БІЛЯ «ПЕРЦЮ» І НЕ ТІЛЬКИ (Частина 2)



У 70-80 роках минулого століття письменники і поети досить часто виступали в трудових колективах. Одного разу, під час виступу, Ф. Ю. Маківчук опинився поруч з письменником, який під час війни партизанив (прізвища напевне не пам’ятаю, навмання називати не хочу). Виступ проходив у невимушеній обстановці. Вже стали наливати. В руці Федора Юровича був фужер із червоним вином. Слово тримав письменник-партизан, розповідав, як його схопили німці. «Вони зв’язали мені руки… Але я як рвонув!..» Він різко розкинув руки, демонструючи драматизм ситуації, і вибив фужер з руки Маківчука. Вино хлюпнуло просто на сорочку Федора Юровича. (До речі, той полюбляв українські вишиті сорочки доброго ґатунку).
Присутні ахнули, потім запала тиша. Й в залі почулося добре артикульоване гучне шипіння Маківчука: «Краще б вони тебе зразу пристрелили!..»
Вряди-годи Федора Юровича викликали в ЦК (Компартії України). Він поволі збирався й рушав у двір видавництва, до автомобіля. Бувало, секретарка чи хтось із колег запитували: «Ви куди? Скоро будете?» Він похмуро озирався: «В ЦК… Сраку несу…»
Всім було зрозуміло:  в ЦК для чогось доброго не кличуть. Будуть дрючити.
Колеги запитували не з банальної допитливості. Роблення журналу – безперервний процес, і редактор має бути на своєму місці. Як сказали б сучасні молоді «діловари», весь час треба було щось «решать».
Одного разу він повернувся раніше, ніж чекали. Рідний колектив, вже дещо розслабившись (вкинувши в творчі організми по чарочці), вирішив заспівати.
Дружно грянули «Ще не вмерла України…» Кореспондент Г. Вихопився з-за столу й заходився диригувати. Але щось пішло не так. На «Згинуть наші воріженьки…» голоси ослабли і майже стихли. Як бувало, коли в патефона закінчувався завод (молоді цього не знають, а я застав). Незважаючи на енергійне розмахування диригента, спів, як кажуть, зійшов «на нет», а «хористи» з жахом дивилися повз диригента, на двері. Г., який стояв до них спиною, озирнувся. На порозі стояв редактор. Запала абсолютна тиша. Федір Юрович суворим поглядом озирнув «хористів» І, повернувшись до диригента Г., промовив, чомусь російською:
- Ты ж, старый жидюра, отвертишься, а они в Сибирь загремят, как миленькие!
Цей випадок трапився ще за Радянського Союзу. До Незалежності було  років 12-15. Але євреїв уже почали випускати за кордон. Пригадую, я ще тоді подумав, що євреї виявилися більшими козаками, ніж ми, українці. Борються, добиваються… Серед них було багато дисидентів, імена яких швидко підхоплювали зарубіжні ЗМІ. На цьому  інформаційному тлі «пакувати» за антирадянщину стало складніше. Пізніше я довідався, що питання було не тільки в особистих якостях (впертість, сміливість, самовідданість), а й в грошах. Єврейська діаспора, особливо в США, була неймовірно заможна й могла підкріплювати свої прохання щодо виїзду одноплемінників певними матеріальними пропозиціями, дипломатичними засобами залагоджувати обмін людьми тощо.
Навздогін хочу упередити закиди щодо антисемітизму. Федір Юрович і Г. були давніми приятелями. Таке звертання було скорше свідченням грубуватої фамільярності. Втім, національний розклад був саме такий: євреїв випускали, а українців «саджали».


Мій приятель пан Долік, прекрасний ювелір і умілець, на водохресному купанні, січень 2002 р. Тоді була безсніжна зима.

Подібні мізансцени розігрували ми з паном Доліком, моїм давнім приятелем. Він заходив у мій кабінетик у цокольному приміщенні старого будинку й з порогу радісно проголошував:
- Здравствуйте, Павел Сергеевич! Как дела?
Я гідно озивався:
- Привіт, кацапська мордо!
І  ми радісно сміялися. Це було як ритуал. Утім, він не любив кацапів. Я не любив хохлів. Ми тутешні, українці. Нам обом подобаються нормальні люди  всіх національностей, лояльні до нашої Батьківщини – України.


Військова служба. Заполяр’я. Ракету ППО виводять на бойове чергування.

Північний  анабазис*

Українці тікали з Союзу безхитрісно. Пригадую історію одесита К. (прізвища не пам’ятаю). Він кілька років тренувався на виживання в складних умовах Півночі. Поїхав до Російської Федерації нібито до родичів у Воркуті. Прихопив із собою лижі. Не пригадаю, на якій станції він зійшов. Дочекався потяга з вугіллям, який йшов у Швецію, і «завантажився».
Був полярний день, при наближенні до станцій поїзд пригальмовував і К. заривався у вугілля. Виїхали за межі СРСР. На одній із станцій почув фінську мову. Але вилазити не став. Фіни видавали біженців назад, у Союз. Поїхав далі. Нарешті почув шведську. Шведи не видавали. К. виповз з-під вугілля й здався властям – ошелешеному його несподіваною появою з вугільної купи шведському залізничнику. За кілька днів одеський втікач проїхав Кольський півострів, Фінляндію і пів Швеції в умовах Крайньої Півночі, з мінімумом харчів, в легкій екіпіровці. Бо, згідно з «легендою», він намірився лише прогулятися на лижах. Цей одесит був мужньою, витривалою й цілеспрямованою людиною. Він таки «викинувся» за кордон.

Військова служба. У тундрі. На березі Баренцового моря.

Як склалася його подальша доля, я не знаю. Але приклад його «анабазису» мені запам’ятався на все життя. Може, й тому, що я бував у тих краях (відслужив три роки в Радянській Армії), і мені не треба напружуватися, щоб уявити умови, за яких одесит тікав з СРСР.
Ця історія, яку я почув у ті далекі часи чи то по радіо «Свобода», чи по «Голосу Америки, дещо відволікла мене від основної теми – журналу «Перець».
*  З грецької: тривалий похід військової частини недружньою територією.

Назад – у редакцію!


…Інколи, перш ніж розійтися по домівках, «перчани» заходили в КГБ – додати по чарочці. Зразу розшифрую зловісну абревіатуру: КГБ – кооперативний гараж Бондаренка (На той час відомий фейлетоніст. Дехто з «відвідувачів» уже в кращому світі). Я до постійних не належав, у Києві бував наїздами, але завжди радо приєднувався до компанії веселих, дотепних людей, з якими почувався вільніше, ніж у похнюпленій провінції.
Якось після побіжного чаркування Владислав Бойко (літературне псевдо Василь Шукайло) сказав:
- Пашо, я бачу, ти інколи буваєш надто відвертим. Не треба. Знай: у кожній редакції є інформатор КДБ. Навіщо воно тобі, щоб потім усе життя виправдовуватися, шукати роботу…
Я знав, що окрім політичних звинувачень, «посадок» були й тихіші способи: літератора просто не друкували. В редакції регулярно спускали списки «небажаних».
Федір Юрович (ще одна риса) своїх не здавав. Через журнал проходило багато авторів, і було не обов’язково, щоб під матеріалом стояли справжні прізвища. Можна було друкуватися під псевдонімом і таким чином заробляти на прожиток.
Звичайно, хто криється під тим чи іншим псевдо, легко було встановити з бухгалтерської відомості. Але хто б оце рився в паперах, якщо публікація, з погяду антирадянськості, антипартійності була абсолютно нейтральна й не привертала жодної специфічної уваги.
Пізніше я з подивом відкрив, що настороженість щодо влади, очікування якоїсь репресивної реакції за вільне (чи то просто легковажне) слово в «столице нашей Родины» були на порядок нижчі.

Що неясного? Ми економічно програли


1982 року мене послали на півторамісячний семінар, який організувала ВКШ (Вища Комсомольська школа, м. Москва) для журналістів молодіжних видань СРСР і соціалістичного табору. Він, табір, був ще живий і тримав «строй» з батьківщиною соціалістичної революції. Семінар був чудовий хоча б тому, що провінційні журналісти мали змогу скупитися в столиці (в провінції практично всі товари були дефіцитні). Ілюстрацією цієї  економічної ситуації може служити дотепна пісенька Владіміра Висоцького «Поездка в город». По-друге, відвідування семінарських лекцій було вільне, програма досить цікава, без задовбування догматів марксизму-ленінізму до блювотного рефлексу. По-третє, слухачі семінару могли вибирати на власний смак і розсуд столичні видання, з роботою яких хотіли б познайомитися. Я вибрав журнал «Молодой коммунист». Мені подобалася публіцистика Алли Боссарт. Та й матеріали інших авторів були цікаві з погляду соціальної психології, нестандартністю підходів. У них уже відчувалося наближення майбутніх перемін. Це ще була не перебудова, а тільки її легкий повів.
Одне слово, проклав маршрут, поїхав. Алла Боссарт виявилася молодою привабливою жінкою. Я не приставав до неї з банальними розпитуваннями провінційного журналіста, вона не набридала з менторськими напучуваннями. Перемовилися кількома словами – та й по тому.
В редакції я зустрів біглого з України  журналіста Володимира Голобородька. Він чкурнув з Києва, коли там почали пакувати творчу інтелігенцію, запідозрену у вільнодумстві, тобто, в українському націоналізмі. Ах, забув додати страшне на той час слово – буржуазному.
Володя одружився на москвичці й переїхав у столицю. Там було безпечніше. Й вільніше. Не було такого ідеологічного нагляду (пресингу), як у Києві. Тоді побутувала приповідка: Якщо в Москві стрижуть нігті, то в Києві зразу ріжуть пальці.
Володя пропонував редакції добірку афоризмів, і заввідділом Лев Новоженов йому делікатно відмовляв:
-      Это слишком остро…
-      Это же хорошо. Сатира должна быть острой!
-      Это обоюдно остро…
Натяк був зрозумілий. Але Володя гарячково доводив, як його афоризми прикрасили б журнал!..
Вони справді прикрасили б. Афорист Володя був прекрасний – гострий, дотепний, несподіваний. У мене зберігається його книжечка, я із задоволенням її гортаю, думаю, що люди практично не змінилися… Може, це й добре? Хоч якась стабільність.
У редакції був ще один відвідувач. Високий, стрункий. З кількох фраз стало зрозуміло: нештатний. Прийшов у якихось своїх справах. Ми вже розмовляли з Володею про життя-буття в Україні, коли він чемно втрутився:
-      Якщо хочете побачити щось справжнє, з'їздьте на фестиваль авторської пісні. Відбудеться в Абрамцево. На електричці з пів години.
Це був поет-пісенник Едмунд Іодковський, автор відомої в той час пісні «Едем мы, друзья, в дальние края…»
-      А де саме? Як шукати місце?
-      Виходьте на станції і йдіть разом з молоддю. Хлопці й дівчата вбрані, як туристи. Ніхто вас не розпитуватиме, куди й навіщо. Прийдете до табору й до когось пристанете, до якогось вогнища. Зазвичай на фестивалях панує братська, приязна атмосфера. Не проженуть…
Коли я приїхав «додому», тобто, в готель ВКШ, то запропонував Олексію, журналісту з якоїсь уральської газети (ми жили з ним в одній кімнаті) проїхатися разом.
Було цікаво. Ми швиденько зібралися. Бо довідалися про фестиваль якраз напередодні… Електричка йшла, здається, з Павелецького вокзалу.
Ледве її знайшли, вскочили. Звичайно, без квитків. Ніколи було з’ясовувати: де, куди й скільки коштує. По дорозі нас оштрафували. Контролер був милосердний і виписав один штраф на двох. Далі було приблизно так, як нарадив поет-пісенник. Ми вийшли з вагона, розгледілися і, побачивши групки молоді, потяглися за ними. Через поля, в напрямку далекого лісу.
Прийшли до табору. Там уже розбиралися по наметах, заготовляли дрова на вогнища. Ми опинилися ні в сих, ні в тих, не знаючи, куди приткнутися.
Сіли під деревом. Неподалік, в кількох кроках, тюкав сокирою юнак. Намагався відділити від сухого стовбура гілки, для вогнища. Рубав невміло, з очевидною небезпекою для здоров’я. Вирішив допомогти: «Дай-ка  я попробую…» Він з готовністю простяг сокиру. Я швиденько обчистив стовбур. Заходився і його подрібнювати. Компанія призупинила напинати намет і з цікавістю спостерігала за заготівлею дрів.
Льоша, з яким ми прибилися до табору, солідно зауважив: «Мужик три года тянул на лесоповале…»
Я не став заперечувати.
Колоти дрова я почав ще в дитинстві. Полтава тоді тільки почала переходити на газове опалення. Зазвичай люди заготовляли дрова й вугілля, яке використовували ощадливо, пересіваючи золу й вишукуючи в ній незгорілі вугільні рештки. Для цього були спеціальні сита. Звична картина: жінка стоїть раком над купою жужалки й потрушує ситом… Операція приблизно така, як і при пересіванні борошна.
В армії я служив на Півночі. Там теж доводилося колоти дрова. Так що відповідне вміння в мене вже було.
Тоді мені впав у вічі контраст: молоді москвичі були гарно, сучасно екіпіровані, обвішані туристичним обладунком (сокири, ножі, пилки тощо), а от як колоти дрова – жодного поняття. Втім, це було зрозуміло: вони ж – міські. Дехто навіть не відав, що таке фізична праця.
…Дров на ніч мало вистачити. Я віддав сокиру й повернувся на попередню позицію, під дерево.
Якась дівчина з гурту озвалась:
- Ребята, что вы там сидите? Присоединяйтесь к нам!
Це була слушна пропозиція. Вже вечоріло. Й похолоднішало. На нас з Олексієм були піджачки й легкі куртки. А квітень в Підмосков’ї набагато прохолодніший, ніж у нас. Треба було прибиватися ближче до вогнища.
Ми стисло пояснили компанії, що в похід рушати не збиралися, з собою нічого не взяли, тільки дрібні гроші на проїзд…        
Молоді люди були досить гостинні. «Ничего! У нас все есть!» Пригостили їжею, налили вина.
До намету підійшов молодик. Риси обличчя правильні, статура спортивна. Зустрів би через тиждень – не впізнав. Запитав, хто й звідкіля. Компанія назвала якийсь район Москви (не пригадаю, який). Ми з Олексієм відрекомендувались як люди випадкові. Він з Уралу, я – з Полтави. Молодик пильно на нас поглянув і відійшов.
Пізніше, осмислюючи цей епізод, я подумав, що напевне це був хтось із КДБ. Бо не могло таке велике збіговисько молодих людей, які зібралися на фестиваль авторської (туристської) пісні, залишитися поза увагою цієї наглядової служби. Тим більше, що авторська пісня в пізні радянські часи вочевидь виламувалася за межі офіційної масової культури. А саме – в різко опозиційний бік. Варто пригадати Алєксандра Галича, Булата Окуджаву.
Пізно ввечері почалися виступи. В лісі було влаштовано кілька сцен. Можна було переходити від однієї до другої…
Вони співали таке!
Минуло майже 40 років від того концерту. І я пригадую мою першу реакцію: «Що я чую?! Зараз почнуть в’язати! «Воронки, мабуть, вже готові! Хапатимуть усіх – і хто співав, і хто слухав!..»
Але – минулося. Я зрозумів: у Москві дозволено набагато більше, ніж у провінції. Є свобода, правда на відміряному шнурку, який не треба надміру натягувати, а то задушишся.
Пізніше, від Володі Голобородька, я довідався, що це справді так. Багато українських інтелігентів, схильних до вільнодумства, подалися до «білокам’яної». Там нагляд був не такий суворий.
В Україні холуї старалися аж надто. Пізніше, переглядаючи листи, адресовані полтавському письменникові Феодосію Роговому, натрапив на листа Григора Тютюнника. Він давно запримітив цю українську особливість, яку використовували московські куратори від літератури.
Ось що писав 1 січня 1978 року Григір Тютюнник:
«…Ота московська постанова про «вимогливість» критики була спрямована проти хорошої літератури, зокрема, найдужче на Україні, вона звела проти неї греблю, прорила для спекулянтів обвідний канал, і туди пішов увесь бруд біля літературний.
…Треба, щоб українці самі відвернулися від своєї літератури (і від слова, між іншим), бо хто ж читатиме, хто гребтиметься у смітті? А тим часом ось вам прекрасний Шукшин, Распутін, Астаф’єв, Биков, «отчаянно смелый» «Дом на набережной» і т.д. і т. п. Читайте! Учіться! Но не смейте! Тепер дивіться самі, хто ми, і що таке ви!! Розумно і підступно.»
…Повертаючись з Олексієм у Москву, ми майже не розмовляли. Були під враженням пісень. Йшлося в них про «злобу» (в прямому розумінні) дня: про партію, вождів, радянський ідіотизм… З сучасного погляду, це відомі істини, а тоді  – відкриття істин, про які здогадувалися, але боялися промовляти вголос.
До речі, на одній із лекцій, з політекономії, доповідач прямо сказав, що Радянський Союз програв у економічному змаганні з капіталізмом. В провінції, а Україна була глибокою провінцією, незважаючи на західніше розташування в межах Союзу, про економічний програш говорити було не варто. Можна було «загрємєть», як казав Федір Маківчук.
Невдовзі після повернення в Москву ми з Олексієм розсталися. Йому було нудно зі мною. Він переселився в іншу кімнату. Я не бухав, до жодної компанії не пристав, а, відкривши для себе чудову бібліотеку (в ВКШ), законспектував Геродота, прочитав «Голодный год» Бориса Пільняка та інші тексти, важкодоступні в Полтаві. (Прошу зауважити, що тоді Інтернету ще не було) й діставання книжок було особливим, досить інтелігентним промислом). Я залишився в кімнаті один. Вона була гарно вмебльована, з усіма комунальними вигодами. Це був один з кращих прихистків  за роки моїх журналістських роз’їздів. Проти вікон росли сині ялини. Такі, як перед кремлівською стіною, де покоївся прах видатних діячів партії та уряду. Можливо, їх посадили не без умислу: щоб покійники з ніші могли помилуватися гарним краєвидом.
У Москві вже був відомий євроремонт. Туалет був обладнаний за кращими європейськими зразками. Природно, цивілізація мала заходити в Радянський Союз тільки через Москву. Втім, завітавши до нього через кілька днів, я був вражений: все засцяно, скрізь брудно. Напевно, публіка інстинктивно приводила навколишнє середовище до звичних стандартів. У цьому крилі жили росіяни й кілька українців.
Прибалти жили в іншому корпусі. Трималися дещо осібно й стримано.
Втім, лекції, читання, екскурсії (приміром, у музей космонавтики) не могли відволікти від буденних постачальницьких клопотів. Ми були провінціалами, й Москва з її достатком товарів і продуктів видавалася нам Ельдорадо. Пригадую, зайшов у гастроном, неподалік від ВКШ, побачив на вітрині ковбасу. «О, землячка!» – дещо картинно вигукнув я. «Где? Какая землячка?» – відгукнулися дві  молоді продавчині. «Да вон! Колбаса полтавская… Я тоже оттуда».

Павло Стороженко
ЩЕ НЕ ВСЕ...
 
ДАЛІ ЧАСТИНА 3

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

СВІТ НАМ НІЧОГО НЕ ОБІЦЯВ – ПРОСТО ДАВ ШАНС…

ЛЕГЕНДА ПРО ВЕЛИКОГО КОМУНАЛЬНИКА

«Я ШУКАЮ СЛОВА НЕЗВОРОТНІ ТА СМЕРТНІ»