ЛЕГЕНДА ПРО ВЕЛИКОГО КОМУНАЛЬНИКА

 

МІРА ЗА МІРУ ЧИ БЕЗМІРНА ГУМАННІСТЬ?

        Колись мене вразило різноманіття способів, за допомогою яких людину було можна позбавити життя. Мимоволі подумав: це теж свідчення прогресу. Людство розвивається!

        Приміром, у Сполучених Штатах (а це – світоч демократії!) людину могли не просто пристрілити (звичайно, на виконання ухвали суду), а й застосувати смертельну ін’єкцію, посадити на електричний стілець, припровадити в газову камеру…

        Якось непомітно, без казенного ажіотажу, відійшли в минуле (в добрые старые времена) колись дуже популярні способи знеживлення – позбавлення життя. Приміром, спалювання на вогнищі, обезголовлення за допомогою сокири. До речі, сокири були спеціальні – «катівські».

А четвертування!?

        Оскільки набір розваг у публіки був невеликий (телебачення й Інтернета ще не винайшли), то мешканці сходилися на (переважно) центральний майдан ­– помилуватися процесом покарання. Такі були часи, такі були звичаї. O tempora, o mores! – як казали давні. І продовжували рубати, четвертувати й палити… Це, безперечно, стримувало реалізацію дурних схильностей  у населення, але не зовсім.

        У суспільній уяві виринуло зловісне поняття «патологія». І громадськість вирішила продовжувати в тому ж дусі, хіба що трошки модернізувавши способи випускання духу з грішного тіла. У 19-ому столітті французький інженер Гільйотен, у нападі людинолюбства, винайшов гільйотину. Правда, професійні кати втратили заробіток, але знеживлення стало швидшим і гігієнічнішим.

        Нині у Сполучених Штатах можна  навіть обрати спосіб відбуття в кращий світ. Приміром, 2010 року осуджений на смерть попросив його просто розстріляти. Без новітніх витівок.

        Цей випадок навіяв печальний спомин про мільйони розстріляних радянських людей. Серед «виконавців» були «рекордсмени». Не хочу згадувати їхні паскудні імена. Хоча б тому, що жодна прогресивна ідея не санкціонує дозвіл бути виродком, садистом.

        І тут я хочу перейти від констатації до запитань. Чи заслуговує дія чи свідомий вчинок, який вочевидь призводить до смерті інших співгромадян, на смертну кару?

        Є очевидні речі. Є досить примітивні дії, які з’єднані між собою як причина й наслідок. Приміром, за відносно помірну плату повідомити місце розташування українського військового підрозділу. «Допитливий» адресант інколи навіть не приховує, навіщо це йому. Тут, як кажуть, і коню ясно. І коли я читаю, що «він не знав», «були дуже потрібні гроші» тощо, то розумію: перед нами корислива примітивна істота. За свої вчинки вона відповідати не хоче, і якщо й попався, то істоту одразу навідує рятівна думка: «А нічого ви зі мною не зробите! Смертна кара заборонена».

        Інші способи покарання таку істоту не  дуже лякають.  Практично, він цінує лише фізіологічний, матеріальний аспект перебування на цьому світі: їсти дають, прогулятися випускають, спати є де, за комір не капає… Жити можна. До речі, на волі всі задоволення від життя зводилися саме до цих, згаданих. Хіба що … випивати не дають Хоча в багатьох місцях казенного утримання й це питання якось вирішується. За допомогою «співчутливої»

 охорони. Яка, так би мовити, «входить в становище» й балує жаданим алкоголем ув’язненого. Не безкорисливо, звісно.

        Таким чином, чарочка якось урізноманітнює сірі тюремні будні. Особливо тим, кому сидіти та сидіти…

        Пригадую переполох у Нідерландах на початку 90-х років минулого століття. Росіяни, які прибували в цю невеличку європейську країну, норовили, в помітній кількості, потрапити до місцевої буцегарні.  Яким чином? Вони здійснювали відносно дрібні правопорушення, але осудні, з перспективою запроторення до місцевої тюрми. Навіщо? Там добре годували, утримували в комфортних умовах, поводилися  з ними делікатно (аякже: права людини!) й (о диво!) не били, не знущались… Не те, що в Росії, де на свободі було не краще. Це пізніше в РФ завдяки нафтодоларам трохи від’їлися.

Я не відстежував, чим це нашестя зголоднілих росіян завершилося. Здається, власті почали їх висилати.

        Ну, це я згадав примітивних, які у воєнний час шкодять своєму оточенню за копієчку, за скромну винагороду. Але є й розвинутіші. Які практично вбивають співгромадян з «ідеологічних» міркувань. Хоча… людина, якщо йдеться про її особисту відповідальність, здатна виправдати будь-який вчинок. Винахідливість неймовірна, можна сказати «жуткая».

        Але не тільки алкогольна чи наркотична, «добавка» пом’якшує перебування навідника російських дронів і ракет у тюремній камері. Гріє також думка, що скоро прийдуть «наші» і звільнять… Він уважно дослуховується до новин, ловить зацікавленим вухом, що там на фронті. Ця надія підживлює нахабство, яке в’язні інколи демонструють, спілкуючись з українськими посадовцями. «Надежды юношей питают…», – як писав колись московитський класик.

        Мені пригадуються обставини затримання й допиту адвокатеси Тетяни Монтян. Їх виставляли у FB. Яку «дерзость» вона демонструвала! Яку сміливість! Це було на початку війни. Напевне ж її гріла думка, що ось-ось прийдуть «наші», її урочисто звільнять, а за тими, хто її, прихильницю «русского мира», затримував і допитував, ганятимуться сталінскіе, перепрошую – путінскіє, соколи.

        Думки, подібні цим, копошаться в головах багатьох, так би мовити, «ідеологічних» зрадників.

        Вони, я б сказав, терпимо, згідно з міжнародними угодами, замешкують у наших буцегарнях, «мотаючи» свої терміни й виглядаючи «наших».

А ви бачили, якими повертаються з російського полону українські військовослужбовці? Після обміну.

Як жертви Бухенвальду.

А якими віддають Московії орків? Можна сказати, мордатеньких…

Я б сказав, що тут у нас якийсь перекос. Мимоволі пригадалася назва шекспірівської драми – «Міра за міру».

Ні, я не до того, що ви подумали. Ми ж не дикі. Але обійти цю обставину якось важко.

Яка в них, московитів, міра? А яка в нас?

Які в них ряшки? А які скелети – в наших?

Або, приміром: із ним зв’язалися телефонічно. Пообіцяли 200 (300, 500 і т. д.) гривень. За точні координати військової частини. Він передав. Москалі вдарили досить точно. Загинуло з півсотні чоловік. Правда, наше СБУ спрацювало оперативно. Навідника схопили. Засудили. Тепер він сидить на казенному харчі (бля, нашому, народному!), а молодих людей немає… Не стало.

Міра за міру?

Чи ні?

І людина примітивна, як двері, й зрадлива, як «сердце красавицы», чудово розуміє: А нічого мені не буде! Смертної кари немає. Заборонена!

Ми не якийсь там штат Сполучених Штатів, щоб обирати кару для злочинців, виходячи зі своїх обставин і традицій. Ми гуманні. На догоду тим, хто пообіцяв прийняти нас до ЄС.

Ми суїцидно ліберальні навіть перед катастрофічною картиною, яка розгорнулася в Західній Європі. Де примусова  толерантність призводить до викорінення давніх цивілізованих народів. Де бути «білим» вже стає небезпечним.

І ми політично спаралізовані, бо не можемо прийняти кардинального, недвозначного рішення щодо запровадження якоїсь суворішої кари. Бо наш верховний обранець хоче всім подобатися. Він любить оплески, а коли ти не хочеш аплодувати, можеш зіпсувати собі кар'єру, а то й заторохтіти за грати.

                               Павло СТОРОЖЕНКО

P.S. Спало на думку, яку феноменальну історичну живучість виявили італійські мафії: сицилійська, неаполітанська тощо. Вони існують упродовж століть. Можливо, тому, що в них жорстоко карали за зрадництво, відступництво? Порушників кодексу, який передбачав мовчання, честь і кругову поруку, страчували з показовою жорстокістю. А українська державність протікала як струмочок у пустелі: то зникне, то з’явиться знову… І наші «рідні» зрадники ніби й не дуже остерігаються.  

 Фото з відкритих джерел Інету.