І ШУМИТЬ, І ГУДЕ, ГЕЙ-ПАРАД В НАС ІДЕ…
Я взяв участь у
гей-параді. Правда, не активно, не виявляючи бурхливих почуттів з приводу
широких перспектив, які відкрилися перед різнокольоровою спільнотою. Просто
вискочив з квартири – подивитися, з якого приводу свято: на традиційно
спокійній вулиці зачувся ґвалт, навколо засурмило й забарабанило.
Це зразу нагадало мені першотравневі
свята моєї молодості. Правда, тепер з прапорами було цікавіше. Вони були всіх
кольорів райдуги. Не те, що колись – одноманітно червоні. Так що можна сказати:
життя поцікавішало.
Я не вивчав історію питання: чому саме
різнокольорові? Мабуть, це символізує різноманітність сексуальних уподобань. В
юності, в напів хуліганському середовищі,
в якому я благополучно зростав, це формулювалося досить просто: «Кожен дроче,
як сам хоче». Нині навколо цього нехитрого постулату вибудувано масу складних
психологічних, фізіологічних, соціологічних та інших теорій.
Але вони мені нецікаві апріорі, тобто з
самого початку.
Власне, мене зацікавив один момент,
скорше – історичний: на якому етапі розвитку людської культури сексуальні
уподобання й стосунки стали публічними?
Раніше вони
були інтимними, тобто такими, що стосувалися глибоко особистого, потаємного,
почуттів сердечних і любовних. Зазвичай ці стосунки не виставлялися напоказ.
Може, публіка раніше була скромнішою? Чи
статеві органи набули якоїсь немислимої краси, що варто ними й похвастатися?
Мені, власне, по барабану, в яких
статевих стосунках, приміром, Грицько й Микола. Єдине в чому впевнений: приплоду від них не буде. Правда,
в американського письменника-фантаста Гаррі Гаррісона є оповідання,
в якому гей-пара сподівається виростити спадкоємця. Втім, яким фізіологічним
чином це має відбутися, у творі не згадується. І побажати їм успіху в цій
справі я теж не можу: все-таки це художній твір – вигадка, до того ж, один гей
гине під час космічної трощі, а другий просто тужить за (ним чи нею – не знаю,
у Гаррісона статеві ролі не розподілені).
У цих кольорових парадах мене, власне,
трохи заторкує демонстративність, навіть викличність. Ніби перед цим їх хтось
образив, якось обидив… Ті часи, коли за гомосексуалізм могли запроторити до
буцегарні, давно минули. І йти на уявні барикади, як, приміром, колись за
жіноче рівноправ’я
ішли Роза Люксембург і Клара Цеткін, якось ніби недоречно. Як, приміром,
демонструвати свою прихильність до традиційних сексуальних зв’язків. Як кажуть, на здоров’я!
Втім, є ще один момент. Демонстративний.
Ну хочеться людині продемонструвати себе! Показати: ми не такі! Як ви – нудні
традиціоналісти. Тому й ходимо: вигукуючи, барабанячи, сурмлячи…
Зате у нас, традиціоналістів, бувають
дітки.
Лонгфорд,
Ірландія
Коментарі
Дописати коментар