ВТЕЧА В СВОЮ ІСТОРІЮ
Про духовні скрепи, імперську вдячність і марні сподівання.
Малюнок Васі Ложкіна, РФ
Знаю: заздрість - штука погана. Гальмує розумові процеси й деформує поведінку.
Я почав заздрити російському народові. З приводу духовних «скреп». У нього вони, бачте, є, а в нас – немає. І в мене, зокрема, теж.
Приміром, яка гарна «скрепа»: «Широка страна моя родная». Співається на повні груди (в кого є), піднесено…
А яка потужна скрепа «С чего начинается Родина»! Вона плавно переливається в «Русское поле». За нього самовіддано билися «Комсомольцы-добровольцы» і «Три танкиста», аж поки не прийшов «День Победы» й у Берліні не зацокали підковами козацькі коні. (Тих козаків, які воювали на радянському боці. Не плутати з «німецькими» козаками. Їх теж було немало). Цокання оформилося в дуже бадьору скрепу: «Едут-едут по Берлину наши казаки».
А лірична скрепа «Катюша», яка гріла душі російських воїнів на фронтах Великої Вітчизняної?!
А тепла, як дружня рука на плечі, скрепа «Давай закурим»?
Все це увінчалося урочистою скрепою «День Победы».
Правда, на підходах до неї була ще одна скрепа – «Марш авиаторов». Але вона виявилася спільною з німецькою. Точніше, дуже подібною до неї - і мелодійно, й почасти текстуально. До цього часу серед музикознавців точиться суперечка, хто в кого «слямзил»: радянські комуністи творчо опрацювали марш німецьких штурмовиків “Herbei zum Kampf“, чи навпаки – німецькі фашисти запозичили бадьорий марш радянських авіаторів.
Мене, мабуть, не зацікавило б походження російських духовних скреп, якби на одному з єврейських сайтів я не вичитав, хто, власне, автори радянських хітів. Укладачі сайту не без певної національної гордості зазначили, що всі вони – євреї. В нашому випадку це: Матвєй Блантер, Ісаак Дунаєвський, Веніамін Баснер, Ян Френкель, Марк Фрадкін, Давід Тухманов, Юлій Хайт… До них можна долучити ще багатьох поетів і композиторів єврейського походження, чиї твори «на слуху» в російського народу. Назвемо їх радянськими, чи нині – російськими євреями – не суть важливо.
Головне: ось хто кував російські духовні скрепи!
А якщо пригадати диктора Московського радіо Юрія Левітана, який у роки війни проникливим мужнім голосом читав народу повідомлення «Совинформбюро», то росіяни, як кажуть, «по гроб жизни» мали б бути вдячними єврейським розумникам і за скрепи, які вони викували російському народові, й взагалі – за культурно привабливе оформлення сіренького, безрадісного радянського життя. Уточню: у переважної маси населення.
(Як сказав один французький турист про нас, тодішніх радянських: «Вони щасливі хоча б тому, що не усвідомлюють, які вони насправді нещасні»).
Але повернемося до скреп і їхніх талановитих ковалів.
На тлі всенародної популярності їхніх творчих здобутків диким дисонансом є поширення антисемітизму в РФ. Прикладів багато. Наведу порівняно недавній: будинок Федерації єврейських громад у Москві був обмальований антисемітськими гаслами, завдана й матеріальна шкода приміщенню.
Це навело на думку, що Імперія реально не може бути вдячною. Так би мовити, за положенням. Вона цього просто не вміє! Бо її етнічний фундамент - короткопам’ятне бидло. І хто ще на нього не перетворився, тому допоможуть. Для цього є «радетели-патриоты», поліція, РПЦ, незліченне чиновництво…
А «народ книги», єврейство, споконвіку був неспокійним, допитливим, винахідливим. Як нині кажуть, креативним. Його було важко убгати в зашкарублі державні форми, казенні приписи. Просачивался!
І взагалі: скільки імперій уже пережив єврейський народ?
Утім, багато ковалів скреп уже повмирали (були немолоді люди!), дехто виїхав за кордон (там медичне обслуговування краще, ніж у РФ).
А їхні пісні живуть, люди їх співають, особливо не заморочуючись, хто їх написав. І почуття вдячності залишається ніби за кадром.
Якщо євреї одержали хоча б антисемітську мітку, то українці були викреслені з імперської історії взагалі. Хоча, як виконавці, були старанні й послужливі (як на мене, інколи до тупості).
Нинішній верховний вождь РФ приблизно так і сказав: «Ми і без вас перемогли б у Вітчизняній…» Типу: вас там ніби й не було.
Промовистий приклад імперської вдячності.
Пригадую епізод з кінофільму «Живые и мертвые», поставлений за однойменним романом Константина Сімонова. Радянські солдати, рештки стрілецького полку, вийшли з оточення. Скупчилися на галявині. Командир дивізії командує: «Старшина Ковальчук, покажіть прапор!..» Старшина, високий, міцний чоловік, знімає гімнастерку. Прапор намотаний на тілі. Проніс крізь бої… Ковальчук розгортає прапор. Командир його цілує. Старшина спазматично стримує ридання.
Кадр великої драматичної напруги, майже без слів.
Варто, мабуть, додати: якщо військова частина, попри втрати, уберегла свій прапор, вона направлялася на доукомплектування під тим же номером і назвою. З оточення вийшла жменька людей – 19 чоловік. Це при списочному складі полку 1100-1200 військовослужбовців.
Усім, хто гортав російську поезію років війни, напевне запам’ятався своєю драматичною розв’язкою вірш Алексея Суркова «Нежность». У якому (останні два рядки):
Трехаршинный матрос Петро Гаманенко
Пожалел закадычного друга.
Але це – художні твори: роман, кінофільм, вірші…
Давайте навернемося до реальних подій. Приміром, як українець лейтенант Олексій Берест одним з перших підняв переможний прапор над Райхстагом. Лейтенанта просто офіційно не помітили. Бо українець не пасував до сталінської розкладки: «Знамя водружают русский и грузин». Олексій Берест так і помер у безвісності, незважаючи на численні клопотання співслужбовців, бойових товаришів про відзначення його подвигу.
Відомий у Росії журналіст Александр Невзоров 2014 року в статті «Шовіністична істерія РФ» зазначав: «Нещастя української землі в тому, що вона завжди вважалася домробітницею, кріпачкою Москви. І раптом ця кріпачка надумала втекти, та ще й у калошах барині. Отож, догнати, волосся видрати, випороти до крові, і щоби більше ніколи не посміла навіть подумати про це…
Та Україна виявилася самостійним національним утворенням, народом, країною зі своїми героями й ідеологією».
Порівняння образне, рельєфне, тому й запам’ятовується. Воно досить правильно відбиває підлеглість, «службовість» українського народу, його другорядність на історичній арені.
Знаєте, є така відзнака в кінематографі: премія за краще виконання ролі другого плану. Не головної. Україна в Імперії грала другорядну роль. А то й взагалі не згадувалася в титрах.
Утім, попри досить не компліментарну оцінку нашої історичної долі, було б, на мій погляд, правильніше порівняти Україну з фельдфебелем, прапорщиком, нижнім чином. Недарма ж у Радянській армії приблизно половина молодшого і середнього командного складу були українці. До речі, у царській було приблизно так само.
Якщо розвивати порівняння в такій площині, то це як би нижній чин збунтувався, перестав коритися пияку-майорові й заявив, що в нього тепер інші плани, він сам собі хазяїн.
Спало на думку: навіть зрадництво на її користь Імперія не оцінила.
Які райдужні сподівання були в кримських офіцерів-перебіжчиків, коли вони зрадили Україну! Високі зарплати, просторі квартири, тут-таки - в сонячному Криму. Трохи не випало… В особових справах з’явилися записи: «Склонен к предательству». Та й служба стала «різноманітнішою» – в найнесподіваніших закапелках Імперії.
Коротше: якщо вам не подобається Батьківщина (російською: разонравилась) і ви її зрадили, є шанс ущільнити собою ріденьке народонаселення на Далекому Сході чи Крайній Півночі.
Що, власне, не зайвий раз свідчить про марноту (рос. – тщету) вислужування перед Імперією.
Вона вдячною не буває. Вона милується собою. У неї манєчка величі, і вона «видєлується» перед усім світом.
Вона навіть своїх підданих, хто загинув за її інтереси (не будемо з’ясовувати: химеричні чи реально вмотивовані) пошанувати належно не вміє. І множаться по землі пронумеровані безіменні горбики.
А Імперія пишається.
Бо вона велика, вона грізна, вона непередбачувана. «Страшно, аж жуть!..» Це з Владіміра Висоцького.
Павло СТОРОЖЕНКО
Коментарі
Дописати коментар