"Ділова зустріч" Коли я довідався, що «группа товарищей» домагається перейменування вулиці Пролетарської на вулицю імені Його імені (перепрошую за суцільну тавтологію), якось зразу зринув у пам’яті рядок із вірша, здається, Ігоря Муратова: «Він славив все, що слави просить…» Вірш «походить» з далеких 70-х (минулого століття), напам’ять його не знаю, а рядок запам’ятався зневажливою іронією до колег, поетів і письменників, які вславляли номенклатурних діячів, наглядачів народу. Але тут є, так би мовити, і зворотна сторона медалі. Маю на увазі тих, хто просить, вимагає. Взагалі, коли просять, якось незручно, нечемно відмовляти. Особливо, «если женщина просит». Але в нашому випадку йдеться не про їжу, теплий прихисток або якесь життєво необхідне благо. Просять увічнення, просять слави. Якщо комусь забракло тільки слави, значить, усе інше у них уже є? Напевне, ще жодного тексту я не писав з такою неохотою, як цей. Можна сказати, дико не хотілося. … Людин
І. С. Бокому, навздогін Звичайно, я до нього «вхожий» не був. Не той рівень, не той калібр, не та проблематика. А він до мене якось зайшов. Редакція газети «Полтавський вісник» спершу розміщувалася на першому поверсі Полтавського міськвиконкому, у правому крилі. Якщо дивитися прямо від Корпусного парку. (Потім було два переселення редакції. В останньому я участі вже не брав). Він зайшов у мій кабінет швидко, навально. У пам’яті виринув рядок з раннього Владіміра Маяковського: «Вошла ты, резкая, как «Нате!». Звісно, я його відразу впізнав. - Федор Моргун, - чітко відрекомендувався він. - Павло Стороженко, - відповів я, ввічливо підводячись зі стільця. - Это вы оклеветали меня в журнале «Крокодил»? - Нет, я оклеветал вас в журнале «Перець». Отакий у нас відбувся бліц-діалог. Федір Трохимович зразу ж пішов. Приходив він не до мене. Кого шукав - уже не пам’ятаю. Здається, його хтось супроводжував. Не можу пригадати не через слабкість пам’яті, а тому що був зосере
Спроба метафізичного аналізу народної ментальності. Невеличка. Мені здається, що я знайшов момент духовного зсуву, початок морального перетворення, який триває й досі в нашому досить чисельному народі. Я випадково потрапив на виставку давніх жіночих прикрас – намист із дукачами, які збереглися завдяки нашим колекціонерам. Там були й поштівки дореволюційного друку - з молодими малоросіянками, чиї розкішні перса прикрашали згадані дукачі. Дукачі це, власне, монети різної вартості, але чим більшої, тим, вважалося, «красивші». На шиях степових красунь висіли царські рублі, срібні німецькі марки, австрійські талери, був навіть представлений один луїдор… Якщо не помиляюся. Тобто прив’язаності (чи вірності) до якоїсь однієї валюти не було. Аби гроші… Красуні напружено дивилися в одну точку – в об’єктив фотоапарата, їхні очі (мабуть, через усвідомлення відповідальності моменту) набули майже ідеальної округлості і нагадали мені сорочині. Може, й не випадково, бо сороки теж (до не
Коментарі
Дописати коментар