ЛЕГЕНДА ПРО ВЕЛИКОГО КОМУНАЛЬНИКА

 

Ірландські окрушини

РІЗНІ ЛЮДИ МІСТА ЛОНГФОРДА

                           *****

Я вибрів зі свого під’їзду й зразу наткнувся на нього. Джентльмена в двобортному костюмі кольору кави з молоком (не надто світлої, помірно), в голубій сорочці й яскравій червоній краватці. Він стояв, тримаючи в руці «стік», тобто, стек, і спокійно роззирався довкола. Я б не сказав, що з якимось особливим інтересом. Є вираз «просто так». Так от, він озирав навколишній міський пейзаж просто так. Як джентльмен, який нікуди не поспішає і має на це (не поспішати!) законне право.

Я випадково довідався, що він замолоду, майже підлітком, подався на заробітки до Лондона. Працював там років двадцять. Потім мотався комівояжером у рідному графстві. Забагатів. Утім, неясно, з чого; одні казали, що виграв у лотерею, інші – що був вправним муляром і накопичив, бо не одружувався й мріяв про вільне самостійне життя. Зазвичай він стояв біля бару, а сьогодні щось змінив диспозицію. Я ніколи не бачив його випивши, та й сторонні не згадували, щоб він був схильний до чарки. Випивав свою пінту і йшов на пост або додому. Його життєве задоволення, мабуть, полягало в тому, щоб спостерігати за людьми. Що він думає з того чи іншого приводу, події тощо, він не розводився. Був вочевидь не балакучий.

Прикметно, що костюми він міняв, але завжди був у строгій парі. Джентльмен являв собою постійну, практично незмінну прикмету міста.

Щодо суми, яку він чи то заробив, чи то виграв у Лондоні, були різні думки. Одні казали – 100 тисяч фунтів стерлінгів, інші – що набагато більше. Врешті, що б там не було, це дало йому змогу провадити такий спосіб життя, який йому подобався: спокійно-незворушний, в певній мірі споглядально-байдужий, і тому я підозрюю його в таємному філософуванні.

                                *****

… Я таки думав, що він врешті прибився до якоїсь молодиці, і вона його, цього відносно молодого поляка, якось ошляхетнила, привела до порядку. Маю на увазі, так би мовити, зовнішню естетику. Одного разу я побачив його свіжо поголеного, вмитого, в чистому одязі. Отож і подумав…

А сьогодні, коли всівся почитати на свіжому повітрі, біля бібліотеки, побачив його на гранітному бордюрі. Правда, за кущистими квітами зразу не помітив. Він «невимушено» лежав на обробленому граніті. Спав. Звично неголений. З-під голови виглядали бруднуваті руки. Похропував… Погода була тепла, +19С. Можна було не турбуватися, не застудиться.

Ми з ним стали вітатися. Наші маршрути вряди-годи перетинаються. Учора привіталися «по-модньому» – тицьнувши кулачок в кулачок.

Коли й чому він забомжував, не знаю. Напевне, приїхав в Ірландію на заробітки, і щось пішло не так. І не туди… Якось при нагоді розпитаю. Хоч з якого воєводства… Напучувати не стану. Невдячна справа. Мій давній приятель Наум якось зауважив: «Пашо, у тебе є скверна звичка: набиватися зі своєю допомогою. Давати поради. Я тебе знаю, це від доброти… Але зазвичай це вивершується потім невдоволенням і злістю. Ніколи нічого нікому не радь, навіть якщо попросять…»

                               *****

…Я його бачу майже щодня. Його важко не помітити – високий, кошлатий (маю на увазі зачіску й бороду. Хоча зачіскою проблематично назвати те, що просто росте на голові, а борода – це те, що росте на підборідді. Вуса – теж, само собою… Він завжди щось носить: то папери, то кульки, то пакунки… Рухається швидко, стрімко. Вигукуючи гучним рикаючим голосом щось незрозуміле. Втім, може, дехто й «врубається» в зміст його вигуків, а мені бракує знання англійської? В її ірландському варіанті?

Гукаючи й рикаючи, він розсікав юрми відвідувачів супермаркету «Теско» й зникав на виході. Дехто здивовано на нього озирався, а більшість – ні. Вже звикли.

Пригадую, колись у Полтаві теж був перехожий-говорун. Зазвичай його можна було побачити на центральній вулиці, тоді Жовтневій. Він теж кудись завжди поспішав, безперервно виголошуючи маленькі думки типу: «Мама-дура сказала купити кефіра а грошей не дала а в мене може не вистачити…» Це був «потік свідомості». Є такий літературний прийом. Він, мабуть, був запозичений у людей, у яких мовні мозкові центри трагедійно закоротило з мовленнєвим апаратом. І вони не могли дати цьому ради. Що думали, зразу й говорили…

Цього чоловіка я не бачив вже давно. Мабуть, помер. Усі ми конечні. Але з юних літ у моїй голові стримить оте голосне заклопотане нарікання: «Мама-дура сказала купити…»

А от першотравневі заклики ЦК КПРС у моїй голові чомусь не затрималися. Тільки «Да здравствует!..»  Якась дивна стихійна вибірковість.

                                 *****

… Цей фрагмент хочеться почати з плагіату, точніше, майже плагіату: «Цыгане шумною толпою по Бес…Ирландии кочуют». Першоджерело належить відомому імперському поету-кон’юнктурнику Алєксандру Пушкіну. Як з’ясувалося в пізніших дослідженнях вітчизняних і зарубіжних літературознавців, піднесення його патріотичних й імперських почуттів незмінно співпадало з щедрими царськими обдаруваннями – чи то грошима, чи то кріпаками… Таке було бідацьке життя російського поета: доводилося відробляти пером.

…Нам випало замешкувати неподалік будинків, заселених словацькими циганами. Вони мені подобаються. Тим, що живуть весело, безтурботно, нахабно. Мені цих рис бракує, і я терзаюсь почуттям неповноцінності. Переважна більшість циган ніде не працює і, мабуть, не дуже й прагне. Це я без осуду. Як казав, вже давненько, знайомий сантехнік Коля: «Пашо, без обид!..»

Українці трохи інакші. Потрапивши в чуже етнічне середовище, вони норовлять якнайшвидше пристати до якоїсь справи, щось заробляти, їм ніби якось незручно перед місцевими: наче вони приїхали сюди байдики бити… Я спочатку дивувався, з яким ентузіазмом українці заходилися споряджати посилки на Батьківщину. І подумав: «Не такі вони вже й розділені, атомізовані, кончені індивідуалісти, як говорять українці самі про себе…» Посилки адресували не тільки своїм дітям, а і в сиротинці, бідним знайомим. Хоча й самі, скажімо акуратно, на чужині не розкошували. Пригадалися рядки з колись популярного радянського поета Булата Окуджави: «И из грехов нашей Родины вечной не сотворите кумира себе…»

А, може, в мене криза жанру? Все своє творче життя я писав фейлетони й критичні статті. Мабуть, вичерпався. Побачив людей, земляків з іншого боку.

… Вже потепліло. Знадвору долинає «молодий» вереск. Мабуть, вийшли погуляти юні цигани. Їх тут кличуть сінті енд рома.

Кожна етнічна група тягне за собою шлейф нажитої слави. За українцями, мабуть, тягнеться поголос, що вони простакуваті, довірливі, легко піддаються на передвиборчі «обольщения», не вміють зіставляти особу обіцяльника і його справжні можливості. Потім вони страшенно гніваються, готові «рвати й метати», шукають винних. Зазвичай поза собою. Всі наші майдани мають оцей морально-психологічний складник.

Але повернемося до сусідів, тобто, до сінті енд рома. З мого досвіду, а я поїздив досить багато, особливо Полтавським краєм, там де оселялися представники цього кочового народу, на тому кутку, якось само собою, розвивалося самогоноваріння, торгівля наркотою… Спроби офіційних влад «дослідити й викорінити» зазвичай розбивалися об згуртованість циганської громади.

В пам’яті досить кумедний випадок. Зайшов скупитися в польську продуктову крамничку, в містечку Баллімахон. Майже зразу за мною зайшла жінка з хлопчаком-підлітком. Продавець, він же, напевне, власник, раптом занепокоївся, відвернувся від мене, хоча зазвичай любив поговорити на загально політичні теми і переніс усю свою увагу на «свіжих» покупців. Я трохи здивувався й побрів углиб крамнички, за своїми харчами. Коли повернувся, жінка з підлітком уже пішла, і продавець пояснив: «Вибачте, не міг приділити вам уваги. Це цигани. Коли приходять – обов’язково щось поцуплять…»

На цьому місці я наперед хочу перепросити: «Це не колективний портрет! Я не про всіх! Приміром, у жодному разі я не можу запідозрити Ніколая Сліченка*  в тому, що він тихцем прихопив у магазині шоколадку.

*Популярний радянський співак циганського походження.

                        Павло СТОРОЖЕНКО,

                        м. Лонгфорд, Республіка Ірландія    

 Власне фото святкової ходи

 в День Святого Патріка, м. Лонгфорд