Ірландські окрушини
РІЗНОМАНІТТЯ
НЕВЕЛИКОГО МІСТА
Орієнтир
у Всесвіті. 1.
Він любив сидіти на широкій лаві
у фойе великого супермаркету й розглядати відвідувачів. Перед очима проходили
«дети разных народов». Так колись
співали в урочистій радянській пісні.
…Задовго до приїзду сюди, ще до початку
війни, він якось ходив з німецькою громадянкою Тонею Зіппле полтавським
базаром. Вони вибирали продукти для міського дитячого притулку: щоб були свіжі,
натуральні й за доступною ціною. Бо в цьому місті було якось звично вважати, що
всі німці – багаті й можна правити з них вищу ціну.
–
На
нас часто озираються, – сказала Тоня. – Людям, мабуть, незвично чути чужу мову?
–
Напевне…
Навколо
лунав полтавський суржик. Він не подумав, що мова може привернути увагу. Просто
розмовляли німецькою.
Щоб
ціна лишалася на середньо полтавському рівні, з базарувальниками розмовляв він,
українською.
У Лонгфорді
панувало різномов’я.
І не тільки європейське. Він володів кількома мовами. Але європейськими. А тут
був мікс. Особливо помітними були африканці й азіати. Він за мелодикою мови
намагався розрізнити, якою розмовляють. Філолог я, врешті-решт, чи ні!?
Кілька
разів біля нього присідали пакистанці, бангладешці… Говорили по телефону. Тоді
він тихенько знімався з місця і йшов геть. У них тональність розмов була, як на
полтавця, зависока. Не те, що б вони кричали, а надто голосно говорили. Вони,
мабуть, так звикли. Якщо він, сидячи на лаві, намагався обміркувати деякі свої
проблеми, то думки сполохано відлітали геть…
З певним вдоволенням він вирізняв слов’янізми
в розмовах словацьких ромів. Їх було тут, у невеликому ірландському місті,
досить багато. Дружина якось попередила: «Не називай їх циганами! Це для них
образливо! Можливо, «сінті енд рома»… чи якось інакше».
…Мені здається, в циган дуже добре розвинена
чуйка на соціальну допомогу. Вони найпершими з’являються
там, у тих країнах, де рівень підтримки біженців чи мігрантів досить високий.
Я не
бачив, можливо, просто прогледів, щоб їхні чоловіки поспішали в певний час на
роботу. Хоча серед них є крупні, важкі особини. Вони діловито займаються
розмноженням. Бо це вигідно. Державна соціальна допомога виділяється в
залежності від чисельності родини.
Пригадую: колись, ще в Полтаві, я часто дивився
програми ZDF, німецького телебачення. Запам’ятав кілька
телерепортажів. Після вступу в Євросоюз у старі країни ЄС ринули румунські й
болгарські цигани. І міський пейзаж деяких німецьких міст став помітно
змінюватися. Німці почали масово залишати квартали, де оселялися цигани. Й
причиною була не расова чи національна відраза, а неакуратність, необов’язковість
(особливо в соціально-гігієнічних питаннях), схильність до дрібного, а то й
крупнішого криміналу нових сусідів. Після вступу нових членів у ЄС в Німеччині
з’явилася
й циганська мафія.
Мене інколи навідує питання: а чому в нас немає мафії?
Української, з чітко окресленими національними рисами. Ще не дорозвинулися? Чи
українці такі законослухняні? Варто згадати, що мафія в Італії виникла як
народна організація, покликана захищати бідних селян в боротьбі проти сваволі
поміщиків. Це вже згодом вона трансформувалася в кримінальне об’єднання.
Поступово.
Орієнтир у Всесвіті. 2.
Найкраще
пристосувалися до ірландських умов поляки. Звичайно, це на мій погляд. Вони приїхали
сюди на заробітки давно, в кожному супермаркеті можна почути польську «гвару» (гомін).
Поляків охоче приймають на роботу. Вони кмітливі,
працелюбні (подібний відгук я читав також
у спогадах Генрі Форда). Але серед них є й питущі. Й ця риса наповнює моє серце
приязню і теплотою: «От бачте, й серед цивілізованих поляків є приблизно такі, як ми!»
Моя слабкість до польської мови й культури має давнє походження. Ще в радянські
часи я завзято заходився вивчати польську. На ній було що читати! Старші люди можуть
пригадати, як колись радянські книгарні були забиті творами класиків марксизму-ленінізму,
Леоніда Брежнєва й так далі… Пригадуйте вождів!
На польській виходили «Шпільки», сатиричний
журнал, який продавався у вільному продажу. Я переклав з нього досить багато оповідань
для нашого «Перця». Не стільки заради гонорару, скільки із задоволення. Польський
гумор видавався мені тоншим, гострішим і в той же час відвертішим, ніж той, що був
представлений у «совєцьких» виданнях.
Напевне, це наклало певний відбиток на мої
симпатії й антипатії, літературні смаки. Мені стало здаватися, що польське суспільство,
власне, допитливіше й розумніше за наш радянський «відстій». Пізніше я дійшов іншої
думки, на мій погляд, об’єктивнішої. Просто
радянська система (в польському варіанті) не встигла так ґрунтовно «вичистити» національний
інтелігентний, освічений прошарок, як у нас. Ми в соцтаборі перебували довше й були
під особливим прицілом партійних і репресивних органів.
Коротше, начитавшись польських журналів
(навіть соціалістичного спрямування!), я заповажав польську культуру й поляків.
Хоча, довідавшись, кого в нас винищили, я дійшов сумної, але й гордої думки: «І
в нас були інтелектуали! Й не гірші!»
Сьогодні, коли я прийшов до котів (Я згадував
про них якось у пості. Тепер я провідую їх регулярно, підгодовую й розмовляю українською
– щоб знали, з ким мають справу!), отож зіткнувся там з чоловіком років 50-и. Він
запитав, чи немає в мене 2 євро. Я спочатку не розчув і перепитав своєю калічною
англійською, що він, власне, хоче. Він почав говорити, і я помітив, що його англійська
не набагато краща за мою. Тоді я прямо запитав: він, мабуть, іноземець? Звідкіля
приїхав? – З Польщі. З Підкарпатського воєводства. Зі Стальової Волі. Працював на
Гуті…
Я зрадів. Майже земляк! І зразу перейшов
на польську…
У пана просто горіли
труби. У нього не було грошей на рятівне пиво. Ми трішки позгадували Стальову. Я там бував, у місцевому
ліцеї працювала наша донька й так далі. Але моя радість від знайомства мала певні
межі – приблизно 3-4 євро дрібняками…
Він швиденько
подався в супермаркет, а я покульгав додому, розмірковуючи, на що я міг витратити
ці гроші. Звіт перед дружиною мав бути максимально правдивим. Орієнтир
у Всесвіті. 3.
І ще одне, мабуть, важливіше. Це близькість
наших мов. Будь-який філолог скаже, що українська й польська набагато ближчі, ніж,
приміром, українська й російська. Просто
майже весь час перебування українців у межах російської імперської державності
нашу мову штучно (практично – насильницьки) наближали до російської. Є різні способи
«зближення». Але залишимо цю тему професійним філологам. Згадаю лише один випадок.
Ще навчаючись в інституті, випадком купив у букіністичному магазині російсько-український
словник під редакцією Ізюмова, виданий у Харкові, здається, 1936 року. Погортав,
почитав і, на моє подивування, його статті нагадали мені мову українських емігрантів,
чиї голоси вряди-годи проривалися через радянські глушилки. Це була питома українська
мова. А на землі, в народі, де вона виникла й розвивалася, її успішно викорчовувала
радянська освітня система, політично зорієнтовані видавництва й мас-медіа.
Втім, не втримаюся, щоб не переповісти випадок,
який нібито трапився на засіданні правління Спілки письменників України. «Центральний
провід» , тобто, Москву, на ньому представляв такий собі Калюжний, виходець з України,
але запеклий протагоніст зближення російської й української мов. Звісно, на російській
основі. Він наполягав, що злиття цих мов – неминучий, об’єктивний процес і не треба йому опиратися, що це означає
безсенсовну боротьбу з прогресом. У російській і українській мовах практично однаковий
лексикон…
– Е-е, не скажіть, - нібито заперечив поет
Максим Рильський. – От скажіть, яке у вас прізвище? Калюжний? Це якщо російською. А якщо перекласти на українську,
то ви були б «Гівно Південне»…
Присутні
нечемно зареготали.
Критики
до сих пір сперечаються: це літературний анекдот чи бувальщина.
…У цьому місті живе багато темношкірих людей.
Мене це здивувало. Ірландія ніколи не мала колоній. Вона сама була колонією. Напевне,
темношкірі поступово переселялися з Ольстера, британської частини Ірландських островів.
Втім, це досить складне явище – сучасні людські потоки. Для мене це було незвично
ще з однієї причини: я прибув з «білої» частини Європи.
Я помічав темношкірих у різних виробничих
ролях: прибиральників, охоронців, проповідників… Якось розговорився з ірландцем.
Він лагодив у нашій квартирці електрику. З’ясувалося,
що він тривалий час працював у Німеччині. Я зрадів нагоді поговорити з ним. Бо вже
почав забувати німецьку. Без практики, живого
спілкування… Поділився своїми враженнями: на мій подив, у Лонгфорді багато темношкірих
жителів. Вони теж працюють? І як?
Ірландець, трохи пом’явшись і, напевне, згадавши
про расові забобони і політкоректність, сказав:
«Та так… Не дуже».
Я бачив багато
змішаних пар: він – темношкірий, вона – біла. В широкій перспективі Ірландія може
стати
країною-мулаткою.
Але не завжди «благостно» й доброзичливо
протікає співіснування різних народів. Недавно українських біженців струсонула трагічна
звістка: 17-літнього українського хлопця убив сомалієць. Наніс кілька ударів ножем.
Підставою для нападу африканця-мусульманина на білого юнака стало начебто те, що
той готував на загальній кухні яєчню на беконі, м’ясі «нечистої» тварини. Подія відбулася в центрі для прийому біженців. Напевне, ірландська
адміністрація звернула увагу на цю проблему – спільного проживання людей з різними
традиціями, віруваннями, забобонами… І головне: на готовність прибульців дотримуватися правил і законів, які панують у цій країні.
Орієнтир
у Всесвіті. 4.
Я щодня його проминаю, йдучи на заняття
з англійської центральною вулицею. Він сидить недалеко від банкомата, підмостивши
якісь водонепроникні «чухи» під сідниці. Ще холоднувато. Хоча за ірландською
періодизацією вже почалася весна. Перший весняний місяць на острові – лютий.
Він старцює, тобто «попрошайнічаєт». Це
якщо мовою колишнього «брата». Я не знаю, наскільки рентабельне це заняття. Не пробував. Старцю
років за 50. Не набагато. У нього темне, східне обличчя. Можливо, індус? Я
бачив його «ходячим» в інших місцях. Цілком здоровий, справний чоловік. Міг би
працювати… В Індії є каста, яка спеціалізується на старцюванні. Дружина каже, що їй якось
неприємно проходити повз нього. Ніби вона йому щось винна… Чому він не працює?
Мені здається, у них так прийнято: кожний займається своїм. Правильно німці
кажуть: Інша країна – інший звичай. А я розширив свій життєвий виднокіл,
побачивши людину, яку ніколи не спіткав би в Полтаві.
Павло СТОРОЖЕНКО,
м. Лонгфорд, Республіка Ірландія
Коментарі
Дописати коментар