ЛЕГЕНДА ПРО ВЕЛИКОГО КОМУНАЛЬНИКА

 

                  Ірландські окрушини

 

ЗАМКОВИЙ КАМІНЬ

 

     У мене помітно розширився виднокіл. У прямому розумінні слова. На підвіконні перестали товктися голуби, і я тепер оглядаю вулицю від сірого будинку на протилежному боці до червоного – розмальованої азійської крамниці, яка пропонує ірландцям-мусульманам халяльні харчі. Халяльні – це приблизно, як у правовірних юдеїв – кошерні. Тобто, приготовані згідно з певними релігійними приписами. Розводитися про них не буду, бо я їх просто не знаю. І все своє метушливе, знервоване професійне життя харчувався як прийдеться й де прийдеться. Так що з цього погляду, чи то правовірно іудейського, чи правовірно мусульманського, був я людиною закореніло дикою і, мабуть, невиправною.

     Так от, голуби, врешті, прилітати на підвіконня перестали. Я просто перестав їх пригощати – сипати крихти, крупу… Спочатку це викликало в них дружне нерозуміння: «Шо такоє? Де їжа? Ми вже третій раз прилітаємо, а подзьобати нічого…»

І я їх розумію: звички міняти важко. Раніше вони справляли на підвіконні свайби, билися за голубиць і за харчі, а інколи й ховалися від дощу, втиснувшись у куточок між вікном і стіною.

     Тепер суспільному життю на підвіконні настав кінець. Власне, не з моєї ініціативи. Мої освічені родичі категорично заборонили їх підгодовувати. Зокрема, на підвіконні. Бо голуби – це повітряні пацюки, переносять різну заразу, тепер взагалі  птахам досить їжі в полях, ти їх розбалуєш, вони  стануть не пристосованими до дикого природного життя…

     І я перестав видавати їм пайку. Голуби, мабуть, на мене обидились. Мир у родині видався мені дорожчим.

      …Була ще одна корисність від вільного споглядання через вікно. Визирнувши назовні, я міг побачити, в чому ходять люди на вулиці й поводитися відповідно.

     І тут я прорахувався. В ірландців отарний інстинкт, здається, розвинутий слабо, одягаються вони не обов'язково за модою й не обов'язково так, як, приміром, сусіди чи знайомі. Тобто, як кому зручно, або, як кажуть, хто в луг, хто в плуг.

     Хоча є й спільні риси, або, солідно висловлюючись, – тенденції. Приміром, дівчата й молоді жінки помітно полюбляють легінси, щось типу колготок, штанців з еластичного матеріалу, які обтягують фігуру, не минаючи найменшої детальки. Таким способом підкреслюється сіднична привабливість дами. І не тільки юного віку, а, буває, й похилого. Хоча, звичайно, рідше. Під старість людина зазвичай розумнішає й усвідомлює, що тіло вже не таке пружне, і як попку не пакуй, вона все одно провисатиме.

     З естетичного погляду, мені видається цілком зрозумілим делікатний потяг одного з постійних авторів FB до публікацій мистецьких фотографій саме цієї частини дамського тіла. Є чим помилуватися! Є симпатичний предмет, який хотілося б помацати. Якщо дозволили б… А то все  про наших підлих політиків, зарубіжних придурків чи сусідських садистів…Набридли!

                Останнім часом став вітатися з високим немолодим ірландцем. Ми з ним часто перетинаємося біля  супермаркету «Теско», паркінгу, одного разу зустрів його навіть біля бібліотеки.

     Вітатися – не обов'язково бути знайомими. Так прийнято. Як колись в українських селах. У нас ця традиція відмерла, а в Ірландії ще жива. Хоча й не повсюдно й не масово.

     Взагалі, коли з тобою вітаються незнайомі, ти почуваєшся, так би мовити, соціальніше – затишніше, не чужим.  Поширена за радянських часів приповідка, що при капіталізмі «Людина людині – вовк», видається перебільшенням. Поведінку людей пом'якшує релігійність, яку тут не викорінювали з такою запеклістю й непримиренністю, як за  Радянської влади.

     У мого «візуального» знайомця жовте пасмо волосся на голові (а чи не родич він Дональда Трампа?) й жвавий приязний характер. Вряди-годи він видобуває з кишені пласку пляшку і прикладається…Підтримуючи таким чином настрій на стабільному рівні.

     Помітивши мене, він зазвичай виявляє недвозначну охоту поговорити (Пригадуєте крилатий вислів радянської доби: «А пагаваріть?»), але в мене такого потягу ще не було. Не тільки тому, що я  «скушно» тверезий, а й через досить обмежений словниковий запас.

     Взагалі ірландці набули в світі слави відомих пияків. Хоча…хто ці лаври не здобував!? У 17-18 століттях такий поголос ширився про англійців. Стабільно питущою нацією вважаються французи. У Європі з ними конкурували поляки. Але останні століття все ж за росіянами. Про це свідчать численні подорожні нотатки іноземців. Вони, росіяни, могли напиватися «до котячого реготу». Що у європейців  не прийнято.

     Можу з певністю стверджувати, що середній зріст ірландських чоловіків вищий, ніж в українців. Це видно, так би мовити, неозброєним оком. Не треба зазирати й до статистичних даних. Варто пройтися вулицями Лонгфорда. У них навіть негри, тобто, перепрошую, темношкірі громадяни, ніби якісь калібровані, високі. Хоча вони, звісно, зросли не на цій землі.

     Я, здається, наводив цей факт у котромусь зі своїх нарисів. За роки Радянської влади (приблизно з 20-го по 43-ій роки минулого століття) середній зріст чоловіків зменшився на 3 сантиметри. Це вирахували педантичні німці.

     У царській армії були солдатські книжки, де зазначався зріст службовця. А щоб обміряти радянського солдата було достатньо радянських полонених.

     Питається: що ж сталося з популяцією? Відповідь не складна: постійне недоїдання й нервове напруження практично всього трудового населення. Народ переніс кілька Голодоморів: 20-23 рр, 32-33рр, 46-47 рр. Траплялися й локальні винищення: розкозачування, осаджування кочових народів, які харчувалися з відгінного тваринництва, так звана класова боротьба…

     Зростання й нормальне формування ссавця знаходиться в прямій залежності від раціону, харчування. Ця наукова істина (досить простенька) знайшла підтвердження на мені. Мене застукала приголодь. Як свідчать рідні, я вже почав ходити, але годувати було нічим, і я знову впав «на чотири кістки».

     Але вижив. Рідні повезли на Західну. Там радянська влада ще не встигла організувати помпування продовольства з населення за допомогою такого інструмента як колгосп. Ще можна було роздобути хліба.

     Із стрийських вражень пам'ять зберегла тільки один епізод: ровесник (нам було по три-чотири роки) вкусив мене за ліве вухо, коли ми гралися в кабіні розбитої вантажівки.

      Найміцніше запам'ятовуються больові відчуття.

     Пізніше, років через 20, я вичитав у глянцевому журналі «Советский Союз», що наша країна по війні передала братському народу Чехословаччини величезну кількість збіжжя. Як безоплатну допомогу. Точну кількість не пам'ятаю. Здається, 100 000 тон чи центнерів…

     До речі, Чехословаччина майже не постраждала під час Другої світової війни. Не лежала в руїнах, як Україна. Просто Іосіф Сталін «принаджував», прикармливал цю європейську країну зі стратегічною метою – розбудови соціалістичного табору.

     В Чехословаччині люди не мерли з голоду, як у нас у 1946 – 1947 рр.

     «Замковим каменем»* цієї родинної історії стало випадкове спостереження моєї тещі Лариси Дмитрівни. Вона якось зауважила, що я, мабуть, перехворів у дитинстві рахітом. «З чого ви взяли?» –  «Трохи провалена груднина…»

     Жили ми тісненько, вона якраз у нас гостювала, я міняв майку після пробіжки…

     Моїй тещі можна було повірити на слово. Вона була педіатром Божою милістю. В рідному Єнакієвому перелікувала всю дітвору. За консультацією до неї приїжджали з інших лікарень. І,  мабуть, лікувала також, в недобрий час, і Вітю Януковича.

      На рахіт діти  хворіють через нестачу харчування.

      До речі, статистика засвідчує, що такі  традиційно низькорослі народи, як, приміром, японці, китайці, за останні десятиліття додали в зрості. Бо стали краще харчуватися.

     А нас могли виморити. Нині триває, напевне, остання спроба викорчувати українців з їхньої землі. І зірки зійшлися  не зовсім сприятливо: у Штатах – Трамп, в Росії – Путін, у нас – Зеленський… А багатьом іншим просто немає до нас діла. Майже немає…

                        Павло СТОРОЖЕНКО

                        м. Лонгфорд, Республіка Ірландія

     *Центральний клиноподібний або пірамідальний елемент у вершині арки, який «замикає» кладку і утримує всю конструкцію.

     P.S. Коли приходжу до бібліотеки, часто зустрічаю грачка. В юному віці він напевне зламав ліве крило. Коли грачок ходить, воно в нього провисає майже до землі. Але літає птах цілком вправно. Гніздиться, мабуть, десь неподалік. Біля бібліотеки діловито обходить територію. Інколи двічі. Досліджує газон на предмет жучків і черв'ячків… Мене він не боїться. Мабуть, звик. Та й взагалі він міський. Призвичаївся вишукувати поживу серед машин і людей.

             Власні фото паркової зони міста