НА ЧЕРГОВУ ВТРАТУ

Згорів «котлярик». І немає крайніх.
(Втім, оптимісти стверджують: не зовсім).
Й чого квоктати?! Справа це звичайна.
Спалив хтось «корпус»*, а шукають й досі.

*Кадетський корпус

 

КАДРИ З «КОТЛЯРИКА»

Спогад біля пожарища

Так молодняк став називати кінотеатр ім. Котляревського в останні 4-5 років. Раніше його звали просто - «Котляревського». Тоді великі кінотеатри (на дві зали) було важко переплутати. Він тривалий час був один. «Колос» ще не реставрували. «Салют», біля Сонячного парку, з відносно невеликою залою, нагадував сільський клуб. Кінотеатр «Комсомолець» був досить далеко від центру, а останнім часом, уже за Незалежності, його приміщення взагалі перепрофілювали. Кіна не стало.

А «Котлярик» ще тримався. Ліворуч від нього (якщо дивитися фронтально) влаштували фонтан. За ним, лівіше, стояв газетний кіоск, який після проголошення Незалежності України торгував рухівськими виданнями, просвічував народ.

Звести роль «Котлярика» в ті далекі роки (50-60-і минулого століття) до простої функції – крутити кіно, вочевидь замало, неправильно і вопще!.. Там торжествувало мистецтво!

На початках (це пам’ятають мої старші друзі) на естрадному підвищенні, на другому поверсі між сеансами грав на баяні дядя Шура. Грав вправно і невтомно. Це привносило в атмосферу очікування святковість. Та й взагалі: «Какая свадьба без баяна?..»

Пізніше на естрадний подіум вже видряпувався цілий оркестрик. Була й співачка. На жаль, її імені не запам’ятав. У неї був гарний народний голос і розкішна фігура. Про таких у селах кажуть «замашна».

Так що, прийшовши в кіно, можна було послухати спів, гру оркестру, з’їсти морозива і все це запити склянкою газованої води з сиропом. Повний набір задоволень!

У фойє на першому поверсі часто стояв старий китаєць (можна сказати – класичний) і торгував різним дріб’язком – льодяниками, булавками, голками… Його не ганяли. І він ненав’язливо вів свій бізнес.

Де взялися китайці в Полтаві, в етнічно однорідному на той час місті, я не знав. А проводити етнографічні дослідження через малолітство був не готовий. Пізніше, коли трохи повчився й почитав, прийшло на ум, що це, можливо, нащадки червоних китайців, яких запросили в Україну вожді світового пролетаріату Ленін і Троцький (Бронштейн), щоб приборкати антибільшовицькі виступи українського селянства. Залишилося їх на цих землях, мабуть, небагато, бо помітної громади вони не утворили, а поступово розчинилися в місцевому населенні.

Одного з останніх представників цього великого народу я бачив біля арки, яка вела до «Китайського двору» (по вул. Новобазарній). Він стояв там досить частенько. У нього було обличчя тотально спитої людини. Напевно, сподівався роздобути дещицю на похмілку… Його вже давно там немає. Але, проходячи повз «Китайський двір», я згадую не тільки його, а й легендарну самогонницю Чамариху, густий дух бражки, яким просяк цей колобазарний дворик.

Втім, я трішки відхилився. Від «Котляревського» добрів до базару. Біля колишнього кінотеатру давно вже немає фонтану. Рухівського газетного кіоску – теж. І в певній мірі це закономірно. Все міняється. Хоча переміни нам часто видаються несподіваними, прикрими й несправедливими. Приміром, аборигени розікрали облицювальні плити з єгипетських пірамід, хтось відбив носа у давнього сфінкса…

Мало того, загорівся, здавалося, надійно захищений Нотр Дам…

Я не намагаюся з філософських висот виправдати полтавський розгардіяш і безвідповідальність.

Шкода, звичайно, прекрасних речей, які дісталися нам у спадок від предків. Втім, є вихід: просвічувати й дисциплінувати людей. Там, де ця справа поставлена на високому державному і громадянському рівні, таких руйнацій (пожеж, обвалів, нахабного вандалізму тощо) трапляється набагато менше.

Павло СТОРОЖЕНКО