ДЕМОНСТРАЦІЯ. 01 - ДЕМОНСТРАЦІЯ. 02
ДЕМОНСТРАЦІЯ. 01
Якщо тобі не приходить у голову жодна продуктивна ідея, а там, де колись були цікаві сюжети, - цвинтар, пиши спогади…
Знайомий прозаїк
Відверто кажучи, я любив цей «красний день календаря». Передусім за те, що він був вихідний. Супровідна йому ідеологія навіть на ум не приходила. Вихідний – і все. Тлуми «прогресивного людства» на вулицях, метушливе шикування в колони – все це створювало атмосферу небуденності. А таке рідкісне почуття треба було якось відзначити. Я уже був одружений і звертався до дружини з проханням – видати святкові 100 грамів. Молода дружина вже навчилася бурчати і наглядати за чоловіком-початківцем. Але 100 грамів видавала.
Я зміцнював душевне піднесення алкоголем, ставав біля вікна й спостерігав, що робиться на вулиці.
А на вулиці юрмилися робітники військового заводу, з яких майстри і партійні функціонери «ліпили» трудові когорти. Вони мали злагоджено пройти перед трибуною (точніше – під трибуною, бо вона підносилася над центральною вулицею) і в потрібний момент, після чергового ідеологічного заклику прокричати «Ур-а-а!» Кричалося легко, бо трудівники вже «розговілися», так, як і я, а дехто почав добавляти, просто на ходу, бо взяв із собою.
Поміж трударів, які ніяк не формувалися в стрункі колони, мотався майстер Василь і вряди-годи дмухав у дудку, яка видавала надзвичайно противний звук. Василя я знав, бо до армії працював на заводі. Він був приблизно такий, як дудка, - противний. Підлизувався до начальника цеху, нормального мужика, любив «повидєлуватися» перед ним – повиставлятися, який він вимогливий, компетентний, діловий…
Одне слово, Василь дудів, колони формувалися, а я, спостерігаючи за цим святковим шарварком з висоти четвертого поверху, гадав: попросити в дружини ще 100 грамів, чи утриматися?
Подружнє життя нагадало мені виробничий епізод. Був теплий осінній день. Обідня перерва. Робітники сиділи перед ворітьми З-го цеху. Якраз над брамою, у внутрішньому вигині швелера, метушилася молода пара: горобець і горобчиха. У горобця щось не залагоджувалося. Тільки-но скочить на горобчиху, як вона його скидала. Робітництво, жуючи домашні бутерброди, з цікавістю поглядало на шлюбні ігри горобців. Тут нагодився майстер. Він, мабуть, уже пообідав. Хтось із хлопців серйозно проказав: «Василю, бачиш, щось у нього не виходить. Поможи…» Робітники гигикнули. Знали Василеву звичку давати пласкі, нікчемні поради.
Робота на заводі промайнула швидко. Може через те, що я з самого початку відчував її тимчасовість. Мене мали ось-ось призвати до армії, і я ні на що довготривале не налаштовувався.
Втім, тривалими виявилися самі призови, тобто розпорядження, щоб я з’явився у військкомат. Було чотири чи п’ять повісток, як Зеленському*. Кожного разу я ретельно збирався (поїсти в дорозі, щось випити з колегами, мило, зубна щітка, рушники і т.п.) Зібравшись, рушав до військкомату. Там уже чекали «покупці», тобто, представники військових частин, які мали супроводжувати призовників до місця служби. Зазвичай це були надстроковики або сержанти останнього року служби.
Але мною «брезгували»! Я був очкарик. Одне око 0,1 від норми, друге – 0,3. Сержант-супровідник цілком логічно пояснив, що на фізіономію в окулярах погано налазить протигаз, а це непорядок.
Ходити в армію я втомився на третій чи четвертий раз. Кожного разу доводилося збиратися, влаштовувати проводи… Гроші закінчились. Рідні вже, мабуть, думали про мене: «Що воно за таке нещастя – навіть в армію не беруть!»
Мені здавалося, що я до кінця днів своїх ходитиму у військкомат зі своєю призовною торбою і печально повертатимуся назад.
Не сказав би, що мені так кортіло звідати військової служби, але невизначеність, неможливість пристати до якоїсь серйозної справи (кому потрібний хлопець, якого завтра чи післязавтра заберуть до армії), безгрошів’я являли армію як єдиний варіант розв’язання всіх проблем.
Більш-менш пристойний одяг я продав. Навіщо йому лежати три роки, поки я служитиму? Тоді в армію йшли в старенькому, «не жалкому», бо одяг призовників дезінфікували і знищували (як – не знаю), або розбирали, де краще, старослужбовці, які готувалися до недалекого дембилю.
Пригадуючи ці обставини, я радію прогресу, який відбувся в призовній практиці. Призивають один раз (повторюють, якщо призовник не прибув. Правда у випадку Зеленського це не допомогло), служать недовго. Мені випало три роки.
Але мене все-таки взяли! На четвертий чи п’ятий раз. Навіть в окулярах.
…На Південному вокзалі полтавські призовники сідали у вагон. Хтось із рідних обережно поцікавився в супровідного сержанта:
- Слушай, служивый, а далеко наших хлопцев везут?
- Сказать не могу. На всякий случай дайте с собой больше сахару. Белых медведей угощать. Они сахар любят…
Сержант жартував. Але близько до географічної істини. Привезли на Крайню Північ. З Мурманська пливли пароходом. Прибули у військову частину. На півночі і сході – Баренцове море, за спиною – кам’яниста тундра. Холодно. Єдине місце, де можна було помарширувати – невеликий бетонований плац для стройових вправлянь.
Самоволок у нас не було. Куди побіжиш: в море? В тундру?
На цьому мій досвід святкових демонстрацій перервався. На службі їх просто не було.
Павло СТОРОЖЕНКО
*Нинішній Президент України.
ДЕМОНСТРАЦІЯ. 02
Щось у мене зникла охота вигадувати. Ситуації, випадки, колізії… Навіть до афоризмів охолов. Раніше, щоб не ритися в творах і збірниках, вишукуючи слушний вислів, я швидкоруч «творив» свій і стромляв його в текст, попередньо зазначивши: «Як сказав класик…»
Підготовка до демонстрації в педінституті відпрацьовувалася впродовж десятиріч. Гасла і транспаранти зберігалися в певних місцях. Хіба що вряди-годи доводилося оновлювати портрети вождів. Вони мерли, як прості смертні. Що, мабуть, з погляду ЦК, в певній мірі обурливо. Велика людина – і бац: немає. Знову фотографувати, малювати портрети… А про когось тихцем спускали вказівку: цього вже не показувати, припустився ідеологічної помилки…
В «красный день календаря» студенти приходили на вказаний час і розбирали траспаранти й гасла, шикувалися в колони. Виходило в них це вправніше, ніж у робітників. І не тому, що мали якийсь попередній досвід чи кращу освіту. Дисциплінувало побоювання, що за непідходящі вибрики їх позбавлять стипендії чи взагалі відрахують з інституту «за антигромадянську поведінку». Робітникам нічого було втрачати («кроме своїх цепей»), і вони почувалися вільніше.
Колона майбутніх народних просвітителів виходила з вулиці Остроградського, підтягувалася до вулиці Паризької Комуни (нині Пилипа Орлика), заходила в тил Жовтневої (нині вул. Соборності) за Сонячним парком і виходила на фінішну пряму – на вул. Жовтневу.
Трибуна стояла приблизно там, де нині пивний підвал (Beerloga) і магазин світла, власне – освітлювальних приладів). Зараз це приміщення здається в оренду. Торгівля зів’яла. Не те, щоб населенню стали більше подобатись присмерки. Просто затужавіло з грішми.
Але не про це мова.
Фінішна пряма запам’яталася рваним темпом. Скільки років студентство водили на демонстрації, стільки ж років ми проскакували цю дистанцію нерівним галопом. Розпорядники ніяк не могли розрахувати швидкість проходження колони під трибуною з місцевими вождями.
Йдеш-йдеш в нормальному темпі, коли раптом команда: «Швидше! Доганяйте!» І ми пускалися у стрімкий галоп. Бо передні колони помітно віддалилися і утворилалася велика прогалина… А це могло навести місцевих вождів на думку, що народ не хоче їх вітати, бунтує… Непорядок.
Ми ошелешено вискакували під саму трибуну, гальмували всіма копитами й відновлювали нормальний маршовий ритм. Ху!..
Після «Ура!» напруга спадала і ми підходили до найкращої точки в нашому святковому маршируванні. На розі вулиць Жовтневої (нині Соборної) і Фрунзе (нині Європейської), де далі був магазин «Весна», в ті роки якось безневинно, само собою торгували вином. Це була навіть не ятка, а пересувний прилавок з великими колбами, з яких дебела продавчиня цідила спраглим демонстрантам вино. Вино було таке собі, шмурдяк, але студенти був народ неперебірливий. Біля нас якось завжди опинявся рудуватий і трішки, здається, косуватий хлопець, сам вигляд якого був настільки промовистий, що ми без зайвих слів йому відливали. В нього була своя тара.
Транспаранти і гасла ми, ясна річ, уже не несли, а майже тягли до місця здачі – в інститут.
Моя ностальгія не настільки пронизлива, щоб патетично вигукувати: «І кому це заважало?!»
Шмурдяк можна, не дуже напружуючись, знайти і в наш час. А от дерев’яної ятки посеред Корпусного саду справді шкода. У 70-і роки (минулого століття) там продавали сухе вино, біле й червоне. Могли долити й трішки сиропу. За додаткову плату. Алкоголіки там не товклися. Бо який бувалий пияк пішов би «на сухе»? Пияки тяглися до міцнішого. А студенти любили заскакувати до ятки. Головне, ціни там були не ресторанні. Як нині кажуть, демократичні.
Якщо ти випив склянку сухого вина, а за якихось 50-60 метрів заграв духовий оркестр, твоя простацька душа підносилася до емпіреїв і недалека екзаменаційна сесія видавалася вже не такою й жахливою.
Попри зміни в громадському житті (приємні й не дуже) в Корпусному саду на тому ж майданчику продовжують грати духові оркестри і під’юджують вже давно не юних парубків і дівчат до темпераментних танців. Правда, швидкість рухів у танцюристів уже відповідно до віку.
Для багатьох гра духового оркестру стала ознакою свята. Заграли духові – значить свято. А якщо свято, то й настрій має бути відповідний. Це як умовний рефлекс з соціальним забарвленням.
У мене був приятель, німецький журналіст (на жаль, уже помер), так він страшенно любив гру духових оркестрів. На звуки труб і тромбонів тягнувся, як кіт на запах валер’янки.
У широкої публіки гра духових оркестрів часто асоціюється з похоронами: «Пам – пам – папам!..» І т. д. Але це тільки невелика часточка духового мистецтва і, мабуть, найпростіша.
Я пишу ці рядки під час ковід-карантину, коли дуже не розгуляєшся – ні по концертах, ні вулицями… І собі на втіху (бодай невеличку), як допишу, відшукаю в Інтернеті німецькі марші.
Вони вставляють. Вони заводять.
Підбадьорюсь.
Павло СТОРОЖЕНКО
Коментарі
Дописати коментар