Козаки. «Хлопцы, чьи вы будете?»

            Вони стали проявлятися в 90-х роках минулого століття і далі – після 2000-го. Чисто декоративно. Якось помітив, здається, напередодні Пасхи, біля одного з полтавських храмів двійко якихось хлопців в однострої (формі): міліції – не міліції, охорони – не охорони, залізничників – теж ні… З лампасами…
            Поділився своїми спостереженнями з приятелем. Може, він знає, хто такі? Тодішнє життя було багате на новинки.
- Ага! Ти їх бачив? Я теж. Запитав одного: «Що за організація?»
-Мы – казаки.
- І що ви тут робите?
- Охраняем православных. Чтобы не было нападений, беспорядков…
А саме таке миршавеньке, окрім форми нічим не примітне. Я ще подумав: у нас на релігійні свята ніколи не було якихось заворушень. Навіть за радянської влади. Хіба що через великий наплив народу перед освяченням їжі і питва важко було пройти. Тіснява.
Може, це й добре, що людина намагається відігравати якусь соціально активну роль. Корисну. А з іншого боку, хто його на це напоумив? Чи сам дійшов до такої промовистої самоідентифікації? Хто видав форму? Знаючи тодішні сутужні часи, я засумнівався, що «казак» пошив однострій своїм коштом.
Мені мимоволі (мабуть, у зв’язку з дрібнявістю і особистісною сірістю «казачка» пригадався давній епізод.
Після розпаду Радянського Союзу ми почали їздити за кордон. По мірі можливостей, які надавали статки чи професія. Під час журналістського стажування в німецькому університеті мене запросив пройтися Штуттгартом директор друкарні пан Б. Йдемо ми так неспішно, супутник показує і розказує… Виходимо на центральний майдан, і там, майже на геометричній середині стоїть, виструнчившись, невеличкий чоловічок і ріденьким тенорком виводить: «Deutschland, Deutschland über alles…»
Високий, ставний, зі смаком вбраний пан Б. «весьма смутился»: «Знаєте, у нас інколи трапляються такі екземпляри…»
Я замурмотів щось заспокійливе: «З ким не буває?! Мабуть, людина трохи випила…»

Я розумів ніяковість пана Б. Чоловічок публічно виспівував націоналістичний гімн. Чоловічка напружувала манія величі.
Здавалося, що спільного між цими двома епізодами? Мабуть, що спонукальною мотивацією для обох дійових осіб було прагнення самоствердитися за рахунок глорифікованого історичного минулого. Успадкованого нібито саме ними. Яке б  це минуле не було: вигадане, міфологізоване чи справжнє.
Тут зразу виникає питання про обізнаність «спадкоємців», але про це трохи далі.
Видіння колишньої величі чи слави часто непокоять слабкі, поверхові уми. Особливо, якщо вони «не преуспели» в реальному житті. Це як компенсація  невдоволеності часом теперішнім.
Спостерігаючи за ремінісценціями давньої козацької теми, пригадав неоспоримий закон діалектики: кожне суспільно-політичне явище, соціальний рух раніше чи пізніше приходить до заперечення тієї ідеї, з якої воно зароджувалося.
Ідея козацтва як військової верстви, породженої народом для свого захисту від набігів кочових племен і чужинецьких загарбників, на прикладі Донського козацтва, зробила рішучий крок до свого заперечення після видачі донцями царським військам бунтівливого отамана Ємельяна Пугачова. Відтоді перетворення донського козацтва на воєнізований наглядацький, каральний підрозділ Російської імперії відбувалося досить швидкими темпами. Головного атамана Всевеликого войска донского козацький круг почав обирати за погодженням з царським урядом. Немаловажне значення мало також «денежное довольствие», яке щорічно виділялося козацтву з державної казни.
Запорозьке козацтво спіткала інша доля. Мало хто звертає увагу на той факт, що одного з дошкульних ударів (ще до розпуску Запорозької Січі Єкатериною II) воно зазнало саме з боку своїх побратимів по зброї – донців під час Коліївщини (1768-1769 рр.) Коли українські селяни, а з ними і запорожці, повстали проти польської шляхти. Це був потужний рух, і він поставив би крапку на пануванні Речі Посполитої на правобережжі Дніпра. Та в спину, виконуючи царський наказ, вдарили донські козаки. Їм запорожці довіряли. І не тільки як колишнім соратникам по суходільних і морських походах, а й православним. Українські селяни і козаки повстали, власне, проти католицької експансії. Запорожці і селяни гадали, що донці прийшли їм допомогти…
Безумовно, на посполитий погляд, це було дивно. Обидві гілки козацтва єднала не тільки культурна, звичаєва, а й мовна спільність. На Нижньому Дону розмовляли говіркою, близькою до української. Бо в становленні старого козацтва (донського) помітну, чи не визначальну, роль відіграли запорожці, які переселялися на Нижній Дон внаслідок майже безперервних воєн на рідних теренах.
Запорожці брали участь у повстаннях, проводирями яких були донські отамани. Водили Степана Разіна в морський похід на Персію, вчили донців морській справі, разом з ними штурмували турецькі фортеці.
Але… там, де втручалася Імперія, починалося розділення. Щоб потім завершитися владарюванням над кожним зокрема. Для одних це могло означати історичну смерть, для других - службу в чині прирученого холопа. Тільки озброєного.
Мабуть, саме на цьому історичному етапі була остаточно похована ідея заснування великої козацької республіки, до якої на федеративних засадах увійшли б землі Війська Запорозького, Войска Донского і Яїцького козацтва. Ця ідея, яка зринала в головах козацьких отаманів, особливо під час повстань проти зажерливих монархій, вже практично ніколи й ніде  не згадувалася.
Епітафією для цієї історичної драми могло б служити прислів’я яїцьких козаків, яке я почув у передачі їхнього нащадка, що живе в Полтаві: «Казак не тот, у кого сабля на боку, а кто не лег под Москву».
Трагедія Войска Донського виявилася відстроченою.
Старанна служба царату пригадалася козакам під час Громадянської війни, коли на Дон прийшли червоні. Переважна більшість донців  воювала за білих, за монархістів. Помста більшовиків сягала біблійних вимірів: знищувалося «все, що дихало». Дехто з дослідників зауважує, що це була не в останню чергу й іудейська помста. У більшовицькому уряді були переважно євреї, і хоча вони стверджували, що для них національність не має значення, вони передусім революціонери, але зневажати родову пам’ять теж не варто. В козацькому середовищі побутувало стійке упередження щодо єврейства, під час воєн вони не утримувалися від єврейських погромів, до революції, чи Жовтневого перевороту, доступ євреям на землі Війська Донського було заборонено. Одне слово, пригадати один одному було що.
Виконавцями каральних акцій були червоноармійці, вчорашні селяни, яких козачки старанно пороли під час заворушень 1905-1907-го і  далі років. Та й робітники добре пам’ятали, як козаки розганяли їхні демонстрації, особливо перед обвалом самодержавства, коли приголодь і злидні вивели на вулиці тисячі людей.   
У Російській імперії за 5 років придушення селянських бунтів загинуло 350 тис. селян,  а всього було репресовано більше 2 млн. чоловік.

Учитывая опыт года гражданской войны с казачеством, признать единственно правильным самую беспощадную борьбу со всеми верхами казачества путём поголовного их истребления. Никакие компромиссы, никакая половинчатость пути недопустимы. Поэтому необходимо:
1. Провести массовый террор против богатых казаков, истребив их поголовно; провести беспощадный массовый террор по отношению ко всем вообще казакам, принимавшим какое-либо прямое или косвенное участие в борьбе с Советской властью. К среднему казачеству необходимо применять все те меры, которые дают гарантию от каких-либо попыток с его стороны к новым выступлениям против Советской власти.
2. Конфисковать хлеб и заставлять ссыпать все излишки в указанные пункты, это относится как к хлебу, так и ко всем другим сельскохозяйственным продуктам.
3. Принять все меры по оказанию помощи переселяющейся пришлой бедноте, организуя переселение, где это возможно
5. Провести полное разоружение, расстреливая каждого, у кого будет обнаружено оружие после срока сдачи…
Ця директива дала старт козачому геноциду, який забрав, за оцінками спеціалістів, від 800 тисяч до 1 мільйона 250 тисяч життів. Приблизно в той час Л. Д. Троцький писав про козаків: «Это своего рода зоологическая среда, и не более того. Стомиллионный русский пролетариат даже с точки зрения нравственности не имеет здесь права на какое-то великодушие. Очистительное пламя должно пройти по всему Дону, и на всех них навести страх и почти религиозный ужас. Старое казачество должно быть сожжено в пламени социальной революции… Пусть последние их остатки, словно евангельские свиньи, будут сброшены в Черное море».
Варто зазначити, що знищували не тільки чоловіків, носіїв зброї, а й жінок та дітей.
Голодомор 1932-1933 рр. теж не оминув Дону, Ставропілля й Кубані.

Козацтво виринуло із, здавалося, історичного небуття у Другій світовій війні. Коли німецькі війська захопили Північний Кавказ, були швидко сформовані козацькі полки, союзницькі німцям. Вони билися пліч-о-пліч з Вермахтом до кінця війни. І, варто зазначити, добре билися. Про це свідчили німецькі оперативні зведення. Російська історіографія досить докладно розробила цю тему, і в Інтернеті можна знайти перелік полків і з’єднань, які рішуче стали на бік німців, своїх традиційних противників у війнах 19-го - початку 20-го століття. 
І питання тут не в зрадливості чи непатріотичності козацтва як такого. Їм анітрохи не імпонувала німецька націонал-соціалістична ідеологія. В масі своїй вони в ній нічого не розумілися. Просто радянська влада залила їм стільки сала за шкіру, що вони були ладні піти в спільники до будь-кого, хоч до чорта – аби тільки проти «совєтів».Так же, як і тисячі українців. Приміром, як заряджаючий німецького танка з Охтирки. Його з вдячністю згадував унтер-офіцер Генріх О. Українець витяг його, важко пораненого, з підбитого танка у битві на Курській дузі. І дотяг на собі до санітарного поїзда.
Про цей епізод я випадково довідався під час зустрічі з німецьким ветераном, коли почалися більш-менш регулярні контакти з громадянами Федеративної республіки.
Цікаво, що стійке словосполучення «наши казаки», занесене в нашу пам’ять популярною піснею «Казаки в Берлине» (Пригадуєте приспів: «Едут, едут по Берлину наши казаки…»), має свого історичного попередника. Гортаючи німецьку військову газету «Die Wermacht» від 16 червня 1943 року, я натрапив на фоторепортаж репортера Бонена «Unsere Kosaken» - «Наші козаки», де йшлося про фронтові будні кубанських козаків і, стисло, що їх змусило взятися за зброю.
Радянська пісня «Казаки в Берлине» була написана на день Перемоги, 9 травня 1945 року. Так що пріоритетне право на це стійке словосполучення - за виданням Верховного командування Вермахту.
Важко сказати, на чиєму боці воювало більше козаків: на радянському чи німецькому. Боюся, що точної статистики немає, а та, що надається, – надто приблизна й не безстороння.
Принагідно додам, що при формуванні козацького корпусу генерала  Доватора були проблеми. Як пригадує один мемуарист, козаків бракувало, доводилося доукомплектовувати полки ростовськими робітниками, які «не знали, з якого боку підступитися до коня».
До того ж, козацький корпус бездарно вигубили, погнавши кіннотників узимку 41-го року у фронтальну атаку на німецькі позиції. По засніженому полю… У давньому радянському кінофільмі «Генерал Доватор» атака вигляділа красиво, як кажуть нині, атракційно. Білосніжне поле, по ньому розсипалися вершники в чорних бурках… На цьому апофеозі стрічка уривалася.  А насправді, в житті, німецькі кулемети викосили людей і коней.
Один з авторів пісні «Казаки в Берлине» поет Цезарь Солодарь, згадував, що на написання твору його надихнула справжня подія, свідком якої він був: проходження колони кіннотників через берлінське перехрестя. Він примітив також деталь: сідла мали тільки вершники, які їхали на флангах, обік колони. Всі інші – наохляп, без сідел. І це – бойова кіннота? Напевне, й ці частини, які ввійшли в уже переможений Берлін, комплектувалися нашвидкуруч, при загальній нестачі амуніції й засобів.
Але для багатьох донців війна ще не закінчилася. Професор Володимир Косик у своїй монографії «Україна і Німеччина у Другій світовій війні» (Париж-Нью-Йорк-Львів, 1993) принагідно зазначає, що 1944 року в Українській Повстанській армії з’явилася кіннота. Це були козаки, які при відступі німців затрималися на території, контрольованій бандерівцями й добровільно пристали до українських вояків –продовжити боротьбу проти радянського наступу. Правда, невдовзі козакам довелося спішитись. В умовах лісу, де переважали партизанські способи ведення боротьби, коні тільки ускладнювали  ведення бойових дій.
Я не ставив за мету написати бодай стислий нарис з історії козацтва. Це швидше пунктир, крапки якого припадають на драматичні злами в долі досить чисельного «сословия». Власне, його вже не існує. Ліквідувати його, розбавити підселенцями радянська влада робила спроби ще до Другої світової війни. Як побіжно зазначає німецький фоторепортер Бонен: «Совєти намагалися підселяти (на козацькі землі – П.С.) великоросів та інші народності й використовувати їх як доносчиків».
Говорити нині про козацтво як про чітко окреслену етнічну єдність, яка посідає певну територію, важко. Було надто багато воєн, соціальних катаклізмів… Та й політика перемішування різних народів з метою виліпити нову націю – радянський народ остаточно розрихлила колись досить монолітне «сословие», стерла його характерні риси й традиції.
Дослідник історії козацтва російський професор Сергей Сватіков слушно зауважує: «Казачество не есть явление вечное. Оно вызвано к жизни определеными условиями исторической жизни и исчезнет как таковое, когда эти условия исчезнут».
Нині відбувається процес компрометації козацького звання. Коли люди, які до цього стану не мають жодного відношення ні за родом, ні за племенем самопроголошують себе «казаками», одягають штани з лампасами, папахи, обвішують груди аж до живота саморобними орденами й медалями і йдуть в народ – наводити порядок. Люди влучно прозвали їх «ряженими».
Будучи погано обізнаними з історією козацтва, «ряжені» висмикнули з нього наглядацьку, каральну функцію – часів занепаду Російської імперії. Вони  хочуть «пороть и разгонять» уже в наш час.
Коли я бачу на телеекрані пістряві гурти, які прокламують себе як «петербургские» чи «московские казаки», мені пригадується відомий вислів, що перший раз історія відбувається як драма, а вдруге повторюється як фарс.
Безчинства так званих козацьких формувань у східних районах Донбасу викликали презирливу реакцію з боку їхніх же земляків. Цих «козаків» стали прозивати «кізяками».
В сучасних перипетіях з «казаками» відчувається драматизм, але вже іншого роду. Вони чимось нагадують дворнягу, яка втратила хазяїна і тепер микається, шукаючи нового господаря. Щоб узяв на службу. Воно й двір ніби є, а в ньому - господар (тверда рука, батько нації), але на «довольствие» чомусь не приймають. Мабуть, тому, що всі структурні вакансії заповнені. Більш-менш сучасними виконавцями. І костюмованим примарам з минулого серед них місця немає.
                                                                       Павло СТОРОЖЕНКО

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

НА РУЙНАЦІЮ ПОЛТАВСЬКОГО КАДЕТСЬКОГО КОРПУСУ

НА ШЛЯХУ ДО…

НА ТОЧНІСТЬ ОЗНАЧЕНЬ