НА ЗАЛИШКИ

 ПОЛТАВСЬКИЙ ФАЛОС НА РЕКОМЕНДАЦІЯХ МІНІСТЕРСТВА КУЛЬТУРИ*

            У FB-ушній аудиторії не вщухає суперечка щодо пам’ятників імперської доби. Власне, вона зводиться до двох взаємовиключних імперативів: «Зносити – Не зносити».  Мою увагу привернув пост колеги – журналіста, в якому він висловив, м’яко кажучи, думку про недоречність, що колону Слави кандидат філософських наук Петро Дениско порівняв з фалосом у стані бадьорої ерекції. Це здалося колезі навіть нескромним.

            У мене немає жодного наміру давати етичні оцінки текстам, присвяченим цій темі. Хочу тільки зазначити, що кандидат філософських наук згадав (чи послався) на стародавню архітектурну й монументалістську традицію. Знаєте, древні, особливо греки й римляни, були досить безстидними. Згадайте (або придивіться): всі їхні боги зображувалися навіть без трусів.  Винятком був, здається, тільки бог війни Арес (у давньоримській міфології Марс). Його зображували («ваяли») у військових обладунках.

            Так що кандидат філософських наук тільки невинно послався на «безсоромну» античну традицію. (До речі, наша християнська паска, яку випікають на свято Пасхи (назва походить від давньоєврейського слова «песах») являє собою не що інше, як стилізований фалос).

            Мені видається, що означення підкорених (чи надбаних у досить мирний спосіб) територій  має під собою ще давнішу – тваринну традицію. Ви помітили, як коти, собаки, взагалі – хижі звірі помічають свої угіддя, територію, на якій не має бути конкурентів? Отак і помічають: піднімають задню лапку (собачки) і  дають струмінь.

            Імперії (складні етнічно, соціально й політично державні структури) помічають (застовплюють) надбані (завойовані, загарбані) території, споруджуючи на них свої пам’ятники, будуючи серед підкореного народу свої поселення, накидаючи на місцеву топоніміку свої назви… Дивись, через століття-друге аборигени забудуть, якого вони роду-племені.

            Імперська Росія надзвичайно активно «мітила» не корінні території. До речі, не тільки наші. Весь колишній соціалістичний табір був усіяний російськими (радянськими) мітками. Правда, наші західніші сусіди не довго розводилися про естетичні цінності цих міток. Майже всі позносили (або попереносили у спеціально відведені місця) як невластиві культурі й історичному досвіду цих народів.

            Напевно, я наражуся на гостру критику місцевих естетів і культурологів. «Фу! Які грубі генітально-фізіологічні асоціації!» Мабуть, трохи є. Але, панове, згодьтеся: дуже подібні процеси! З одного боку,– історичні, а з другого – вочевидь тваринні.

            І хочу нагадати: ми теж тварини. Хоча й (можливо) фізіологічно трохи складніше організовані. Природою? Богом?

            Не знаю.

            Втім, ця складність спонукає до осмислення того, що з нами  діється. І що з нас намагаються зробити.

                                                                       Павло СТОРОЖЕНКО

            *Експертна рада Міністерства культури та інформаційної політики з питань подолання наслідків русифікації та тоталітаризму рекомендувала Полтавській обласній військово-цивільній адміністрації та Полтавській міській раді:

            демонтувати та прибрати з публічного простору російські імперські пам’ятники в Полтаві, оскільки вони є воєнними імперськими символами, які меморіалізують перемогу Росії над Україною та її союзником Швецією, були покликані підкреслювати колоніальний, залежний стан України, уславлювати російську армію, і продовжують закріплювати російське бачення української історії. 

ЩО З НИМИ РОБИТИ?

В продовження теми. Про відгуки на пост «Полтавський фалос

на рекомендаціях Міністерства культури»    

Як на мій погляд, ці пам’ятники – ще не історія. Історією вони стануть тоді, коли не стане їхньої родительниці – імперії. А сьогодні вони ще суб’єкти, на які спирається російська імперська традиція. До якої весь час апелюють не тільки російські імперці, а й вітчизняні «корисні ідіоти». (Прошу зауважити, вираз не мій. Він походить з кулуарів радянської дипломатії).

            Вони апелюють з найрізноманітнішими мірками: історичними, естетичними, архітектурними, мистецькими, комунальними, поведінковими… (Хотів ужити «грамотний» термін «біхевіористськими», але трохи «постіснявся». Опоненти скажуть, що «видєлуюсь». Ні, в нас демократія, і я такий, як усі).

            Ці пам’ятники весь час пожвавлюють у суспільній уяві величезну дику імперію. Народна мудрість стверджує, що людина живе, поки її згадують. З державними утвореннями, мабуть, те ж саме. Пам’ятники нагадують.

            А «петрівські» будять, зокрема, в освічених людей, спогад про ганьбу минувшини: коли простий народ не зумів згуртуватися навколо свого гетьмана, навколо державної ідеї, дав себе деморалізувати отрутою азійського православ’я…

            Власне, всі пізніші страшні біди українського народу «походять» з поразки Гетьманщини в Полтавській битві. І не тільки розгром Запорозької Січі чи покріпачення вільних селян, а й ближчі до нас нинішніх: Голодомори 1921-1922, 1932-1933, 1946-1947рр. минулого століття.

Бо не було інструменту, яким народ міг би захиститися, – держави.

Нинішня війна вкотре засвідчує, що Росія – смертельний ворог України, що вона не угомониться, поки не просто упокорить наш народ, а зітре його з лиця землі.

Мені прикро переконуватися, що багато земляків не  розрізняють, що таке, власне, пам’ятки імперської потуги, мілітарної чи просто самодержавної, а що – наслідок комунальної (побутової) діяльності народу. Яка тривала і триває за всіх влад і режимів. Бо треба жити!

Це – змішування грішного з праведним. А інколи й пересмикування. У зв’язку з цим мені пригадався епізод з життя російської глибинки. Там місцевий керівник урочисто  відкривав автобусну зупинку. Присутні раділи й аплодували. Так, це досягнення. Але чи варто стверджувати, що воно могло статися тільки завдяки цьому державному ладу? І зупинка являє собою неповторний плід архітектурної думки.

Мабуть, не варто опонувати з приводу кожного хибного твердження, «ізоблічать» і тицькати в допущені неточності. Зупинюся на певному узагальненні, що «псевдопатріоти» «люблять щось ламати, а побудувати нічого не можуть». Я не знаю, в якому стані розробка пам’ятника Небесній Сотні, а от пам’ятник гетьману Івану Мазепі постав у всій своїй оригінальній величі. І тільки сліпий не побачить, як потужно розбудувалася Полтава за останні 30 років. Водночас, на жаль, демонструючи очевидну безпринципність міського архітектурного нагляду й несмак багатих забудовників. Бо ми такі!

Щодо знесення пам’ятників імперської доби. До речі, це запропонувала (рекомендувала) державна інституція – Міністерство. Якщо ми – дисципліновані державники, то варто було б замислитися, як їх «прибрати з публічного простору», шукати  способи, а не уперто демонструвати своє (часто навдивовижу некваліфіковане) розуміння історії й монументалістики.

Як на мене, я поки що обмежився б встановленням біля особливо одіозних (не побоюся цього слова) пам’ятників імперської доби скромних стел з текстами, в яких би йшлося про обставини спорудження пам’ятників, про те, як  «монументалізована» подія вплинула на подальше життя українського народу. Гадаю, на стелах варто було б зацитувати Тараса Шевченка. Він давав непомильну демократичну оцінку діям російського царату.

Але це теж потребує часу й грошей. А через війну їх немає.

Залишається покладатися на історію, тобто на плин часу. Коли «темницы рухнут», імперія розвалиться й ці пам’ятники не будуть збуджувати чутливу уяву не тільки імперців, а і їхніх місцевих ситуативних спільників.

І пам’ятники стануть просто пам’ятниками. Без ідеологічного навантаження й політичних домислів. Перестануть бути легкозаймистими збудниками ворожнечі між громадянами нашого міста.

Жаль только – жить в эту пору прекрасную

У ж не придется – ни мне, ни тебе.

                                                           Н. Некрасов

                                                                                   Павло СТОРОЖЕНКО