«ХТО-ХТО В ЦІЙ РУКАВИЧЦІ ЖИВЕ?»
З української
народної казки
З дитинства не люблю щедрих.
Уточнюю: щедрих за чужий рахунок.
У нашому дворі був такий собі
Сашко. Майже ровесник. А якщо точніше: на два роки старший за мене.
Хто ще здатний пригадати свої юні
роки, зрозуміє, що це мало неабияке значення. Він був для нас, молодших,
авторитетом. Майже незаперечним.
Так от, він полюбляв радити,
типу: «Та віддай ти Юркові цей м’яч! Тобі батьки ще куплять! Тобі що – шкода?!»
У цьому конкретному випадку мені
справді було шкода. По-перше, м’яч був мій, і він мені подобався. По-друге, я
був зовсім не впевнений, що мені куплять ще.
Часи
були повоєнні, бідненькі, і ми, дворові пацани, були змушені цінувати свої
нехитрі речі. З сучасного погляду, прості й дешевенькі.
Сашко цінував свої речі теж. А от
чужими розпоряджався розмашисто й безапеляційно.
З часом я зрозумів, що це допомагає
йому створювати авторитет людини доброї і щедрої. Але це прийшло на ум пізніше.
А тоді, коли не хотілося віддавати щось своє, було ніби якось «невдобно».
Цього дворового Сашка я пригадав
мимоволі, коли прочитав, що керівник сусідньої держави В.Путін висловив
упевненість, що Україна рано чи пізно втратить свої західні землі – подарунок
Сталіна – і вони повернуться до Угорщини, Румунії й Польщі.
Мені стало якось кисло,
прочитавши слово «подарунок». А українці що: не воювали з фашистською
Німеччиною? Скільки мільйонів українських, тоді – радянських солдатів поклали
свої голови на полях битв Великої Вітчизняної війни!? Назвемо її так, щоб
уникнути термінологічних розбіжностей з московитами.
До речі, героїв Радянського Союзу
і орденононосців- українців в пропорційному відношенні було не менше, ніж
росіян. Але верхівка РФ продовжує вихвалятися, забуваючи (точніше: відкидаючи!)
суттєвий внесок інших народів СРСР у перемогу над фашизмом.
Утім, історія поставила
жорстокий, кривавий експеримент – нинішню війну між РФ і Україною. Щось не
вдається Московії здолати Україну, хоча РФ має «під рукою» незміримо більші
ресурси й втричі численніше населення.
А хвастощів і похвальби – на
цілий світ!
І що прикметно: старанно
замовчується роль західних союзників у війні, потужний лендліз, який, власне,
порятував Радянський Союз, військово підірваний і знекровлений своїми ж
правителями.
Але політична мода в РФ
помінялася. Іосіфа Сталіна тепер славлять.
Найбільшого кровопускача в
історії Росії!
Перепрошую за дещо кострубатий словотвір,
але він досить точно передає особливість сталінського державного управління.
Повертаючись до путінського
геостратегічного прогнозування, якось зразу пригадалася російська приповідка:
«Чья бы корова мычала!»
Чом би вам, росіянам, не віддати
малоземельній Японії Південний Сахалін? Велично! Приязно! Проілюструвавши
конкретним вчинком хвастовиту тезу про щедрую
русскую душу.
Тим більше, що сучасні кордони
між РФ і Японією по війні так і не ратифіковані.
Або великий шмат так званого
російського Далекого Сходу. У китайців добра історична пам’ять. При всіх
політичних режимах (феодалізмі, капіталізмі, соціалізмі) вони не забували, за
яких обставин царська Росія «віджала» ці території в Піднебесної. Й уперто й
послідовно позначають їх на географічних мапах як свої, китайські.
А там, де є пам’ять, там поряд і намір, а за
наміром, рано чи пізно, приходить і дія. Доведеться віддавати!
Как пить дать!
Варто це знати хвастовитому вепсу
Путіну, який виступає від усієї Росії.
Взагалі, Росії є що віддавати. І
за людськими, і за міжнародними, дипломатичними законами.
Останнім часом стали косо
поглядати вбік буряти. Власне, етнічні монголи, яких «турботливий» Радянський
Союз пригріб собі після Другої світової війни.
Недавно бурятські народні маси навідало
логічне запитання: «А за що ми, власне, воювали?»
Це сталося після страшних втрат
на російсько-українській війні. Для малочисельних народів РФ (не тільки
бурятів!) це буквально трагічне запитання. «Нас і так мало, а тут ще й на війну
погнали!»
Про Кавказ, напевно, не варто
довго розводитись. Там ще з часів його кривавого завоювання Російською імперією
не затухали іскри невдоволення, непокори, ненависті до загарбників. Варто
зазирнути у відомі тексти Т. Шевченка, Лева Толстого.
Нині кавказькі народи перебувають
на різних відстанях «відповзання» від «столицы нашей Родины – Москвы». Хтось
почав, а хтось уже прямо заявив імперцям: «Та йдіть ви!..»
На цьому свій невеличкий спіч у
простенькому жанрі «Сам ти знаєш, хто!..» закінчую. Не варто розжовувати те, що
давно науково пережоване.
Також не бажаю росіянам: бережіть
свої землі! Вочевидь, не вийде. У підкорених
вами народів (на жаль, інколи з
нашою допомогою) такі зашпори від вашого правління й спільного життя з вами, що
вони врешті-решт не витримають…
Павло
СТОРОЖЕНКО
Карикатура Олексія Кустовського з відкритих джерел
Коментарі
Дописати коментар