ТВАРИННА НОСТАЛЬГІЯ



Або тихі спогади про братів наших менших
Колеги уклали книжку про «звірушок» - тварин, які замешкують з нами, поруч нас, або, врешті, в межах нашого видноколу.*
Написав «колеги» тому, що з багатьма авторами – журналістами я перетинався раніше. Наприклад, із Зінаїдою Мироненко і Ганною Дениско працював в одній редакції. Інші – знайомі з публікацій у обласній пресі.
В Полтаві нові книжки презентують досить часто. Але ця не проминула моєї уваги, мабуть, тому, що і я в значній мірі звіролюб. Недавно в своєму блозі навіть виставив статтю під претензійною назвою «Коти в моєму житті».
Останнім часом відбувається помітне пожвавлення кото- і собаколюбства. Як закоренілий матеріаліст (Що поробиш – так склалося життя) я звик шукати причини того чи іншого суспільного явища в соціально-економічних обставинах. …Народ живе напружено. Бідкається, лає владу, гризеться між собою… Та є в нього віддушина: прийдеш додому, погладиш кішку… А вона тернеться об тебе, замуркоче… І попускає.
Подібна терапевтична здібність є і в собак. Вони пам*ятають нас усе своє собаче життя і люблять самовіддано і безкорисливо. (Не будете ж ви виставляти рахунок за харчування свого чотирилапого друга!)
Німецькому поетові Гайнріху Гайне приписують відому фразу: «Чим більше я пізнаю людей, тим більше люблю собак». Можливо, ця фраза була зронена через те, що він далеко не завжди ладив з урядовцями, та й з міщанським, філістерським, оточенням також.
Звичайно, люди - егоїсти, егоцентрики. Як утіху від скорбот земного життя вони вигадали для себе царство небесне. З вічним блаженством.
А для котів і собак вони не передбачили нічого. А, може, й для них по смерті відкривається якась небесна сфера, і коти й собаки продовжують своє життя там, у новій іпостасі, в теплі і ситості, чого далеко не завжди було в них вдосталь за життя земного. Все в них там є… І якщо й непокоїть якась думка, то напевне спогад про хазяїна, невтишиме бажання довідатися, як йому там ведеться? Чи завів нового собаку? Як той служить? Любить, як я?
А завіщо ми любимо домашніх тварин? Напевне, за якості, яких нам бракує. Собак – за вірність. Котів – за гідність, за незалежний характер, який проявляється навіть тоді, коли їм безумно хочеться їсти.
Якось натрапив на думку, що коти, собаки, домашні тварини – як діти, вони просто зупинилися на дитячому рівні розвитку. Так розпорядилася природа. Як вони до нас ставляться? Напевно, як люди до богів. Ми для них боги. І те, що вони інколи не слухаються, бунтують, в певній мірі природно. З огляду на історію людської культури. Пригадайте випадки богоборства в Біблії чи художній літературі.
Взагалі високе звання бога (в очах «звірушок») треба повсякчас підтверджувати. Не кидати їх, не зраджувати, не бити. Як не кинув Господь Саваоф «гордовийних» іудеїв, не зважаючи на їхню затятість у помилкових судженнях, поклоніння золотому тільцю ( до речі, в цьому біблійному епізоді йдеться не стільки про дорогоцінний метал як символ багатства, скільки про зримий і доступний на дотик предмет поклоніння, зображення бога).
Книжка, укладена колегами, спровокувала спогад. Моє активне читацьке життя почалося з оповідань про тварин. В піонерському таборі «Зміна» (в Нових Санжарах) в глибокому дитинстві мене нагородили книжкою Віталія Біанкі «Рассказы о животных». Ця книжка дісталася в спадок моїм дітям. Вони теж з цікавістю перечитували оповідання про диких і свійських тварин. Врешті вона була добре «зачитана» і її довелося спорядити новою палітуркою.
(Але не тільки цим вона мені пам*ятна. На другій сторінці обкладинки було написано, що я «відзначений за зразкову поведінку». Такого зі мною більше не траплялося. Мало того, 8-й класс я закінчив з 4-ою з поведінки, що викликало певні складнощі при вступі до технікуму).
Потім були оповідання Міхаіла Прішвіна, Сетона-Томпсона… І як тут не згадати «Біле ікло» Джека Лондона?..
Новели, бувальщини, мініатюри а також вірші про домашніх і диких тварин, які вмістила упорядник Г.І. Антипович (Дениско) під однією обкладинкою, помітно різняться не тільки жанрово, а й професійністю виконання. Маю на увазі стильові особливості, авторську підготовленість. Було б сумнівною послугою розхвалювати всіх авторів і, як це частенько трапляється в провінційній літературній критиці, стверджувати, що такого ще ніде й ніколи не було!..
У творах фігурують коти, собаки, порося, ластівка, горлиці, лелеки,зубри, навіть миша… Перепрошую, якщо проминув якусь тваринку. Озираючи цей звіринець, мимоволі дивуєшся, що в колег, людей напруженої творчої (а часто й не дуже) праці вистачало часу й бажання зауважувати на події в тваринному світі, певно, робити якісь нотатки. Як казав один колега, який вже попрощався з цим світом, «Я прожив життя, ніби 100-метрівку пробіг».
Книжка густо ілюстрована чорно-білими фотографіями. (Зразу спало на думку кліше: «багато ілюстрована». Але стверджувати так не наважився. Фото сіруваті, подекуди недостньо контрастні).
Деякі твори привертають увагу своєю публіцистичністю. Зокрема, стаття Ганни Дениско «Чи поставимо пам*ятник колгоспному коневі?» Вона була опублікована у червні 1995 року, в «Україні молодій». « Жалько» написана, до сліз. Мимоволі пригадався спогад сучасника про те, як Лев Толстой читав перед гостями своє оповідання «Холстомер», своєрідну «біографію» робочої конячини. Він раз у раз переривав читання і вибігав з вітальні, намагаючись стримати сльози.
Щемно-зворушливе оповідання Валентини Мацери «Про конячку і не тільки…» Кобилу Белу вибракували з бродячого цирку за профнепридатністю. Зістарілась.
Її здали «на м*ясо» в місцевий м*ясо комбінат. Белу привели на забій в бетоноване приміщення з дивним запахом... І кожного разу, коли до неї наближався забійник, Бела опускалась на коліна, плакала і безперервно кланялася. У забійників не піднімалася рука… Скільки Бела прожила при м*ясо комбінаті, невідомо. Немає в цій історії щасливого кінця.
У книзі багато теплих, зворушливих оповідань про «братів наших менших». Власне, всі. Вони створюють домашню приязну атмосферу, коли кожен з гостей-учасників прагне розповісти про свого улюбленця: «Послухайте! От у мене котик був…»
Ми часто вживаємо (навіть трішки затягали) слово «ностальгія». Маючи на увазі спомини, душевний потяг до місцини, де виріс, міста, в якому жив, друзів, товариство, з якими розлучила доля… Книжка ніби розширює значення цього слова. Воно може стосуватися й домашніх тварин - котів , собак, навіть диких тварин… Тривалість їхнього життя набагато менша, ніж у людей. І коли їх не стає, ми згадуємо їх, тужимо за ними. Ось така виходить у нас тваринна ностальгія.
Невеличкий фрагмент на підтвердження:
А як солодко засинати, вдивляючись у всезіркове небо під милі серцю звуки: бузьків, що намостили гніздо неподалік на водонапірній вежі, кінськогоіржання на вигоні, сюрчання коників та пташиного співу… Се німе забуття, цей дивовижний сон не могли потривожити навіть яблука, які падали з дерев.
Василь Дениско, «Барбосам – АТО»
До речі, книжка урізноманітнена довідковими розділами під назвою «Варто знати». Так от, варто знати «Скільки років живуть собаки?, «Скільки живуть кішки?», «Чотирилапий амбасадор», як «Лікують кішки», «Чому кішка – священна тварина?» та інші, не менш корисні практичні відомості.
З цього погляду – поєднання під однією палітуркою прози, віршів, довідкового матеріалу - книжку можна назвати синтетичною. І тому не одноманітною, не нудною. До речі, вона, так би мовити «безприкладна». Подібних видань на полтавському видавничому видноколі я не зустрічав.
«Закриває» книжку розділ «Дивакуваті й рідкісні тварини. Автор розділу один – журналіст із Запоріжжя Олександр Виженко. Він уклав майже півсотні віршів, у яких описав екзотичних тварин і птахів. Вірші адресовані дітям. Попри очевидну пізнавальність (і корисність!) цього циклу, деякі вірші, на мою думку, написані надто складними розмірами, і юний адресат може не здолати їхню архітектоніку. «Відпаде» достроково, не опанувавши змісту.
Мені недавно довелося прочитати книжечку для дітей, написану полтавкою Галиною Пустовгар. Віршики в ній стислі, рими простенькі, хоча образи – цікаві й несподівані. Але - зрозумілі для дитини, розраховані на особливості дитячого сприйняття. Втім, Галина не ставила перед собою такого складного завдання, як Олександр Виженко – описати у віршах екзотів з максимальною, майже «портретною» точністю.
Свої «нотатки з приводу» хочу завершити , повернувшись до передмови, яку написала Зінаїда Мироненко – «Ключі від ще не втраченого раю». У ній - весь сенс і мета укладеної книги.
Спілкування з ними (тваринами – П.С.) викликало бажання розповісти про те, які вони красиві, просто чудові, неповторні й розумні. Саме так, розумні, бо нерідко їхня поведінка – хоча можна висловитися сміливіше: їхні вчинки не вкладаються в прокрустове ложе інстинктів.
І насамкінець – оптимістичний фрагмент щодо збереження природи:
Кажуть, краса врятує світ. А хто врятує саму красу, якщо їй завдають непоправної шкоди, нищать без жалю? Відповідь одна: Людина. Йдеться не про тупо – агресивне двоноге створіння, надто часто заражене вірусом наживи, а про Людину-творця, яка розуміється на красі й сповідує любов.
Одне слово, надія ще є.
Павло СТОРОЖЕНКО

*Ми з ними в одному човні. Оповідки про тварин. Полтава, ФОП Говоров С.В., 2018 – 320с.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

ЗІ ЗВЕРНЕННЯ КАНДИДАТА В ДЕПУТАТИ ДО РІДНОГО ЕЛЕКТОРАТУ

ЛЕГЕНДА ПРО ВЕЛИКОГО КОМУНАЛЬНИКА