БІЛЯ «ПЕРЦЮ» І НЕ ТІЛЬКИ (Частина 4)


Закінчення.
Початок в блозі від 27 червня, 3 липня та 11 липня.


Пригоди заголовка

Успішно передплатитися – було вічним клопотом усіх періодичних видань, у тому числі й молодіжних. Але якщо партійні й радянські видання мали «за спиною» поважні державні установи, які могли в наказовому порядку «забезпечити» передплату на місцях, то комсомол такої сили впливу не мав. Молодіжні газети, не випускаючи з видноколу відомі цензурні обмеження, намагалися бути цікавішими, читабельнішими.
Чим можна привернути увагу читача? Звичайно, пригодницьким жанром. І ми з колегою Юрієм Волковим написали пригодницьку повість «Смерть, яка влаштувала всіх». Не переповідатиму її сюжет. Не в ньому справа. «Захоплива» колізія розігралася навколо заголовка.
Треба було так співпасти, що на третій подачі (в листопаді 1982 року; повість друкувалася частинами) помер Генеральний секретар ЦК КПРС Л. І. Брежнєв. У Радянському Союзі в таких випадках з самого ранку транслювали сумну класичну музику, а потім-таки, по обіді, оголосили про смерть вождя.
А обласна молодіжна газета вийшла з «броским» мальованим  заголовком на 4-ій сторінці – «Смерть, яка влаштувала всіх».
Збіг помітили. Редакція принишкла. Всі чекала оргвисновків. Їх, на щастя, не було. Але «згори» порадили: «Змініть заголовок!» Бо повість мала 10 частин. Після збігу треба було продовжувати. Ми з Ю.Волковим напружились і видали для наступних 7-и частин новий заголовок – «Гра за межами поля».
Зміна заголовка не залишилася непоміченою читачами. В редакцію газети надійшов лист (правда, анонімний), який зводився до одного питання: «А чому це ви, шановні автори, поміняли заголовок? Перший теж був непоганий…»
Незважаючи на «безвредність» і ненавмисність прецеденту, дехто з колег поспішив відмежуватися.
…Йдемо на обід. У фойє скупчення людей. З другого поверху спускаються також журналісти «Зорі Полтавщини». Зорянський колега О., опинившись близько мене, раптом став у позу й гучно промовив: «Пашо, як ти міг?». Так би мовити публічно зафіксував свою політичну позицію. На всякий випадок… Було трішки прикро. Не за себе. За нього.
Мені той день, окрім заголовка, запам’ятався також тим, як опускали в могилу труну з тілом Л. І. Брежнєва. Похорон транслювали на весь Союз.
Під траурну музику гріб «пішов» униз… І раптом зірвався! Чи то офіцери не втримали, чи ремені порвалися, але гріб гримнув об землю так, що глядачі на одній шостій земного суходолу здригнулися. Подумалося: в певній мірі це символічно: все йде наперекосяк, вже й поховати як слід не вміємо.
Під час сесій у ВПШ я водночас засівав столичні редакції своїми скромними творами. Переважно це були журнали «Перець» і «Україна».
Проте, я досить сумлінно ставився і до навчання, лекції слухав уважно. За винятком хіба що марксизму – ленінізму. Справа в тому, що в мене  це був уже третій «підхід» до цього предмета. Перший – в армії. На  час моєї служби якраз припала кампанія з вивчення творів В.І.Леніна. Другий «підхід» – у педагогічному інституті. Ми вивчали історію КПРС. Надзвичайно заофіцеожену, кілька разів відредаговану за «смаком» чергового генсека, але на якій можна було спіткнутися й втратити стипендію. На третьому «підході», у ВПШ, жорстко вимагалося особисте конспектування рекомендованих творів В.І. Леніна. Потім, під час наступної сесії, конспекти перевіряли: чи це твій почерк, наскільки конспект «свіжий», що тямиш у тому, що законспектував… Слухачі школи, в переважній більшості намагалися уникнути марудного конспектування. По руках ходили комплекти конспектів, написані «попєрєднікамі»  або слухачами стаціонару. Вони пред’являлися як свідчення особистої старанності й глибокого занурення в марксистсько-ленінську науку.
На час мого навчання у ВПШ гуляв чи то анекдот, чи правдива історійка, що два слухачі, які «перетрудилися» над конспектуванням творів марксизму-ленінізму, ходили на залізничний вокзал зустрічати Карла Маркса і Фрідріха Енгельса. Щоб порадитись…
Пригадую, з якою радістю я прийняв щедрий дар земляка В.А. – три товстих загальних зошити з конспектами ленінських творів. Він закінчив стаціонар, в звичайному житті конспекти знадобилися б йому хіба що на підтирку. Бо з туалетним папером у Радянському Союзі був скажений дефіцит.
Деякі конспекти в мене збереглися ще з педінституту плюс три дебелих зошити земляка – і я покрив усі академічні вимоги щодо опанування марксистсько-ленінською наукою. Доля була прихильна до мене й в такій «дрібничці» – у нас із В.А. були подібні почерки.
Від марксистсько-ленінської філософії мене відвертала, особливо в інтерпретації деяких викладачів, установка на насильство. В моєму розумінні, філософствувати – значить спокійно розважати на різні абстрактні теми. Звичайно, це спрощене, наївне визначення. Але приймати насильство як вирішальний філософський аргумент – це, здається, з іншої опери.
Пригадую, на лекції з філософії викладач (прізвища не пам’ятаю) принагідно згадав «Зияющие высоты» Александра Зінов’єва, філософа з тодішнього Ленінграду. А. Зінов’єв видав свій памфлет ( жанрово цей твір я означив би так) за кордоном, чим накликав на себе гнів радянського керівництва. Викладач філософії вважав, що «на цього Зінов’єва треба було звернути увагу раніше, коли на лекціях він розглагольствував: Ось, мовляв, ядро, суть… це економіка, промисловість, а різні партійні рішення, матеріали з’їздів, ідеологічні установки – це все піна, шумовиння, яке не має суттєвого значення… Та за ці слова його треба було вже тоді до стінки поставити!»
І це була мова філософа. Контраргумент – «до стінки!»
Правда, були й інші приклади. Викладачка, яка вели семінар з Марксового «Капіталу», якось запала в паузу й потім задумливо сказала: «А щодо ролі мас і особистості в історії, то події в Польщі наочно демонструють: народ визначає напрям розвитку. От не хочуть поляки бути під керівництвом компартії – і все. Що ти їм зробиш!?»
Це був 80-й рік (ясно: минулого століття). Польща набухала невдоволенням. Партії пригадували насильства, терор, лакузтво перед Москвою. 1984 року всю країну сколихнуло вбивство тайняками ксьондза Єжи Попелушки…
80-го року я закінчив факультет журналістики ВПШ. І зрозумів: справжньої, системної гуманітарної освіти в мене немає. Треба вчитися. Переді мною було море книжок. З історії, філософії… А іноземні мови?
Згасання. Чи відродиться в новій якості?
На початку 90-х минулого століття «Перець» почав занепадати. З різних причин: і особистісних (маю на увазі головних редакторів, яким довелося очолювати журнал у той складний час), і соціально-політичних. На них я трішки зупинявся на початку цих нотаток.
Але… нехай нас, зокрема, мене втішить нехитра думка: немає нічого вічного на землі.
В моїй пам’яті «Перець» назавжди (тобто, поки живий) залишився гомінким скупченням дотепних людей, розумово розкутих (на відміну від провінційних журналістів), відкритих до спілкування як з простими людьми, так і з високим начальством. Це було середовище, яке давало відчуття свободи й творчого лету. Звичайно, ми знали (відчували) стелю цього лету й намагалися не розбити об неї голови. Якщо порівнювати, приміром, районку чи обласну газету й журнал «Перець», то це було б приблизно, як клітка в звіринці й ландшафтний зоопарк. Мені пощасливилося «погуляти» у відносно просторому ландшафтному зоопарку.
Якщо говорити про казенні відзнаки, то вони в мене є. Я теж їх ціную, бо вони не випрошені, не є наслідком складного інтриганства. Й ніколи не були предметом хвастощів чи потішання дрібного марнославства. 
…Масив суспільного життя все дужче віддалявся від партійних приписів і звичного переляку – не дай Боже органи запідозрять в нелояльності, антипартійності. Стало вільніше говорити, висловлювати думки, за які ще в 60-х можна було потрапити в табір, потоптатися по вічній мерзлоті.
Наприкінці 80-х років Радянська армія почала облогу Вільнюської телевежі. Литовський парламент, Сеймас, оголосив незалежність республіки. До будівлі державної телерадіокомпанії майже впритул підійшли радянські танки. Звідкіля я це знаю? З висилань закордонних радіостанцій. Вони (чи то радіо «Свобода», чи «Голос Америки») транслювали у відкритий ефір перехоплені перемовини між екіпажами, команди, які віддавали начальники.
В Радянській армії я служив разом з литовцями. Характерами, або як кажуть нині – ментально, вони були подібні до українців. Навіть у мові проскакувало щось ніби знайоме.
Мені було важко, боляче уявляти, що зараз танки бабахають по моїх колишніх співслужбовцях. Тільки за те, що вони хочуть жити своїм домом, рвуться геть з радянської «общаги».
Під час чергового заїзду в «Перець» я сказав Владиславові Бойку (він, здається, тоді був секретарем парторганізації редакції), що я хочу вийти з партії, не хочу бути причетним, бодай символічно, до крові, яку проливає керівництво Радянського Союзу в Литві.
Він порадив не гарячкувати. Подумати про роботу. «Ти ж не зможеш працювати. Приміром, надійшла якась скарга, треба розбиратися в райкомі чи обкомі партії, а ти безпартійний. Та й у список потрапиш, нелояльних… Не поспішай. Нам усім в редакції це не подобається. Ми навіть членські внески перестали платити… Зроби й ти отак. Вияви свою позицію. А там видно буде…»
Заяву про вихід з партії я все-таки написав. Подав у первинну організацію обласної молодіжної газети. Я був там на обліку.
З партією розстався, і ніби трішки полегшало. «Хотя это уже был не поступок», – як сказав дещо раніше, виходячи з партії,  Булат Окуджава. Він теж був категорично проти насильницького утримання народів у радянській казармі.
Тоді точилося багато розмов про політичні події, дружний вихід прибалтійських республік зі складу СРСР. Полтавці ставилися до цього по-різному. Одні схвалювали, мовляв, вони мають право, і не треба їх затримувати. Тим більше, що це право прописане в Конституції СРСР.
Дехто осуджував. Мовляв, розпустили. Треба було Перебудову одразу припиняти. Тоді не дійшло б до того, що така велика країна почала розвалюватися.
Дехто був проти виходу прибалтів із Союзу з економічних міркувань: «У них же немає нічого – ні нафти, ні газу! Як вони будуть жити? Треба їх зупинити, якщо вони самі цього не розуміють!» Сповідником такого підходу був мій колишній співслужбовець С. Я йому опонував: у Японії теж майже немає корисних копалин. А вона – технічно передова країна. А щодо дружби між народами – нєхрен хапати когось за вуха й притягувати до себе для полум’яного ідеологічного поцілунку!
Втім, думка, що Радянський Союз розпадався безкровно, не має підстав. Ще перед парадом прибалтійських суверенітетів, обстрілом Вільнюської телевежі був кривавий розгін мітингу в Тбілісі. Радянські солдати посікли людей на центральному майдані міста саперними лопатками. Я тоді послав листівку зі словами співчуття моєму грузинському колезі Теймуразу. Ми познайомилися з ним на семінарі в Москві, приятелями не стали, але він раптом мене «заповажав», коли з’ясувалося, що мені відомо: грузинське письмо – оригінальне. Грузини ні в кого його не запозичували, розробили самостійно… Це, мабуть, імпонувало його національній гордості.
Пригадую, здається, 2002 року, з нагоди річниці заснування Полтави кількох полтавців нагородили державними відзнаками. До міста приїхав Президент України Леонід Кучма. Урочистості відбувалися в театрі імені М.В. Гоголя. Серед відзначених був і я – мене «вивищили» до Заслуженого журналіста України. (Я працював тоді головним редактором газети «Полтавський вісник»).

 
Майже повний склад редакції газети «Полтавський вісник». На дачі Анатолія Бондаренка на День журналіста 2001 року.
 
На виході зіткнувся з німецькими громадянами. Вони теж були на урочистості. В Полтаві якраз перебувала делегація з партнерських німецьких міст. Ми були знайомі.
Німці запитали:
- Пане Павле, а де ж ваша нагорода?
- Та ось…
І я вийняв почесний знак з кишені. Напевне його треба було носити, гордовито випнувши груди. Жартую.  
До казенних відзнак я ставився абсолютно спокійно. Їх було небагато. І взагалі, якщо журналіста густо хвалить начальство, значить він пише не з огляду на людей і суть справи, а намагається догодити владі.
Я цінував і запам’ятовував високі оцінки колег, читачів. Пригадую, як  був здивований листом Миколи Возіянова, письменника з Харкова, в якому він розхвалив мої літературні пародії. «Не думав, що в Полтаві живе такий дотепний пародист!..»
Якось увечері, коли повернувся додому, дружина зустріла словами: «Тобі дзвонив Олег Чорногуз (колись: директор видавництва «Радянський письменник», головний редактор журналу «Перець»). Просив передати тобі привіт і свій захват з приводу епіграм. Говорив ще багато приємних слів, але я їх не запам’ятала…»
Мені дорогі ці похвали. Не тому, що я марнославний (утім, всі літератори марнославні, хоча в різній мірі), а що ці високі оцінки належать добрим професіоналам і знавцям.
Інколи озивалися й читачі, чия діяльність була далека від літературної ниви. Подзвонив якось капітан із Одеси (прізвища не пам’ятаю, але українське): «Никогда бы не подумал, что в сухопутной Полтаве живет такой знаток морского піратства… Хорошая книга. С удовольствием прочел…»
Напевне йшлося про «Розбійників з лебединого шляху», чисто перекладацьку роботу, яку я скомпонував з польських, німецьких і трішки російських джерел. Власне, я зробив це для того, щоб показати: і в нас, в Україні, ця тема розробляється, щоб читач до неї приходив і через українську мову. Це було досить давно. Книжка побачила світ 1995 року в київському видавництві «Мистецтво». Часи були доволі скрутні, і для книговидавництва теж. Але я радів і здешевленому варіанту: без ілюстрацій, на сіренькому папері… Правда, обкладинка була тверда, яскрава. На ній зображений фрагмент картини невідомого французького художника 17-го століття «Морська баталія».
- Ну от, таки розхвастався старий журналюга, – сказав би мій давній приятель, афорист і колекціонер Юрій Меліхов.
Може, й так, але не зовсім. Коли я взявся за спогади, то якось поступово, непомітно дійшов до стану «приємності»: мені стало приємно згадувати людей, з якими працював, відтворювати в уяві ситуації, смішні й не дуже, в які потрапляв, переживати їх знову. І як же тут обійдешся без себе?
Ці спогади не вичерпують усього прожитого й пережитого. Я належу до лінивих оптимістів, які в будь-якому віці вважають, що в них усе попереду й вони встигнуть ще багато зробити. Й ці спогади, власне, – проміжковий підсумок.
Павло СТОРОЖЕНКО

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

СВІТ НАМ НІЧОГО НЕ ОБІЦЯВ – ПРОСТО ДАВ ШАНС…

ЛЕГЕНДА ПРО ВЕЛИКОГО КОМУНАЛЬНИКА

«Я ШУКАЮ СЛОВА НЕЗВОРОТНІ ТА СМЕРТНІ»