ЛЕГЕНДА ПРО ВЕЛИКОГО КОМУНАЛЬНИКА

 

                                 Я ­– БІЛА ЛЮДИНА. І МИ НЕ ГІРШІ

        Після котроїсь із нападок «зеленої» команди на міського голову Києва В. Кличка мені пригадалося  «знайомство» з ним. Залапкував слово «знайомство», бо боксер Віталій Кличко давав інтерв'ю в  німецькій студії, здається, в Гамбурзі, а я на цей момент перебував у помешканні мого німецького колеги Йоханнеса Капса, в містечку поблизу Штуттгарта.

        З Йоханнесом ми були знайомі давно. Ще по Полтаві. Я допомагав йому в організації й доставці медикаментів у гематологічне відділення міської дитячої лікарні. Власне, як водій (на власній машині), перекладач і підсобний працівник. Як там в      прислів'ї: «І швець, і жнець, і на  дуду грець».

        Опинився я біля нього в певній мірі випадково. В  мене було досить власної роботи. Але він був колегою, теж журналістом, працював тоді в редакції локальної газети «Filderzeitung». Поряд з цим займався доброчинністю. З німецькою систематичністю й педантичністю. І я якось, само собою, став йому допомагати. Бо мав «корисну якість» – розмовляв німецькою, був місцевим і добре обізнаним з нашими обставинами.

        Тоді я був у Штуттгарті на семінарі, організованому місцевим університетом для журналістів із колишнього соціалістичного табору.

        Вважаю, що завдяки зусиллям Йоханнеса, його багаторічним клопотам, наполегливому збиранню пожертв серед земляків, було порятовано багато дитячих життів.

        Я намірявся порушити клопотання перед міським врядуванням, щоб Йоханнеса удостоїли якоїсь нашої місцевої відзнаки – за багаторічне гуманітарне служіння, але не встиг. Мене витурили з роботи.

        Втім, «витурили» – це, мабуть, грубувато. Офіційно запропонували іти геть. («Геть!» починається з фрикативної «г», якщо хто забув). Видалили мене з редакції через те, що я відмовився знімати з номера інтерв'ю з кандидатом у Президенти В. Ющенком. Він конкурував на тих виборах з В. Януковичем. (Нині «в бігах», прильнул к матушке России).

        Я розмістив інтерв'ю з кандидатом у Президенти В. Ющенком на законних засадах – як проплачену політичну рекламу і, власне, не мав законного права порушувати взяте редакцією зобов'язання.

І мене «пішли».

        Звісно, було прикро. «Полтавський вісник» тримався добре, вдало конкурував з іншими місцевими виданнями і, головне, я діяв згідно з чинним законодавством.

        Але це не мало значення. Ні тоді, ні, власне, тепер. Щодо поваги до правил і законів у нас, як у сільській самодіяльності: як «получицця».

        Ця досить довгенька преамбула, власне, має пояснити, як я опинився вдома у Йоханнеса.

        По телевізору якраз показували інтерв'ю з В. Кличком. Він тоді досить часто виступав на професійному ринзі в Німеччині.

        Давненько це було, але до цього часу пам'ятаю, з яким захватом німці зустрічали нашого бійця. Це важко описати. Тому не буду. Бракує слів.

        Мабуть, цей  захват спричиняло потужне почуття рекомпенсації, реваншу білої людини в боксі. Бо тоді, а це більше двадцяти років тому назад, в професійному боксі майже безроздільно домінували темношкірі бійці. А тут високий, мускулястий, з правильними рисами обличчя білий спортсмен з маловідомої тоді України почав «класти» на полотно рингу бойових негрів.

        Переповнений зал, здається в Гамбурзі, сатанів від захвату. Відчуваючи, певно, те ж саме, що і я: І ми, білі, можемо! І в нас є потужні люди!

        Зал гримів: «Клічко! Клічко!»

        Потім Віталій давав інтерв'ю. Він вільно володів німецькою.

Пізніше, уже в Україні, деякі коментатори й політологи почали підсміюватися над його українською. А я пригадував його розмову з німецькими спортивними журналістами. Його спокійний жартівливий тон, невимушену поведінку й думав: «Що ви придовбуєтеся?! Він стільки років не був на Батьківщині, виріс в Росії і залишився вірним своїй землі!..»

А тернистий шлях до чемпіонських титулів! Роки напружених тренувань, висока самодисципліна, уважне вивчення чужого досвіду, спеціальної літератури… Це треба хоча б уявляти!..

А щодо регулярних «наїздів» на нинішнього міського голову Києва з боку  артиста самодіяльності, який вихопився на поверхню суспільного життя завдяки рекламі, пласким жартам і прислужуванню багатеньким людям, то… Що ж… «Судьба играет человеком, а человек играет на трубе!»

Цю фразу я вичитав колись у молодіжному журналі.

Я подумки співставляю дві посадові особи. Обидва – виборні. І повторю сказане мною раніше: Незабаром ми вжахнемося, коли довідаємося, скільки державних (народних) коштів зникли, пропали, вкрадено, розчинилися в невідомих координатах за час правління Найвеличнішого!

А скільки людських життів змарновано!

Ми вжахнемось!

                               Павло СТОРОЖЕНКО

Фото з відкритих джерел