солдатів я не помічав. Можливо, у офіцерів… Як правило, рядові були брудні, розхристані, строю тримати не вміли та й не хотіли.
Серед старших хлопців траплялися травмовані. Пам’ятаю, в одного було вибите око, в другого – відірвані два чи три пальці на правій руці. Це були сліди знайомства з боєприпасами, які вони знаходили. По війні цього добра в землі було багато. Траплялася й зброя. Пригадую, двоє хлопців стріляли з револьвера в крутий схил яру. Револьвер був нікельований, старий, подекуди на ньому були плями іржі. Може, ще дореволюційний. Хлопці нарікали, що в них мало патронів, кілька. Хотілося й собі постріляти, та хто б мені дав!
У декого з хлопців були дивні клички. Приміром, Мема, Мома, Сопа, Анон… Походження останнього прізвиська мені ніби прояснилося, коли я одержав філологічну освіту. Та й то не впевнений, що воно має витоки зі Старого Завіту. Можливо, це наслідок якогось випадкового поєднання смислу і звуків.
От у Колі Цигана все було ясно. Хоча до циган він не мав жодного стосунку. Просто був чорнявий, брюнет.
З ним у мене пов’язане ще одне яскраве враження. Точніше, не з ним, а з його черевиками. Як зараз пам’ятаю: йде Коля від вулиці Карла Маркса (нині – Козака) вниз по Госпітальному, а підбори його черевиків по бруківці «цок-цок-цок!». Це були чорні «мокаси». Предмет прагнення і заздрості всіх порядних полтавських фраєрів. Зі взуттям за  радянської влади була постійна «напряжонка».
Нині Госпітальний провулок покритий асфальтом. Під ним схована бруківка, яку вкладали полонені німці. Та й будинок №3 теж німецького походження. Зводили полонені.
З часом яр став міліти і звужуватися. Його зусібіч засипали сміттям, будівельними рештками. Коли на правому схилі спорудили школу-інтернат (в’їзд з боку вулиці Монастирської, тоді – Радянської), мене в Полтаві не було – поїхав учитися. Пізніше, трохи далі, звели будинок для вищої номенклатури. Там поселився й Ф. Т. Моргун. Кажуть, не захотів жити в старовинному особняку, на цій же вулиці, але ближче до центру. У давньому купецькому будинку з балконом жив Олександр Мужицький, його попередник на посаді першого секретаря обкому партії. Красиву будівлю з гарним двориком віддали під дитячий садок. Федір Трохимович обрав місце ближче до природи, подалі від метушні й загазованості. В Полтаві ще є такі закапелки, де ніби й до центра недалеко, кілька кроків, і ніби потрапляєш у рай земний, ще не затоптаний людиною.
                    Павло СТОРОЖЕНКО

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

НА РУЙНАЦІЮ ПОЛТАВСЬКОГО КАДЕТСЬКОГО КОРПУСУ

НА ШЛЯХУ ДО…

НА ТОЧНІСТЬ ОЗНАЧЕНЬ