ЖАБА


Діалог з молодою людиною про дешеве життя.

-    Ось ти, розумнику, скажи, чому раніше ковбаса коштувала 2,20, а нині – хрензнаскільки? А «Краківська», кращий сорт, пахла так, що в сусідній квартирі у мешканців слина текла. - Та взагалі коштувала всього 4,80, здається…
Він був відносно молодою людиною. Про харчі, точніше, ціни на них за радянських часів,мабуть, знав із переказів старших.
Я пам*ятав і «докторську» і «краківську». Молода людина казала правду.
-    У тебе брат є? Молодший чи старший – не має значення…
-    Є.
-    Ну от, уяви, що його засудили за антирадянський анекдот і заслали до Сибіру. Там він працює за пайку. Практично безплатно.
-    Ну й що?
-    Оскільки йому нічого не платили, то можна було й ковбасу дешевше пустити…
-    Ой! І це – завдяки безплатному лісоповалу? Не говоріть дурниць!
-    А тітки, жінки серед родичів теж, мабуть, є?
-    А що – їх теж на лісоповал?
-    Ні, ближче – в колгосп. Там вони працювали б за трудодні. Так називався залік в обліковій книжці: що людина цього дня працювала. Наприкінці року в колгоспі підбивали підсумки, і часто траплялося, що рік був збитковий, і люди не одержували нічого, або якусь мізерію… До речі, в Радянському Союзі переважна більшість колгоспів була нерентабельною. А їсти щось треба. Годувалися , в основному, з городу… Таким чином, до лісоповалів додається ще майже безплатна робота в колгоспах.
-    Нафіга їм цей колгосп? Їхали б у місто.
-    Не так зразу. До 70-х років минулого століття колгоспники були безпаспортні. Тобто обмежені в пересуванні. І якщо треба було кудись піти-поїхати, то спочатку мали випросити в сільраді довідку, що я – такий то й такий…
-    Серйозно? Але паспорти врешті-решт видали?
-    Так. Але це не означало, що ти можеш їхати або переселятися, куди заманеться.
-    Чому це?
-    Бо тривалий час ще був чинний закон, згідно з яким селянин міг залишити колгосп тільки за згоди колгоспної громади,загальних зборів. Така собі радянська відрижка «русского общинного права». А в колгоспі хто заправляв? Голова, секретар парторганізації… Так що дозвіл на працевлаштування десь за межами колгоспу давали не часто. Хіба що вдавалося потрапити під якусь мобілізацію, вербовку, а потім уже в село не вертатися, шукати долі в місті чи деінде. І в далекому Сибіру. Може, чули: «Едемте, друзья, в дальние края, Станем новоселами и ты и я…»
Так «формувалися» дешеві харчі. В загальносоюзному масштабі. Мільйони людей працювали за безплатно. Звичайно, комусь повезло більше: він міг ці харчі дешево купити. І вони тепер згадують, як чудово жилося в Союзі. До речі, у тих, хто наглядав за тими, що працювали на лісоповалах чи рвав жили за пайку в таборах, було більше шансів вижити. От їхні нащадки й ностальгують за добрими радянськими часами. Ви не з них, бува?
-     Не з них. Мої батьки – роботяги. Хоча діди й бабусі – з села.
-    От і поцікавтеся, як їм жилося? Як удалося уціліти в голодовку?
-    Ну, голодовка – це зрозуміло. А ви хочете сказати, що нині легко живеться?
-    Не хочу. Скажу лише: по-різному…
-    Ото ж бо й воно! Я ледве на беушний «опельок» стягся, а в багатеньких – «лексуси», джипи.
-    На «жигулі» пересісти не хочете? Втім, у колишньому Радянському Союзі за ними треба було в черзі постояти, років 5-7 у кращому випадку. Але якщо б ви були ударником комуністичної праці, то могли й раніше одержати. За трудові подвиги. Ви здатні на трудовий подвиг?
Молодий чоловік замислився.
-    Не знаю, - врешті сказав він. – Але й так жити, як нині, - несправедливо.
-    Це точно. В певній мірі й мені легше жилося в Радянському Союзі.
-    Та ну-у-у? Ви ж не з наглядачів і не з стукачів, гадаю?
-    Легше було жити тому, що всі жили приблизно однаково. І в кращі радянські часи – на однаково убогому матеріальному рівні. Тому заздрити було нічому. Сусід – такий же, як ти. Сусід сусіда – теж. І так далі. А при капіталізмі, навіть такому спотвореному, як у нас, на поверхню громадського життя вилізла велетенська зелена жаба – заздрість. Чому в того є, а в мене немає? Звідкіля в того мільйони? Наша людина ще не звикла спокійніше ставитися до чужого благополуччя. Часто – викличного, ще частіше – неправедно нажитого. І боротися з цим підлим явищем ще не навчилася. Приміром, як середній клас у ті й же Західній Європі…
Втім, ми на марші. Ми вчимося. Не скажу, що досягнемо абсолютної справедливості, але наблизимося.
Не думав цитувати Тараса Шевченка, але… спало на думку: «Нема раю на всій землі, Та нема й на небі…» Згадав не тому, що, мовляв, не варто боротися, не варто старатися, а щоб ми не були легковірні, не «западали» на чужі обіцянки дати «все й одразу». Такого в нормальному суспільстві не буває. Просто у вашу душу хочуть поселити велику зелену жабу – заздрість.
Павло СТОРОЖЕНКО

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

СВІТ НАМ НІЧОГО НЕ ОБІЦЯВ – ПРОСТО ДАВ ШАНС…

ЛЕГЕНДА ПРО ВЕЛИКОГО КОМУНАЛЬНИКА

«Я ШУКАЮ СЛОВА НЕЗВОРОТНІ ТА СМЕРТНІ»