ЛЕГЕНДА ПРО ВЕЛИКОГО КОМУНАЛЬНИКА

 

Ірландські окрушини

ПОВНОТА ЖИТТЯ:

ДІТКИ І ДАМИ

       Людей з такими яскраво пронизливими синіми очима в моєму житті траплялося небагато. І тому вони міцно тримаються в моїй пам’яті. Не хотілося б вдаватися до банального переліку, але в той же час – згадати хочеться. Приміром, мого приятеля пана Доліка, який відносно недавно відкланявся й помандрував у кращий світ.      

       Або колишнього головного редактора журналу «Перець» Федора Маківчука. Його проникливого погляду було важко уникнути. У мене в голові до цього часу відлунює його спокійно-іронічне запитання: «Ви, мабуть, і на рибалку не ходите?» Він помітив, що під час імпровізованого застілля  я не випивав свою чарочку коньяку, а підміняв її кока-колою. Був у мене в молодості такий вивих: я оголосив собі абсолютну тверезість. Прокламуючи, що Господь Бог створив нас тверезими, та й сам, напевне, був тверезий, тому я певний час не торкався спиртного. Правда, потім мій ригористичний підхід до алкоголю пом’якшав, і я повернувся до лав питущих. Принагідно і не тільки.

       Так от, Ф. Маківчук застукав мене на цих симулянтських махінаціях, і мені стало «аж невдобно». А  припущення, що я на додачу можу не любити риболовлю, взагалі ставило мене за межею моральності. На думку Федора Маківчука, риболовлю може не любити тільки кончена падлюка.

     Звичайно, я з готовністю запевнив, що риболовлю я обожнюю, і моментально випив свій коньяк.

       Тепер на мене дивилися такі ж пронизливо сині очі Pavla. Він приїхав до Ірландії з Польщі відносно давно – більше чотирьох років. Був одинаком, працював на висотному монтажі, але згодом щось йому розподобалося й він спустився на грішну землю. В прямому розумінні – грішну. Став регулярно «кидати» чарку. Стверджував, що це – для кращого травлення. Я поцікавився, з якого він воєводства, і навзаєм відрекомендувався, що я з України, саме з її серединки, з Полтави. Павел (пишу, як поляки вимовляють це ім’я) великодушно запевнив, що це нічого, він не расист.

       Ми з ним часто перетиналися, то біля міської бібіліотеки, то біля Хрестика (Пам’ятника ірландцям, які загинули в роки Першої світової війни). Хоча треба уточнити: Павел в бібліотеку не ходив, інколи  ночував у кущах поруч із цим закладом культури. Поскаржився, що вчора хтось украв картон, на якому він відпочивав. Доведеться знову заготовляти якусь підстилку.

       А, може, картон ніхто й не крав. Просто прибрали працівники бібліотеки. Все-таки поруч – культура, а тут – лігво.

       В Лонгфорді я бачив невеличкі намети – односпальні. Павел повідомив, що в нього був такий. Він віддав його земляку. Може, й не безкорисливо. Трапився перебій в алкоголі.

       Мене доля часто зводила з людьми вільних професій: художниками, літераторами, ремісниками. А бомжі, я б сказав, теж люди вільного способу життя. Мені якось ніби сумно від думки, що в бомжі я вже не гожусь – здоров’я не те, довго не протягну. З часом я набрався б специфічного запаху, спосіб  життя відбився б на фізіономії… А треба відвідувати редакції… Уявляю, заходжу в якусь, і творчі дами від мене врозтіч, як від мишака. До речі, жінки більше за все бояться не левів чи тигрів, а мишей.

       Хтось із мудрих зауважив: у кожного віку свої задоволення.

       Я люблю спостерігати за дітьми. Милуватися красивими жінками. І говорити про «жизнь» з вільними, розкутими, не злими людьми.

       Пригадалася німецька комунальна мудрість: розміщувати будинки перестарілих поблизу дитячих садочків, початкових шкіл. Тоді стариків ніби огортає радість юного життя, а дітям «імплантується» повага до літніх.

       Вони спостерігають один за одним, вчаться розуміти клопоти один одного і, мабуть, набувати первинного філософізму: і ми колись будемо такими. А зараз – радіймо юному безхмарному життю!

       Як кожному нормальному чоловікові, мені подобаються привабливі жінки. Тут, в Ірландії, я утвердився в думці, що красуні можуть бути не тільки з білою шкірою.

       Пригадую, ще в Полтаві на тролейбусній зупинці «Вул. Т. Шевченка» потенційні пасажири дружно втупилися в молоду негритянку. (Перепрошую зацікавлених осіб, що вжив це слово. З погляду чинної європейської політкоректності слова «негр», «негритянка» вважаються образливими. Треба говорити «темношкірий», «темношкіра». Мабуть, це не завадить знати нашим людям, які вперше потрапили за кордон). А я пишу для земляків і передусім дбаю про зрозумілість тексту).

       Так от, молоденька негритяночка була не просто приваблива. А надзвичайно!

       Напевне, вона знала собі ціну і потужність своєї жіночої вроди. Вона демонстративно пройшлася туди-сюди в межах зупинки, і всі присутні в цьому закутку міста дружно супроводжували її поглядами. Майнула думка: така красулечка не може їздити в тролейбусі! Це не її рівень! Не її засіб пересування! І справді, під’їхало авто, й вона граційно завантажила своє чудове тіло в салон. У пам’яті чомусь зринув (напевне, покликаний підсвідомою заздрістю) рядок із пісеньки Тімура Шаова: «Она кому- то же дает!..»

       Ще одну темношкіру красуню я бачив біля універсаму «Tesko» в Лонгфорді. Вона була, мабуть, старша за ту, що я бачив у Полтаві. Висока, ставна, від неї віяло якоюсь вродженою гідністю. Вона прокрейсерувала крізь ріденький гурт покупців, фіксуючи прихильні погляди чоловіків і заздрісні – жінок.

       А під вечір я знову здибав Павла. На моє привітання він відповів дещо стримано. Я трішки здивувався. Може, «заколивався»? Разом з лінією партії «Кофедерація»? Втім, навряд чи він поділяє якісь політичні погляди. Швидше міг  «примкнути» до польської громади, якій навіяли з Варшави останню політичну моду: що українці – «різуни», бидляки і тільки й вичікують, щоб якось нашкодити полякам. Українці завжди були невдячними до цивілізаторських зусиль польської шляхти.

       Втім, я, мабуть, дещо ускладнив ситуацію, науявляв неіснуючих обставин. Напевне, Павлові були по барабану останні політичні події на батьківщині, а мені в такій же мірі його ставлення до них. 

       Мало того, іти в бомжі я передумав – запізно! – й проводиря на цьому тернистому шляху не потребував.

       Хоча на думку принагідно спало, що ставлення сусідніх народів один до одного, м’яко кажучи, не завжди були компліментарними. Приміром, великому німцю Й.-В. Гете, мабуть, не подобалася польська говірка. Він сказав, що поляки тільки тоді можуть стати цивілізованим народом, коли перейдуть на німецьку. На жаль, не можу його вислів зацитувати дослівно. Джерела під рукою немає. Я далеко від своєї бібліотечки.

       Або великий пролетарський письменник Максім Горькій (ймовірно отруєний за повелінням Й. Сталіна) в «Старухе Изергиль» навісив на польську мову епітети «змеиная», «шипящая». Правда, ці визначення Горькій вставив в уста «старухі».

        До чого я веду? Навіть не до Павла, простого, симпатичного польського бомжа, а до думки, що навколо нас, якими б ми «прелестнимі» не були, якими б гарними себе не уявляли, кружляє багато негативних упереджень, навіть злісних домислів. І до цього треба ставитися спокійно. Інакше, догоджаючи комусь, можна легко стати об’єктом чужих маніпуляцій. Зазвичай не безкорисливих.

                        Павло СТОРОЖЕНКО,

Полтава, Україна – Лонгфорд, Республіка Ірландія

Темношкірі жінки на параді в Лонгфорді на честь Св.Патріка

(власне фото)