СВІТ НАМ НІЧОГО НЕ ОБІЦЯВ – ПРОСТО ДАВ ШАНС…



СВІТ НАМ НІЧОГО НЕ ОБІЦЯВ –
ПРОСТО ДАВ ШАНС…
Лана Перлулайнен

Український культурницький інтернаціонал

        Мене завжди радувало явище (й окремі його випадки), коли до української культури приставали сини й дочки інших народів. Вони плідно творили в ній, інколи зберігаючи своє родове ім’я, а часто добираючи нове, українське.
Згадаймо мовознавця й літературознавця Юрія Шевельова, російського німця з походження. Геніального поета-неокласика Юрія Клена (він же Освальд-Еккард Бургардт). Ще раніше до української літератури прибилась московитка Марко Вовчок. А оригінальна постать одного з членів імператорської династії Габсбургів Василя Вишиваного? Ерцгерцог Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотрінген писав вірші українською, почувався справжнім українцем, був дипломатом і талановитим військовим. Польський шляхтич В’ячеслав (Вацлав) Казимирович Липинський прислужився Україні як історик, історіоософ, соціолог, теоретик українського консерватизму. Філософ і публіцист націоналістичного спрямування  Дмитро Донцов був із росіян, точніше, з донських козаків. Єврейський народ дав Україні цілу плеяду видатних поетів і літераторів. Зокрема, Леоніда Первомайського, Мойсея Фішбейна…
      Я назвав далеко не всіх літераторів – не українців за походженням. Та й не знаю їх усіх. Бо ніколи не підходив до літератури саме з цього боку – національності автора. Головне, безумовно, тексти, смисли, оригінальність творення…
      А тут якось повернуло до  цього аспекту. І, зокрема, в особі Лани Перлулайнен.
      …Я з нею познайомився на початку 90-х рр. минулого століття. Коли вона була Жемчужиною. Пригадую, в мене тоді майнула думка: мабуть, походить з російського «духовного сословия». Його вихідці, прямуючи в світське життя, добирали промовисті, не позбавлені красивості прізвища. Приміром, Добролюбов…
         Пізніше, зі спогадів її чоловіка я довідався про обставини набуття нею дзвінкого прізвища – Жемчужина. Від них повіває історичним драматизмом.

Як ставали росіянами

Цитую чоловіка Лани Євгена Запеку:
         «За два тижні до російсько-фінської війни приїхали до її рідного містечка Чудово (південь Інгерманландії) енкаведисти. В містечку майже все населення розмовляло іжорським діалектом фінської мови, всі три школи були фінськомовними. Енкаведисти зігнали все доросле населення до єдиного в Чудові спортзалу й усім почали переписувати документи.
       Пращурам моєї дружини пощастило: їхнє прізвище просто переклали. Перлулайнени стали Жемчужиними. Їм пощастило, бо деякі прізвища переписувалися за співзвуччям або й просто бралися зі стелі. Ойкунени ставали Ойковими.
         Під час російсько-фінської війни зникла безліч людей, у тому числі й пращури мого сина. Когось ми запримітили аж у Чикаго.
         Нині у містечку Чудово колишньої Ленінградської, а нині Новгородської області, немає жодного іжорця і діють три російські школи».

         У вірші «Батькові» Лана не без гіркоти пише:

         На північному схилі літа
         Небо з вишитими краями.
         Там жили мої баба з дідом
         І не знали – що росіяни.
         Світ був рідним, зручним, іжорським –
         Весь в афинах* і журавлині.
         Час неспішно мололи жорна,
         Засипали в мішки і скрині…
         По іжорцях лишився прочерк.
         По історії – чорні діри.
         Тільки іноді блиснуть очі,
                                    наче лезо сокири, –
         ті – холодні, спадкові, сині…

Коли повільнішало, розпався Радянський Союз, Світлана Жемчужина повернулася до свого родового прізвища Перлулайнен – Лана Перлулайнен.
Я не знаю (не питав), виправила вона й документи, чи послуговується родовим прізвищем лише як псевдонімом. Утім, це не надто важливо. Важливо те, що відновлена родова пам’ять й іжорські -лайлени не згинули безвісти у воєнній і повоєнній круговерті, а зачепилися за свій краєчок світової історії.


Книжка на пам’ять

Її книжка «Вітер часу» (Львів, СПОЛОМ, 2011) дісталася мені «на ходу, на льоту». Власне, випадково. Лана останнім часом мешкає у Львові, і роки два тому в якихось своїх архівних справах ( вона працює у Львівському архіві) опинилась у Полтавській обласній бібліотеці. А тут і я назустріч. Лана поглянула на мене своїми світло-блакитними очима, на хвильку завагалась і простягла книжку: «Візьми, на пам’ять…»
Погляд у неї цікавий: малорухливий, уважний. У кого ще я зустрічав таке характерне споглядання? По-моєму, в німців… Вона на ходу встигла зобразити дарчий напис. І подалася. Справи.
А я залишився в Полтаві – читати її книжку.

Географія образів

Перше, що впадає в очі більш-менш уважного читача, –розлога географія образів. Я маю на увазі не місця, де вони були виписані, а образні ремінісценції про локації, де вона побувала. Власне, майже всі вірші написані у Львові.

         А  Львів – мій дім. І майстерня – Львів.
         Пастка моя. Омана.
         …
         Побачите лавочку – знайте: тут
         Вірші писала Лана.
                                        Ст. 11
         Прокурені львівські двори
         Виборсуються з підворіть.
                                        Ст. 15
         У збірці багато Львова.
         Але:
         Україна гуде, як Хортиця,
         Міріадом своїх кав’ярень.
                                        Ст. 20
         …І вирушив поїзд на Київ.
         Дрімає вокзал при свічах.
         Танцює за десять копійок
         Маленьке брудне циганча.
                                        Ст. 30
         Пахне Кримом, тобто кипарисами,
         Потом і розпеченим камінням.                   
                                «Варення з райських яблук»,
                                        Ст. 37
         Чи уславлені, чи безславні,
         З передмістя чи зі століть, -
         Всі шляхи ведуть до Полтави.
         Тут відчинено – увійдіть.
                                «Варення…», ст. 43
         Хотів закінчити поетичну географію Полтавою, але:
         Падають зорі і яблука.
         Серпень. Карпати. Ніч.
                                «Варення…», ст. 45
         Чи на кордоні розіп’яте,
         Чи на хрестах монастирів
         Це місто. Жодного вар’ята.
         Є тільки п’яні шахтарі.
                                «Червонограду», ст. 77
         І сам Сибір огортає плечі,
         Як оренбурзька шаль…         
         Вірш «Славі Михайлову - в Новосибірськ», ст. 60
         Десь на шляхах колишнього Союзу –
         Навпомацки – хай Бог їх береже! –
         Блукають досі посивілі друзі,
         Які ніким не стали – ще і вже.
         Спиваються чи моляться, чи б’ються,
         Розпусничають, дивляться TiVi,
         п’ють валідол чи бавляться в комп’ютер,
         у Мінську, у Казані, у Москві.
                                «Зимові діалоги зі Львовом», ст. 118

Про смаківщину критика

Рецензії, відгуки, розлогі літературно-критичні статті обов’язково мають оціночний характер. Вони не можуть бути абсолютно об’єктивними, чистими, як дистильована вода, не відбивати ставлення критика до прочитаного. Якщо текст сподобався, то «чому»? А якщо ні? То знову – «чому»?
         Тому кожний свій критичний ( у розумінні – критика) комплімент чи заувагу я неодмінно підпираю цитатою з авторського твору. Я не наполягаю, що в мене бездоганний смак, але багаторічний досвід читання – безумовно. З першого класу. Правда не поезій, а букваря.

         Ось рядки із віршів Лани Перлулайнен, які припали мені до душі:

         Я самотній, як вивіска
         На проспекті Свободи.
                                        Ст. 116
         В ковчегах малогабаритних
         Життя за чаркою сидить.
                                        Ст. 27
         Барабанять по лисинах
         Каштани прощальний марш
                                «Варення з райських яблук», ст. 44
         Ти тверднеш в пам’яті потроху,
         Немов комаха в бурштині.
                                «Фіолетові сутінки», ст. 55
         Комарі з криками банзззай ішли на таран.
                                «Фіолетові сутінки», ст. 57
         Дерева і діти ростуть вночі
         І сняться собі птахами.
                                «Фіолетові сутінки», ст. 58
         …Вимкну Ваше обличчя
         І ляжу спати.
                                «Фіолетові сутінки», ст. 70
         У мене перша група крові –
         Але не вистачить на всіх.
                                «З вікна маршрутки», ст. 74
         Ти сидиш бородатий,
         Як анекдот про Вовочку.
                                «З вікна маршрутки», ст.75
         Стара театральна тумба
         стоїть, наче їй пороблено,
         така, як Пізанська вежа,
         або зсутулена нація.
                                «З вікна маршрутки», ст. 81
         Розбираю чернетку
         ту, що пише доба.
         Я дільнична поетка.
         Не спускайте собак!
                                «З вікна маршрутки», ст. 83
         Брате, я безсмертя не хочу,
         Бо мені безсмертя не личить.
                                «З вікна маршрутки», ст. 85

         Я  виписав з книжки багатенько фрагментів, але не буду наводити їх усі. Не хочу переобтяжувати читача, якщо хтось раптом підступиться до мого тесту. Перейду до стрижневого твору збірки.


Автограф на Україні (Іван Мазепа)

         Трагедія «Автограф…» посіла в книжці поезій центральне місце. Не тільки графічно (60 сторінок приблизно посередині збірки), а й у смисловому відношенні.
         Постать розумного, очитаного, потайного й бунтівливого гетьмана змальована передусім з етико-психологічного погляду. Такий підхід робить образ Івана Мазепи складнішим і набагато переконливішим, ніж спрощене пафосно-патріотичне вславляння, яке ми часто подибуємо в сучасних авторів.
         Передусім Іван Мазепа – складний драматичний герой (у літературознавчому розумінні), так би мовити, з початків, майже з народження.

         …Бо непрощенну ваду мав,
         Незнищенну ознаку:
         Чарівний Іван Степанович –
         niestety!** – не був поляком…
                                        Ст. 124
         І в той же час
         його портрети висіли
         з іконами по церквах.
         …Молились і не любили.
         «Не наш, - казали, - поляк».
                                        Ст. 137

         Чужий серед своїх і серед чужих – теж не свій… Привертає увагу історіософічне розважання поетки на стор. 122:

         …Всі політики –
         то якимсь чином Мазепи.
         Не про всіх Історія згадує,
         не про всіх залишає дати.
         Королі, герої і зрадники,
         а про решту – що пам’ятати?
         Як приходили поколіннями,
         так і йшли безіменно далі.
         А Історія любить винятки,
         бо майбутнє із них складає…
                                        Ст. 122

         «Виняток» Іван Мазепа потай думав змінити долю України. Але:

          Аби щось змінити,
         Треба видертися наверх.
                                        Ст. 128
         Він учився на лідера,
         чемний, як «добрий день».
                                        Ст. 124

         Мені імпонує очитаність Лани Перлулайнен в подіях того історичного періоду. Грамотний читач осягне трагедію глибше. Бо вона повниться алюзіями на епізоди й діячів тих неспокійних часів. Приміром,  «З ордою тинявся Петрик, як степова мана…» Знаєте, хто це? Ні? Читайте, досліджуйте слідом за Ланою.

         А ось і прямий перелік тогочасних подій:

         Чужа війна простамбулила*
         український кордон
         і пішла перекопствувать
         під наглядом воєвод…
         Будували, як прокляті,
         Петрові російський флот –
         сотні козацьких чайок;
         здобували і знов
         здавали і брали Очаків,
         Кизикермен, Азов.
                                        Ст. 139

Хочу принагідно привернути увагу читачів до Ланиних новотворів, які природним чином вписуються в тканину трагедії. «Простамбулила» - натяк на давню імперську мрію захопити Стамбул і осідлати протоку Босфор – Дарданелли. «Перекопствувати» - переходити через перешийок Перекоп.
Утім, словотворення, а то й активне засвоєння іншомовних слів є і в інших віршах.

         Приміром:

         Знову затишок і кава –
         треб’єнно, файно і зергутно.
                                        Ст. 17
         Гудбайте, друзі, якщо ви є, -
         Зустрінемося на цвинтарі.
                                        Ст. 102

Мені подобаються її стильові контрасти. Приміром, вірш читається легко, лірично:

         Кульбабки ще не посивіли,
         Ще прокльовують газони.
         І раптом:
         Гермафродити і дебіли
         снують думки демісезонні.
                                        Ст. 16
         Майбутнє стереже надворі
         уже осідланих Пегасів.
         Зібравши ліхтарі і зорі,
         виходить ніч на БляденStrasse.
                                        Ст. 22

Утім, доречність деяких порівнянь й образів хочеться оспорити (Ось він – мій смаковий підхід!). Наприклад:

         Нещадно трясло Європу.
         Як жуйка тягнувся час.
                                        Ст. 143

Безумовно, «жуйка» це сучасна атрибутика, не надбання 18-го століття, коли відбуваються згадані історичні події.
Хоча Лана може заперечити: «Зате оригінально! Запам’ятовується, бо виламується з тогочасного контексту».
Приблизно таку ж логіку можна застосувати й до іншого предмета:
Він з іншої був пісочниці –
Не те що Мєньшиков – свій…          
                                        Ст.144

Тут «пісочниця» в сучасному розумінні – «середовище», «компанія». Вочевидь ця «пісочниця» вихоплена з нашого часу й в образному розумінні закинута у 18-е століття.
Навряд чи юний продавець пиріжків Алєксандр Мєньшиков бавився в пісочниці. Їх не було в тогочасному побуті. Врешті, згадок про це немає.
Але повернімося від засобів до образу – образу Гетьмана.

Зрада-зрадонька… Проблема менталітету чи просто так вийшло?

У драмі «Автограф на Україні (Іван Мазепа)» досить часто згадується зрадництво.

         Майбутнє уже дивилось у
         підзорну трубу легенди.
         Його боялись: якимось був…
         занадто інтелігентним.
         Це йому і завадило
         невірних знищити досі:
         вагався.
                   І перші зрадники
         В Москву повезли доноси.
                                        Ст. 133

         І далі – зрадництво на марші:
         …Петро козакам за зраду
         з гетьманських скарбів платив…
         - Дивіться, пане Іване:
         Найкращі Ваші полки
         зраджують з москалями –
         по черзі й наввипередки.
                                        Ст. 162

         А ось і згадка про славну Полтаву. Правда, нібито вже покаянну:
         Тобі (тобто Івану Мазепі – П.С.) ще поставлять пам’ятник
         від зрадників-полтавчан.
                                        Ст. 168

         Ці вірші, про зрадництво, видалися мені трагедійно контрастними деяким фрагментам з книги Йоганна Готфріда Гердера  «Идеи к философии истории человечества». (Не хочу перекладати з російського видання. Щоб уникнути давнього радянського несмаку – перекладу з перекладу. А німецького джерела під рукою немає. Отже, наводжу російською):
         «Мы подходим к племени (до германського – П.С.), отличающегося ростом и телесной силой, предприимчивостью, смелостью и выносливостью на войне, героическим духом, способностью подчиняться приказу, следовать за вождями, куда бы они не повели…»
         І далі:
         «Немцы послушны старшим, дерзки в нападении, терпеливы в опасностях, а потому для всех народов, особенно для выродившихся римлян они были или приятели, или страшные враги…»
         Й.Г. Гердер в розділі III «Немецкие народы» свого обширного твору не приховує прихильності до одноплемінників. Це зрозуміло, хоча не в цьому справа. Розділ III служить, так би мовити, військово-політичним контрастом до подій часів Мазепи. Власне – не тільки. І пізніших.
         В масі своїй козацтво зрадило свого вождя – Гетьмана. Вірними залишилася меншість.
         Розплата не забарилася. Під час воєнних дій в Україні тотально знищувалися козацькі містечка, а пізніше остаточної руйнації зазнала й Запорозька Січ.
         Прикметно, що цей історичний сценарій: «Зрада народної маси своєму проводиреві» повторювалася неодноразово: Гетьман Скоропадський і українські селяни, які вимагали все й зразу. Подальший розвиток він одержав у військово-політичному протистоянні Лева Троцького й Симона Петлюри. Український народ був зваблений більшовицькими печеньками – безоплатною роздачею землі (до речі, не московської). Він розійшовся по домівках, до мирної праці. Розплата настигла через десяток років. Жахливий голодомор. Бездержавний народ оборонитися не зумів.
         Прояви зрадництва мас помітні й у сучасних політичних перипетіях, уже нібито демократичних. У більшості своїй народ не підтримав державницького гасла: «Армія. Мова. Віра», а проголосував за захмарні «обольщенія», за брехливе «Зараз буде харашо». «Якщо тільки виберете мене!»
         Цікаво, що нинішня зрада національного лідера в загальних рисах повторила протистояння столітньої давності. Навіть на національно особистісному рівні: Лев Троцький – Симон Петлюра; Олександр Зеленський – Петро Порошенко.
         Народ, який не вміє визначити собі лідера, згуртуватися навколо нього, залишатися йому вірним, приречений на поразку при зіткненні з більш сконсолідованими націями.
         Мене, ще з юності, навідувало питання: Чому український народ, один з найчисельніших в Європі, тривалий час не мав своєї державності, постійно роздирався сусідами, інколи не чисельнішими, ніж він?
         Можливо, через те, що в ньому постійно вибивалася вища верства, еліта. В самому зародку. Саме вона є носієм високих ідей – державності, незалежності, свободи, національної гідності…
         Можливо, й через те, що широкі маси не дуже й дорожили своїми кращими, книжниками…
         Колись, вичитавши приказку «Пани – на двох одні штани», я подумав, що йдеться про біднувату польську шляхту й заможного селянина. Пізніше я збагнув: ні, це розбагатівший селюк так оцінює одноплемінників, інтелігентів, учених спудеїв. Зневажливо, зверхньо.
         Можливо, тому, що в українському суспільстві був слабо представлений ідеологізований політичний клас, який боровся б із ворожими підривними впливами, спрямованими на розвал української суспільності.
         В історичному існуванні українського народу можна розгледіти кілька підривних ідеологічних «соусів». З їх допомогою зовнішні вороги намагалися (й цілком успішно) розкласти українське «тіло», нацькувати одну частину народу на іншу. Характерною особливістю ідеологічного «соусу» є те, що він видавався важливішим, ніж саме «тіло», народ.
         Варто згадати православ’я. Найбільшими й найкращими християнами, звісно, були московіти. Невгодним вони роздавали анафеми, а ревним служкам – «Божі» заохочення.
         Якщо в інших народів, приміром, у поляків, релігія була засобом єднання й спротиву зовнішньому ворогу, то в українстві – навпаки. «Батюшки» були помічниками чужої влади, а нерідко – й донощиками. Про це можна прочитати в класичній літературі. Приміром, у Архипа Тесленка.
         Характерною ознакою ідеологічного «соусу» є те, що він важливіший за сам народ, до якого «додається». Якби не було соціалістичної ідеї, то її варто було вигадати, щоб потім з її допомогою громити різні народницькі ілюзії, так званий націоналізм (не важливо, буржуазний, чи якогось іншого відтінку).
         Приблизно таке ж призначення й у комуністичної ідеї. В її ім’я вибивали чи виморювали цілі народи.
         Хоча, здається, виникає пряме питання: Ідея для народу? Чи народ для ідеї? Адже, якщо не стане народу, то лишиться безплідна, нікому не потрібна абстракція.
         На час Івана Мазепи припало застосування православного «соусу». Тим більше, що вплив царату на духовенство був незаперечний.
         Мало хто звертає увагу на те, що московські попи намагалися використати релігійну відмінність між козаками й шведами – протестантами. Їхні служби Божі, звички здавалися місцевому населенню незвичними, навіть ворожими.
         І воно зрадило Івана Мазепу, хитнулося до царя-батюшки. Правда, потім він усіяв Україну шибеницями, а до цього часу вільний народ закріпачив. Але то було потім.
         І тут проявляється ще одна істина: простолюду не властиво мислити великими відрізками часу, логічно прогнозувати соціальні й політичні перетворення. Він – як бігун на коротку дистанцію. Він вірить сьогоднішнім обставинам і обіцянкам. Так було, і так є. Змінити цю тенденцію може тільки чисельний освічений клас.
         Тоді його не було.

Лана проти Йосифа:
За нашу українську історію!

         Дещо осібні за змістом й етичною тональністю «Два вірші Йосифу Бродському». Власне, ці «Два вірші…»  – відповідь Лани Перлулайнен на досить відомий у колах української інтелігенції вірш Й. Бродського «На независимость Украины».
Як на мене, на відміну від основного масиву текстів поета він  досить грубуватий… Можна навіть сказати пряміше: грубий, образливий. Так  сприймаю його я – як українець. Напевне подібні почуття викликав вірш «На независимость…» і в Лани.

         Зазирнемо в текст:
         Скажем им, звонкой матерью паузы метя, строго.
         Скатертью вам, хохлы, и рушником дорога.
         Ступайте от нас в жупане, не говоря о мундире,

         по адресу на три буквы на все четыре
                  стороны.
         І далі:
         Пусть теперь в мазанке хором Гансы
         с ляхами ставят вас на четыре кости, поганцы.

         Чи не помічаєте, шановні читачі, смислову подібність цієї, прямо скажемо, лайки з мізансценою, яку зіграв комедіант Володимир Зеленський в Юрмалі? Хоча, на мій погляд, Зеленський насміхався над Україною делікатніше. Все-таки, як не як – батьківщина:
         «Украина напоминает актрису из немецких фильмов для взрослых. То есть готова принять в любом количестве с любой стороны. Если вам не жалко…»
         Не варто гадати, кому належить авторське право на винахід цього брутального образу. Безумовно, Й. Бродському. Вірш «На независимость Украины» написаний набагато раніше.
         А ось щодо вільного, безперешкодного, навіть  радісного «расставания  матушки России» з  Україною  Й. Бродський виявився поганим провидцем. «Скатертью вам, хохлы, и рушником дорога» – не вийшло. До цього часу відбиваємося. А ведь обещали: «Вашего неба, хлеба нам – подавись мы жмыхом и потолком – не треба».

         Не можу пройти повз досить образливу й марнославну алюзію Й. Бродського:
         Только когда придет и вам помирать, бугаи,
         будете вы хрипеть, царапая край матраса,
         строчки из Александра, а не брехню Тараса.

         Трудно сказать. Кто? – Что? Я бы не ручался. Не специалист по проводам в мир иной. Одно скажу уверенно: у великого поэта Александра Пушкина не найдется столько поэзий, которые стали бы народными песнями. А Тараса Шевченко пели и поют.
         У своїх «Двох віршах…» Лана Перлулайнен хоч і не прямо, але зачіпає таке цікаве соціально-політичне явище як патріотизм російських емігрантів. Вирвавшись зі своєї історичної батьківщини, в умовах західного комфорту, вони раптом починають вславляти державу, яку донедавна кляли й паплюжили на різноманітних зарубіжних  «голосах». Російська ностальгія охоплює не тільки «березки», «куст ракиты над рекой», а й політичний лад, від якого вони ледве «унесли ноги». Вони виросли в «совку» й понесли його в собі в далеке зарубіжжя, переплутавши з так званим «чувством Родины».

         Лана до Йосифа:
         …Всесвіт –  і той не зміг подолати
         Ваш держимордівський менталітет.
                                        Ст. 101
         Лані глибоко ворожа російська пристрасть до української історії, зверхній намір трактувати її по-своєму, розставляти великодержавні акценти на українських подіях і особистостях.
         Навіть купуючи батьківщину,
         не зачіпайте чужих Мазеп…
                                        Ст. 101
         Лана Перлулайнен не забуває, що полемізує з покійником, який «сказал и ушел». Вона адресує свої слова туди…
         Тож хай вам Росія дивиться в спину.
         Хай Вас Петро привітає там,
         Куди від імені України
         я повертаю прокляття Вам.
                                        Ст. 101

         Ось такий діалог вийшов у двох поетів. Його започаткував Йосиф Бродський, а на його вірш «На независимость Украины» пристрасно відгукнулась Лана Перлулайнен. Вірш Й. Бродського видався мені цікавим з погляду техніки віршування, а  подивувала невибагливість лайливих образів стосовно України. Хамлувато, розв'язно…  Його твір нагадав мені карикатури Кукриніксів (тріо художників радянського сатиричного журналу «Крокодил», які виконували завдання партії щодо «ізобліченія» українських буржуазних націоналістів. І не тільки. На кого вкажуть, того й шаржували).
         Можливо, саме карикатури в радянських сатиричних журналах і навіяли Йосифу такі образи України й українців? Це було в його час. Власне, і в мій. Тому знаходжу подібність.
     

Врешті-решт…

         Вірші Лани Перлулайнен цікаво читати з різних причин. По-перше, в неї багато несподіваних образів. Які хочеться запам'ятати. Через це я й зробив, може, забагато, виписок. По-друге, її вірші, а особливо драма «Автограф на Україні (Іван Мазепа)», пізнавальні. І щоб зрозуміти все, хоча б «врубатися» в сюжет, треба інколи попорпатися у Вікіпедії. Щоб у вашій уяві драма виструнчилася в захопливе історичне дійство.
         Мені подобається, що Лана не лестить так званому «народові», не кидається його беззастережно вславляти ( цю схильність я помітив у багатьох провінційних поетів).
         Приміром:
         …Сучасність не ловить гав.
         Кричить з-під Шевченка:
         - Агов, народе!
         А той у відповідь:         
                                     – Га?
                                        Ст.88
         Тут поетка явно підозрює опонента в тупості.
         Є ще жорсткіше:
         - Спасати тільки себе – без всіх –
         по-моєму, гріх останній.
         - Цікаве гасло…
         - Мораль нова.
         - Не провокуйте бидло.
                                        Ст. 111
         І:
         Поки влада (чи справді наша?)
         в кризі борсається і бреше,
         розбудовується домашня
         від політики незалежність.
                                        Ст. 90

Завершуючи ці нотатки, з певним вдоволенням зазначу: в особі Лани Перлулайнен українська література набула талановитого, освіченого, громадянськи сміливого поета.

Павло СТОРОЖЕНКО
*Чорниця
 **На жаль (пол.)

Коментарі

  1. Зайшла привітати Вас з днем народження і зачепилась.)Отримала задоволення і нову інформацію.Теж маю книжки в подарунок від Лани - прочитала на одному диханні. Мала щастя в дитинстві спілкуватися з нею - жили в одному будинку. Світлана вже тоді вирізнялася неорднарністю бачення світу. Дякую Вам ! Поглибили моє розуміння прочитаного.Здоров‘я та натхнення з Божої Руки Вам, шановний ювіляре

    ВідповістиВидалити

Дописати коментар

Популярні дописи з цього блогу

ЛЕГЕНДА ПРО ВЕЛИКОГО КОМУНАЛЬНИКА

ФЕДІР МОРГУН: НАГОЛОСИ, РОЗСТАВЛЕНІ ЧАСОМ