БІЛЯ «ПЕРЦЮ» І НЕ ТІЛЬКИ (Частина 3)


Продовження.Початок в блозі від 27 червня і 3 липня.


Під час напруженого підвищення журналістської кваліфікації я примудрився зібрати дві продуктові посилки й відправити в Полтаву. Вдома були дві дочки й, природно, дружина.
Втім, зі своїх київських відряджень я теж повертався не порожняком – тяг торби з харчами. У Полтаві в дефіциті було все: твердий сир, ковбаси, кури, гуси (маю на увазі тушки), навіть звичні нині «Пепсі-кола» й «Кока-кола»… Провінція була обідрана. Але задоволена. Бо «партія – наш рулевой».
Пригадую, приблизно в той час я прочитав роман німецького письменника Ервіна Шріттматтера «Чудодій». Головний герой, молода людина, тяжко працював на млині, тягав лантухи з борошном. Непокоячись, що від надмірного навантаження в нього викривляться ноги, він, лягаючи спати, туго стягував їх паском. Рівняв… Я теж якось, після чергового заїзду за продуктами, замислився: чи не скористатися з німецького досвіду?
У Києві, здавши в редакції свою продукцію (фейлетони, переклади), я вирушав назад. Мені подобалося повертатися Дніпром, кораблем на підводних крилах – до Кременчука, а потім автобусом чи потягом – до Полтави.
Нагадую: тоді ще не було Інтернету, мобільних телефонів тощо. Може, це й на краще. В уяві спливають кучеряві береги ріки, потужний гул корабельного дизеля, судовий буфет, де можна було випити пива, якого не купиш на березі. А зараз що можна згадати, коли відішлеш матеріал у редакцію? «Клаву»? Тобто, клавіатуру? Не заздрю я зовсім сучасним. У нашого покоління професійне життя було пістрявіше.

Колеги (зліва направо): радіожурналіст і поет Михайло Казидуб, газетяр і краєзнавець Валентин Посухов, теле- і радіожурналіст Микола Ляпаненко.

У Кременчуці я інколи навідував колег. Заходив у редакцію районки (районної газети), до головного редактора Дмитра Перерви. Він писав гуморески, вряди-годи надсилав їх в обласну молодіжну газету. Нам було про що поговорити. Дмитро за одним рипом боровся з релігійним дурманом. Така була в нього журналістська спеціалізація. Пригадується, в одному з нарисів він розвінчав релігію, бо якийсь сільський батюшка став учащати до чужої молодиці. Не знаю, наскільки це була правда і чи стояв там хтось у ногах, але мені не сподобалася логіка висновку із ситуації. Якщо піп грішить, значить, Бога немає?
До антирелігійної пропаганди я ставився стримано. Власне, на цю тему не писав зовсім. І не тільки тому, що це була не моя тема.  Впродовж мого, на той час ще не довгого професійного життя в мене сформувалася стійка відраза до такого явища, коли з якихось міркувань, хтось пристає до більшості, аби допомогти їй познущатися, потовкти, принизити меншість.
Допомагати сильнішому – підлувата схильність. Звичайно, радянські журналісти допомагали партійним пропагандистам викривати носіїв «опіуму для народу». Але якщо профільна російська православна церква просто відмовчувалася, й цього було досить, то з дрібнішими церквами, яких влада принизливо узивала сектами, функціонери поводилися жорсткіше – аж до притягнення до адміністративної й кримінальної відповідальності. Зазвичай за надуманими провинами.
Власне, одна галузка моєї рідні й була так званими сектантами. П’ятеро моїх двоюрідних братів і сестер – євангельські християни-баптисти. До віри вони прийшли через батьків. А ті увірували під час війни. Тоді багато хто навертався до релігії. Але коли настав мир, попустило, повернулися до звичного способу життя.
Знаєте, як в анекдоті. Прийшов мужик до коханки, коли з відрядження раптом повертається чоловік. Переполошена дружина виштовхує коханця на балкон: «Стрибай!» А воно 5-ий поверх… Поки летів, клявся: «Господи! Помилуй! Свічку тобі поставлю! І всім святим… До церкви ходитиму. А грішити – ні-ні!» На його щастя внизу якраз під’їхала сміттєвозка, на кузові повно лантухів з непотребом. Бахнувся просто посередині. Ворухнув руками, ногами… Цілий. Виліз, струснувся. «Господи, скільки летів – якусь секунду, а стільки дурниць тобі наговорив…»
У мене (й у моїх батьків) життя склалося інакше. Але я ніколи не приставав до віруючих з атеїстичними «проповідями», не доводив через людську гріховність, що Бога немає. У них – є.
Я дивувався стійкості баптистів перед утисками влади, вірності родині, в якій виросли. Ви звернули увагу, що серед них не було Павликів Морозових? Дивувався спокійній гідності, з якою вони, ще малі, зносили спроби вчительок попорпатися в їхній дитячій душі, несхитності, коли їх ставили перед класом і допитували (від слова «допит»). У мене було двійко подібних випадків, і я знаю, як це важко. Хоча моя причина була дрібніша: просто хлоп’яча впертість і неслухняність.
Знайомий начальник ПМК (пересувна механічна колона), у якого працювали два баптисти, якось сказав: «Якби у нас було хоч пів колективу баптистів, я б горя не знав, ми давно б комунізм побудували. Не п’ють, не палять, не брешуть, сумлінно працюють…»
І зараз, після стількох літ, спало на думку: не тих людей «розводила» влада. Тобто, розмножувала.
…Не знаю скільки разів я наїжджав до Києва. В мене до цього часу, з 80 років минулого століття зберігаються бланки службових відряджень. Сам собі був начальник і бухгалтер. Попорпаєшся в давніх паперах, і мимоволі пригадується гул корабельних дизелів, зелені Дніпрові береги й роздвоєність душі: піти в буфет пити пиво чи позубрити 1-у частину „Faust“a, яку я акуратно розділив на фрагменти, щоб зручніше було вчити напам’ять. Була в мене мета – завчити 1-у частину. На відміну від того, що нас змушували зазубрювати в школах, технікумах і вузах (маю на увазі марксизм-ленінізм та історію КПРС) вона була  глибока й прекрасна.
У коридорах партійної бурси
Багато журналістів, особливо з провінційних газет, закінчували ВПШ (Вищу партійну школу) при ЦК Компартії України. І зовсім не через неприродну тягу до марксистсько-ленінської науки. Просто у ВПШ був факультет журналістики, і колеги, у яких не було профільної (журналістської) освіти, могли її здобути тут, заочно. Це була неабияка зручність. По-перше, другу вищу освіту за власним бажанням одержувати не дозволялося. Вважалося: одержав освіту – працюй за фахом. Нічого колекціонувати дипломи. Але якщо хтось працював на творчій (журналістській) посаді, а відповідної освіти не мав, то для того, щоб привести у відповідність посаду й освіту, був «влаштований» факультет журналістики при ВПШ.
Я працював зі здібними журналістами, в яких перша освіта була вчений агроном, вчений зоотехнік, учитель української мови і літератури… Я закінчував російську філологію в Полтавському педінституті і, як тільки став членом Спілки журналістів, зголосився на факультет журналістики при ВПШ. Благо, вступних іспитів складати було не потрібно. Бралися до уваги минулі досягнення на освітній ниві.
Поїздки на сесії радували тривалими «розлуками» з газетною рутиною. В обласній молодіжній газеті була запроваджена норма рядків. Тобто, журналіст за тиждень мав приготувати таку кількість матеріалів (чужих, позаштатної автури, і, звичайно, своїх, написаних власноруч), щоб загальна кількість рядків становила … А от цифру я вже забув. Утім, вона мінялася. Норма ставала то більшою, то меншою. Газетярі боролися за рядки, конкурували між собою. Бо, приміром, було набагато легше приготувати великий за обсягом матеріал досвідченого позаштатного автора, ніж порпатися в дрібних дописах початківців, переписувати їх. Всі намагалися будь що «видати» норму, щоб потім на планірці не дрючив головний редактор.


Робота в обласній молодіжній газеті. Автор – завідуючий відділом листів і фейлетону.


У нашій професії доводилося багато спілкуватися телефоном. На останній сторінці молодіжної газети були перелічені номери телефонів практично всіх журналістів. Люди дзвонили досить часто. І з обкому партії – також. Його працівники чомусь думали, що всі їх знають і мають упізнавати по голосу. Природно – начальницькому.
… Лунає дзвінок. Піднімаю трубку. Звідтіля строгий (начальницький!) голос:
- Хто це?
Відповідаю в тій же тональності:
- Не скажу!
На другому кінці дроту западає тиша. Часто напористий абонент роздратовано кидав трубку.
- На мене скаржились (проробляв так не раз). Я резонно відповідав:
А звідкіля мені знати, хто дзвонить? Зазвичай треба спочатку відрекомендуватися, назвати себе, а потім переходити до діла… Якщо ти культурна людина.
І від мене відставали.
Найяскравіший спогад, пов’язаний з телефонними перемовинами, вертає мене на початок 90-х років минулого століття. Першому секретареві обкому партії Г. не сподобався мій фейлетон, і він кричав на мене хвилин 40. Я не міг вставити жодного слова, тільки дисципліновано тримав трубку біля вуха.  

Павло Стороженко
ЩЕ НЕ ВСЕ...

ДАЛІ ЧАСТИНА 4

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

СВІТ НАМ НІЧОГО НЕ ОБІЦЯВ – ПРОСТО ДАВ ШАНС…

ЛЕГЕНДА ПРО ВЕЛИКОГО КОМУНАЛЬНИКА

«Я ШУКАЮ СЛОВА НЕЗВОРОТНІ ТА СМЕРТНІ»