НА ДАВНЮ ТРАДИЦІЮ
Не хотів би народ рідний гудить,
Та помітив, хоча й не хотів,
Є традиція в нашого люду:
Тільки що – так «здавати» вождів.
ЛЕГЕНДА ПРО ВЕЛИКОГО КОМУНАЛЬНИКА
Коли я довідався, що «группа товарищей» домагається
перейменування вулиці Пролетарської на вулицю імені Його імені
(перепрошую за суцільну тавтологію), якось зразу зринув у пам’яті рядок
із вірша, здається, Ігоря Муратова: «Він славив все, що слави просить…»
Вірш
«походить» з далеких 70-х (минулого століття), напам’ять його не знаю, а
рядок запам’ятався зневажливою іронією до колег, поетів і письменників,
які вславляли номенклатурних діячів, наглядачів народу.
Але тут є, так би мовити, і зворотна сторона медалі. Маю на увазі тих, хто просить, вимагає.
Взагалі, коли просять, якось незручно, нечемно відмовляти. Особливо, «если женщина просит».
Але в нашому випадку йдеться не про їжу, теплий прихисток або якесь життєво необхідне благо. Просять увічнення, просять слави.
Якщо комусь забракло тільки слави, значить, усе інше у них уже є?
Напевне,
ще жодного тексту я не писав з такою неохотою, як цей. Можна сказати,
дико не хотілося. … Людина, для якої просять слави, давно упокоїлася…
Коментарі
Опублікувати коментар