LIEBER JOHANNES*

Фото: Йоханнес Капс з маленькими пацієнтами онкогематологічного відділення дитячої міської клінічної лікарні.

Зазвичай він озивався перед католицьким Різдвом чи Пасхою. І я угадував, звідкіля він телефонує: з Німеччини чи зі своєї полтавської квартири? Якщо вже прилетів, то він запрошував мене на каву, і ми обговорювали наші подальші дії. Власне, об’єкт нашої діяльності визначав він. Я був помічником. Наша співпраця тривала більше 27 років, і якось поступово, невимушено, само собою сформувався розподіл ролей.

У помічники я не набивався. В мене завжди було досить справ. Але коли в міській раді сказали, що з Німеччини, від партнерів, прибув гуманітарний вантаж, цілий трейлер, «а ти, ми знаємо, дещо розумієшся на німецькій, отож зустрінешся зі старшим, допоможеш йому. До того ж він твій колега – журналіст».

Я терміново виколупав зі своїх книжкових покладів українсько-німецькі розмовники. Щоб освіжити пам’ять. Бо мовна практика в мене була, м’яко кажучи, слабенька. Я розумів, одна справа займатися літературними перекладами, з книжок, журналів, і зовсім інша – розуміти усну мову й жваво перекладати.

Німецький колега виявився високим, дебелим чоловіком (на першу прикидку вагою 130-140 кілограмів). Але, як далі з’ясувалося, жвавий і рухливий.

Він зразу почав з того, що йому тут, у Мотелі, не подобається: мінеральної води немає, номером гасають таргани, в кімнаті прибрано абияк… Чи зовсім не прибрано? Готель претендує на 4 зірочки, а йому й двох було б забагато…

Я набурмосився. Було трохи образливо. Не те, щоб німецький колега не мав рації. Те, про що він говорив, було очевидно. Було просто неприємно слухати. Мабуть, у мене був рецидив радянського світовідчуття. Радянський Союз заторохтів зовсім недавно, а виплекані в наших душах стереотипи жили і, прямо скажемо, заважали бачити світ таким, яким він є насправді. Бо: «в радянських своя гордість».

Це був важкий період. Ліки, які привозив Йоханнес у трейлері, перш ніж бути застосованими, мали пройти митний контроль, потому одержати дозвіл у спеціальному комітеті при Кабміні й після кількісно-якісного контролю їх дозволяли вивантажити в спеціальне приміщення.

Втім, якусь операцію я міг забути. Давно було. Колотився над проходженням медикаментів переважно Йоханнес. Його вражала кафкіанська трагедійність ситуації: там, у палатах, лежать хворі на лейкемію діти, які терміново потребують допомоги. Ліків бракувало, інколи – їх просто не було. Ні, фізично вони були… Але в зачиненому й опломбованому митницею приміщенні.

Йоханнесу було незрозуміло, чому не можна використовувати ліки одразу, з коліс. Паперові формальності можна залагодити пізніше. Таким чином було б збережене не одне дитяче життя. Всі питання з приводу організації нашого життя (точніше, вад його організації), логіки й відповідальності в діях держслужбовців, недбальства в медичному обслуговуванні Йоханнес спрямовував мені. Як представникові … Чого? В широкому плані – української суспільності.

Я був «задовбаний» його безперервними претензіями. Бо став супроводжувати його під час кожного візиту. Так склалося. Його це влаштовувало, а я бурчав.

Одного разу я спробував уникнути (увильнуть –рос.). Намірився сказати дружині, щоб, коли він подзвонить, відповіла: «Павел – дома – нет!» Він ці слова знає.

Та потім передумав. «Що я за скотина така! Він допомагає моєму народові, а мені, бачте, щось видалося обтяжливим, неприємним…»

Гадаю, я був для Йоханнеса «зручною» людиною. Окрім перекладацьких послуг ( простеньких, бо з року в рік йшлося про одні й ті ж теми й предмети), я зажди був готовий надати транспортну послугу (у мене був скромний автомобіль). І звичайно ж – я добре знав місцевий казенний пейзаж – установи і посадовців. Отже в моїй особі він мав три послуги. А при потребі ще й допомагав розвантажувати.

Мені легко тепер про це розважати. Бо я досяг щасливого пенсійного віку. А тоді, на зорі Незалежності, в мене була неспокійна праця, яку доводилося досить регулярно поєднувати з клопітними візитами Йоханнеса.

Людина він був непосидюща, допитлива й сповнена креативних ідей. Коли він говорив «Diskutieren!..Diskutieren!..», я мимоволі насторожувався, бо це для мене означало, що доведеться організовувати таку-сяку аудиторію (шукати співрозмовників), щоб обговорити цікаву для Йоханнеса тему. Мені доведеться його супроводжувати, перекладати… А в мене ж робота!.. Йому цікаво було поговорити зі священиками (різних конфесій), студентами, людьми на базарі, продавчинями. Особливо він любив погомоніти з жінками. Компліментарник він був неперевершений! Йоханнес вишукував найнесподіваніші прецеденти, щоб, зачепившись за них, вибудувати гарний, дотепний, пишний комплімент. Жінки розквітали!..

Мені подумалося, що в цьому плані вони в нас не балувані… Ви можете уявити, щоб малознайомий мужчина впродовж 2-3 хвилин розповідав теж малознайомій жінці, яка вона красива, чудова, які в неї очі, статура… Якби він був трохи молодший, то…

Усі ці «прєлєсті» я повинен був у темпі танцю з шаблями перекладати, бо компліменти були не єдиною справою, яку ми мали залагодити.

Втім, роззнайомлювалися ми з ним, починаючи з досить серйозних речей. На вечірці, яку ми з дружиною влаштували, здається на прохання Йоханнеса (він хотів познайомитися з полтавськими колегами і – «Diskutieren… Diskutieren!..») Йоханнес дещо скуто запитав: Ви нас, німців, до цього часу ненавидите?» Нечисленна публіка (посиденьки були в мене вдома) дещо знітилася. Запевняти: «Ні, що ви?! Ми вас любимо!» було б нещиро….

Просто заперечили. У нас своїх саморобних бід була купа.

Я стисло перекладав, а то й мовчав, згадуючи маму, яка побувала в німецькому таборі в Галле. Бранок ганяли на працю до авіаційного заводу, і вони, переважно українки, проходячи містом, щосили гримали об бруківку дерев’яними черевиками – сабо. «Щоб і клятим німцям не спалось!»

Вона майже не розповідаля про своє табірне життя-буття. Але якось, чимось розчулена, сказала: «Мені не віриться, що я вижила… Що в мене вже такий дорослий син…»

Я тоді був у 7-ому чи 8-ому класі.

Йоханнес війну застав… Точніше: вона його застала.

Інколи, бувало, як кинемо по чарочці, він згадував… Мама завантажила на візок (тачку) найнеобхідніші пожитки, впряглася сама «і ми – вона й нас четверо дітлахів пішли на Захід». Йому тоді було років 8. Німецьке населення масово покидало Судетську область. Накочувалася Червона Армія. Вже було чути канонаду.

Німці боялися потрапити в радянську зону окупації. З одного боку, їх настрахала гітлерівська пропаганда. З другого – земляки, які побували в районах, захоплених Червоною Армією, підтверджували: гітлерівська пропаганда була недалека від істини.

Пізніше я прочитав в Інтернеті спогади жителів містечка Шляве, що в східній Померанії. Ця частина Райху по війні, як і Судети, згідно з угодою між союзниками, мала відійти до іншої держави. Німецьке населення, яке не встигло втекти в західну частину Німеччини, теж мало збиратися.

Згадували ті, хто залишився в радянській зоні окупації. Власне, прості люди: поранений єфрейтор, що прибув з фронту лікуватися, бідна селянка, стоматолог, інженер з виготовлення м'ясопродуктів…

З описів можна було уявити, що містечко було – як наш райцентр. Уточню: сучасний, на початку 70-80-х років. Там були виробничі майстерні, завод з виготовлення м’ясопродуктів, своя телефонна станція, стоматологічна клініка… Навіть із сучасного погляду – цілком облаштоване німецьке місто.

У спогадах було кілька сентиментальних фрагментів, присвячених місту, в якому народилися й дорослішали автори. Але основний зміст становив жах, який пережили цивільні жителі з перших годин вступу Червоного війська до міста.

Грабунки, ґвалтування, безсенсовне руйнування, просто – загиження німецьких осель. Жінки, намагаючись уникнути зґвалтувань, часто – групових, топилися в морській затоці…

У нотатках ніби застиг крик відчаю: «Навіщо?! Ми ж здалися! Ми готові виконувати ваші накази. Навіщо вбивати невинних?»

І мене, представника (негодяще слово, якесь заформалізоване) народу, який неміряно постраждав у війні, охоплювало співчуття, виникали ті ж самі питання, що й у мешканців Шляве, мертвих і тих, кому вдалося вижити. (Пізніше я написав статтю «Якщо завтра окупація?» Її надрукувала «Вечірня Полтава». В статті я трансполював картини погрому містечка Шляве на обставини нашої війни зі східним сусідом. Дивно, але описи окупації німецького містечка в багатьох деталях співпадають з обставинами життя в захопленій РФ частині Донбасу).

Може, ще в дитинстві у Йоханнеса зародилося розуміння, що страждання – від голоду, холоду, болю - у всіх народів однакове. У них одна чуттєва матриця. І він хотів допомогти людям без розрізнення на національність, колір шкіри, релігійні переконання.

– Хто я за віросповідуванням? – інколи перепитував він співрозмовника. – Напевне, критичний католик…

І додавав: «Це не означає, що в мене є якісь упередження щодо інших конфесій».

Йоханнес особливо любив роздавати їжу: хліб, пряники, яблука…

Рідкі страви й друге розподіляла кухарська бригада, жіночки з прихожанок Макарівської церкви.

Це була друга постійна справа Йоханнеса в Полтаві – організація благодійних обідів на подвір'ї церкви.

Взагалі, збирати кошти на харчування наших бідних, безхатьків, соціально слабких престрілих – неабиякий клопіт. Одного разу під час мого стажування в редакції газети «Esslinger Zeitung» мені випало спостерігати, як Йоханнес збирає гроші: він годинами «не злазив» з телефону. Справу полегшувало те, що багато громадян його знали як журналіста й були впевнені, що їхні пожертви дійдуть до бідних полтавців, про яких Йоханнес розповідав у своїх численних репортажах.

Повинен згадати, що Йоханнес був надзвичайно працездатний і витривалий фотожурналіст. Він невтомно вишукував об'єкти і клацав, клацав, клацав… До речі, камера в нього була непогана. Я інколи говорив своїм полтавським колегам: «Подивіться, як працює Капс! Того, що він наклацав, вистачить на п'ять репортажів!»

Роздача хліба на церковному подвір'ї нагадала мені давньоримський прецедент. Тоді сенатори роздавали харчі плебсу… Але на цьому подібність і закінчувалася. Сенатори боялися голодних бунтів І, підгодовуючи плебс, намагалися забезпечити своє переобрання в сенат.

Майнула навіть думка, що Йоханнес хоче вивищитися над бідними людьми, потішитися приниженим становищем місцевого люду. Та потім зрозумів: йому приносить задоволення робити людям добро. На зверхність не було жодного натяку.

Правда, на людей він покрикував. Особливо, коли дехто норовив вихопити з кошика скибку хліба, не дочекавшись, коли її подасть Йоханнес. Цього робити було не можна. З санітарно-гігієнічних міркувань. У кошик міг запускати руку тільки Йоханнес. Перевірено чисту руку. Над чергою лунав його закличний голос: «Чорні?.. Бєлі?..»

До суворих напучувань інколи припрягався і я. Бо, справді, дехто з відвідувачів міг не мити руки кілька днів.

Коли я пояснював людям, чому їм не дозволяють ритися в кошику з хлібом, вони погоджувалися, схвально кивали головами. Й майже зразу забували. Це як з гарними законами. Всі погоджуються, що вони потрібні, але виконувати не поспішають.

Його дивувала наша безалаберність, необов'язковість, нехтування правилами (особливо під час дорожнього руху. Пізніше я довідався, що в молодості Йоханнес працював водієм-інструктором). Все це якимось дивним чином поєднувалося в нас з формалізмом, прагненням притулитися до якогось принципу, котрий зняв би з виконавця відповідальність.

Ці численні претензії (власне, до рідного народу) мене «задовбали», і я огризався.

– А в кого ми навчилися формалізму, канцелярщині? У вас, німців! У нас вся ділова, військова лексика німецького походження. Приміром, бухгалтер…

Але він не вгавав:

– Чому ви не огороджуєте дитячі пісочниці? Туди справляють нужду коти, собаки. А ти знаєш, що в собачих екскрементах є шкідливі бактерії? Дитина може тяжко захворіти.

Його обурювало наше невчасне й недбале прибирання вулиць. Особливо після снігопадів. І не тільки комунальними службами, а й рядовими жителями міста.

Слушність своєї претензії він підтвердив власним прикладом. Послизнувся на виході з фотосалона на вул. Соборності, впав і пошкодив коліно. Як з'ясувалося пізніше, вже в Німеччині, - тріснув меніск. У нас, у Полтаві, тріщини не помітили.

Якось на подвір*ї Макарівської церкви він зауважив: «О, у вашого епіскопа розкішне авто. У нашого скромніше».

Не пригадаю, що було з моїм автомобілем: чи просто не завівся, чи я не встиг відкидати сніг від гаражних воріт… Але того дня ми скористалися з громадського транспорту. Ми брели нечищеним тротуаром, спираючись один на одного – у нього тріщина в меніску, у мене – дикий розгул ревматизму. Раптом Йоханнес призупинився й радісно виголосив: «Ми з тобою, як два літніх «голубих»! І гучно зареготав. Я теж хихикнув. Бо картинка збоку була водночас і «жалька», і смішна.

Приблизно років 17 тому в мене виникла марнославна думка: порушити клопотання перед міськими властями про відзначення Йоханнеса якоюсь комунальною нагородою – за невтомну гуманітарну діяльність. Він же стільки перетягав з Німеччини ліків, обладнання, матеріалів, просто грошей, на які закуповував медикаменти та продукти тут, у Полтаві. Його зусилля й обсяг допомоги не йшли в жодне порівняння з реальною підтримкою, на якій піарились різні кандидати в депутати, начальники тощо.

Я вже зробив перші візити до міських посадових осіб – і зійшов з дистанції. Почалася кампанія «Янукович – наш рулевой!» Мене, як редактора, нагинали до безумовної підтримки казенного кандидата. Я запручався і був змушений звільнитися з роботи.

Йоханнес про ці перипетії не знав і коли приїхав до Полтави, я вже був вільний від посади і зарплати.

Мені шкода, що я не довів нагородну інтригу до кінця. З моїх спостережень, німці більш начальниколюбиві, ніж ми. Вони цінують офіційні відзнаки, похвалу вищого начальника. Може, тому, що сходження кар'єрною драбиною в них більше залежить від особистого старання, працелюбства, наполегливості, ніж у нас.

Роззирніться, що в нас робиться нагорі. Часто єдиним приводом для кар'єрного зростання є те, що «соіскатєль» є чийсь кум, товариш, сват…

Йоханнес кілька разів розповідав мені (не втомлювався), як до нього якось мимохідь завітав обербургомістр (голова) А.Кукоба, випив з ним чашечку кави. Йоханнес був явно потішений цим випадковим візитом і не розумів, чому я також не виявляю захвату.

За час своїх наїздів у Полтаву Йоханнес, окрім гуманітарних клопотів, встиг залагодити й особисті справи: одружився на нашій лікарці («Вона лікар – на 120 відсотків!»), придбав квартиру, завів дитинку… Так що останнє десятиліття він приїздив до себе додому – в полтавську квартиру.

Зазвичай Йоханнес приїздив на Різдво й на Пасху. Залишався в місті подовгу. Був уже вільною людиною – пенсіонером. У Полтаві він не пропускав жодного концерту симфонічної музики, ходив і на спектаклі. Й хоча української мови не розумів, любив стежити за грою акторів. Запрошував і мене частіше долучатися до високого мистецтва, але мені якось не вдавалося. Напевне, не дуже хотілося.

Днями в мене якось мимохіть з підсвідомості зринуло: «Скоро Йоханнес приїде. Подзвонить. Запросить на каву. І ми з годину будемо обговорювати, що робити з гуманітаркою, потім перейдемо на політичний момент, потім Йоханнес обурюватиметься, що в Німеччині надто багато витрачають на утримання мігрантів. «А в нас своїх бідних вистачає! Мігранти не поспішають адаптуватися, не хочуть працювати. Взагалі, Пауль, ти мав рацію, коли попереджав, що в нас будуть із ними клопоти. Різний менталітет…»

Йоханнес полюбляв пояснювати непорозуміння між різними людьми й взагалі – народами різницею в ментальності. Я наполягав, що і в людей однієї нації можуть бути різні характери. Не треба узагальнювати…

Повертаючись здалеку додому, у Вальденбух, він найперв вітався з НИМ – альпійською смерекою, чоловічої статі. Він ріс у невеличкому дворику проти Йоханнесових вікон. Красиве дерево, як із казки братів Грімм.

…Того дня він приїхав з лікарні (мав серйозні клопоти з легенями), вийшов з машини. І помер.

Це важко поєднувані слова: «легка» і «смерть».

У нього була легка смерть. Добра.

Павло СТОРОЖЕНКО

---

*Я поставив у заголовок звертання німецькою тому, що його переклад на українську, приміром, «шановний» формалізує звертання, робить його казенним, а «любий» додає інтимності, яка, власне, не обов'язкова для німецького відповідника. Так я починав свої листи до Йоханнеса. Як він до мене – «Lieber Pavlo».

Взагалі в німецькій мові більший набір делікатних, м’яких, «культурних» слів, які вживаються при звертанні.