ЕВОЛЮЦІЯ СТАВЛЕННЯ

АБО ЧЕРГОВЕ ПЕРЕВЕРТАННЯ АЙСБЕРГА
            Не пригадаю, по якому саме українському телеканалу транслювалася ця передача. Я вирізнив її з великого обсягу інформації, яка щодня й щоночі навалюється на наші мізки, мабуть, через те, що її смислове наповнення ламало  моє (і не тільки) стереотипне уявлення, що поляки недолюблюють росіян, ставляться до них з упередженням. Бо чіпко пам’ятають історичні образи й нещастя, пов’язані з історією співіснування польського народу і російської держави. Всі свої приниження, винищення, висилки…
            Українці, порівняно з поляками, видаються не такими «обидчивими», сумирнішими. Хоча … їм теж є, що пригадати.
            Але – немає чим.
            Ця спокійність, а то й схильність до «братання» (за будь-яких обставин!) має не стільки вроджене походження (такі вдалися…), а пізніше, набуте за останні два-три століття.
            Для того, щоб знати свою історію, треба мати її носіїв, зберігачів – вищу верству, інтелігенцію, аристократію.
            В українському народі вища верства регулярно зачищалася, винищувалася російською державністю, яку б історичну форму вона не прибирала: самодержавство, совєти, авторитарно-олігархічний устрій.
            Але українці – досить численний народ, і в періоди відносного пом’якшення, ослаблення тоталітарної влади на ньому знову «наростав» інтелігентський прошарок. Перед яким зразу поставала першочергова задача – історичного просвітництва власного народу.
            У поляків з історичною пам’яттю склалося благополучніше. Польща не зазнала такого тотального тиску. Навіть у розчленованому вигляді під Росією була лише третина польських земель. А в межах Австро-Угорщини й Германської імперії національне життя було вільніше, ліберальніше.
            Соціалістична Польща, за всіх відомих вад комуністичного режиму, була все ж національною державою і такого суцільного «стирання» національної пам’яті, як Україна, не зазнала.
            Я, може, трохи здалека підходжу, але це для того, щоб обґрунтувати дрібничку – моє здивування.
            Так от, Кшиштоф Зануссі, відомий польський режисер, сценарист, письменник і підприємець (пам’ятаєте електротовари ТМ «Zanussi”) в інтерв’ю на українській телевізії м’яко, толерантно роз’яснював своє ставлення до Росії. Мовляв, попри всю контраверсійність наших стосунків, треба пам’ятати, що Росія на Далекому Сході виступає форпостом християнського світу, західної цивілізації. Перед лицем азійського масиву, чужого європейцям і релігійно, й культурно. Безумовно, у Росії є свої особливості, але поза тим вона є продовженням європейської традиції…
            Щось подібне. Дослівно не пам’ятаю. Втім, головне – суть.
            Хоча я здивувався цьому компліменту, але, чесно кажучи, не дуже. Бо це, бодай культурологічно, скидалося на правду.
            Росію тоді, здається, на початку другої каденції Президента Владіміра Путіна, ще не навідала манія імперської величі і вона поводилася досить спокійно, навіть загравала з НАТО, заводячи розмови про своє можливе членство у цьому оборонному альянсі.
            Одне слово, на цьому обширі (одна шоста +) земної кулі все було тихо й прогнозовано. Світ побоювався лише зростаючої економічної потуги Китаю й ісламського екстремізму.
            Приблизно на той час припадає і вихід у світ книги німецького журналіста Петера Шолля-Лятура «Росія у лещатах. Путінська імперія між НАТО, Китаєм і Ісламом» (“Russland im Zangengriff. Putins Imperium zwischen Nato, China und Islam”, Ulstein, 2007)
            Власне, книга – це подорожні нотатки досвідченого, можна сказати, незносимого журналіста. На час написання книги П. Шоллю-Лятуру було 80 років. Він проїхав увесь пострадянський простір від Білорусі до Китаю (із заїздом у Піднебесну). У його книзі мало політичних оцінок, а багато розмов із людьми, побутових і звичаєвих спостережень. І це збуджує в читачів особливу цікавість, бо, погодьтеся, політологічні розважання нам таки добре набридли. І німецьким читачам, мабуть, теж. Книга Шолля-Лятура  стала в Німеччині бестселером.
            У мене немає наміру рецензувати цю працю відомого німецького колеги (на жаль, він помер 2014 року в 90-літньому віці). Хочу лише навести невеличкий уривок з глави «Маньчжурія», де П. Шолль-Лятур з помітною симпатією описує російських емігрантів.  Своєю тональністю ця замальовка нагадала мені інтерв’ю Кшиштофа Зануссі.
            «Я зустрів їх 1989 року, останніх росіян Харбіну. Взагалі в місті, яке налічувало 3 млн. китайців, ще жили 24 європейці. Цього недільного ранку група з 6 старих чоловіків і жінок зібралася перед православною церквою і чекала на початок служби Божої. Було досить незвично, що службу правив піп-китаєць з ріденькою білою бородою. Священик у сірій сутані зі срібним андріївським хрестом на грудях виглядав досить колоритно. Росіяни були загубленим загоном. Вони достатньо вивчили китайську розмовну, але китайське письмо не здолали. Їхні добрі слов’янські обличчя, з голубими очима і густим білим волоссям, наводили на думку про справді загублених у безвісті людей. Всі старики вже проминули 80-ат і страждали на різні недуги. Вони одержували сяку-таку державну пенсію і мали скромний прихисток у будинку престарілих. …З останньої православної твердині щонеділі лунав подзвін, та з року в рік перед іконостасом ставало все менше вірних».
            І поляк Кшиштоф Зануссі і німець Петер Шолль-Лятур вважають росіян родичами за расовою належністю, близькими й зрозумілими за культурними ознаками.
            І тут… Росія почала «подниматься с колен».
            Я не хочу докладно описувати реакцію навколишнього світу на черговий (в історичній ретроспективі) напад російського імперського величання. Бог з ним, якби воно відбувалося тільки в ідеологічно-пропагандистському аспекті і не супроводжувалося анексіями, вторгненнями, пограбуваннями і – найжахливіше – загибеллю десятків тисяч людей.
            Тоді всі зрозуміли (а особливо – найближчі сусіди): на початку 90-х відбулося чергове перевертання айсберга. Те, що тоді здавалося остаточним кінцем російського тоталітаризму, виявилося сальто мортале величезної крижаної маси. Вона лише продемонструвала раніше невидимі грані, але якість цього гігантського масиву залишилася такою ж. Об неї, як і раніше, стали розбиватися чужі свободи, незалежності, гідності, благополуччя…
            З боку крижаного масиву це було не тільки нормально, а й історично виправдано, велично.
            Природно, поляки знову почали пригадувати свої біди. Як Радянський Союз разом з фашистською Німеччиною роздерли їхню батьківщину на початку 2-ої світової… Як совєти розстріляли полонених польських офіцерів в Катині і десятиліттями брехливо звинувачували в цьому німців… Як Сталін насаджав людиноненависницький режим у повоєнній Польщі…Навіть заходилися ревізувати висновки експертизи щодо причин смоленської авіакатастрофи, в якій майже в повному складі загинуло польське керівництво. Залишилося багато нез’ясованих питань, а російська сторона на співпрацю не йшла…
            Одно слово, полякам було, що згадати. Як я вже говорив, вони пам’ятливі. У них ніколи не вибивали в таких страхітливих масштабах інтелігенцію, як у нас.
            Мабуть, через те вони з самого початку російського вторгнення на Донбасі солідаризувалися з українцями. В березні 2014 року Кшиштоф Зануссі разом з провідними діячами польської культури Барбарою Брильською, Єжі Гофманом, Анджеєм Вайдою, Євою Шикульською пише звернення до українців, у якому, зокрема, говориться: «Боротьба за гідність, незалежність та мир є найбільшою чеснотою. Жоден з нас не може покійно спостерігати за тим, що зараз відбувається в Україні. Для кожного з нас останні місяці були часом молитви – молитви за вільну та незалежну Україну. Ми…хочемо ще раз підкреслити – ми з вами».
            Про якісь симпатії до російської сторони вже не говориться.
            Німці на імперські судоми Росії відреагували стриманіше. Я навіть сказав би, м’якіше. Лагідна обережність їхніх дипломатичних демаршів напевно зумовлена потужним економічним інтересом в Росії. Звичайно, російський ведмідь – тварина неприємна, але в неї є «бабки». Німецькі фірми добре заробляють у нашого північного сусіда. А це напряму пов’язано з рівнем життя німецьких громадян. Всі політики, не тільки в нас, ходять під виборами. І в електоратів різних країн приблизно однакові рефлексії.
            Еволюція в ставленні сусідів до РФ відбулася досить швидко – в межах одного покоління. Реакція Росії на нові обставини, спровоковані нею ж самою, - не оригінальна. Вона приблизно така ж, як у більшовицької Росії на початку 19-го століття: Ми – єдині розпорядники прекрасної ідеї. Світ ворожий до нас тому, що заздрить нам. І т.п.
            Особливу винахідливість виявляє Москва в об’ярликуванні потенційних жертв. Не хочеться повторювати, як вона обзивала поляків, фінів, грузинів, українців і т. д.
            Краще зацитую віршик, який зберігся в закапелку моєї пам’яті з часів раннього радянського застою. Його можна було виспівувати ритмі року:
Мы все за мир,
И мир за нас
Кто против мира,
Тот педераст.
Звісно, це пародія.
Звісно, автор (чи автори) цього чотиривірша розуміли всю ідіотію радянської пропаганди.
Все зрозумілішою стає й параноїдальність нинішньої московської.
                                                           Павло СТОРОЖЕНКО

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

НА РУЙНАЦІЮ ПОЛТАВСЬКОГО КАДЕТСЬКОГО КОРПУСУ

НА ШЛЯХУ ДО…

НА ТОЧНІСТЬ ОЗНАЧЕНЬ