БІЛЯ «ПЕРЦЮ» І НЕ ТІЛЬКИ (Частина 4)
Пригоди заголовка
Успішно передплатитися – було вічним клопотом усіх періодичних видань, у тому числі й молодіжних. Але якщо партійні й радянські видання мали «за спиною» поважні державні установи, які могли в наказовому порядку «забезпечити» передплату на місцях, то комсомол такої сили впливу не мав. Молодіжні газети, не випускаючи з видноколу відомі цензурні обмеження, намагалися бути цікавішими, читабельнішими.
Чим можна привернути увагу читача? Звичайно, пригодницьким жанром. І ми з колегою Юрієм Волковим написали пригодницьку повість «Смерть, яка влаштувала всіх». Не переповідатиму її сюжет. Не в ньому справа. «Захоплива» колізія розігралася навколо заголовка.
Треба було так співпасти, що на третій подачі (в листопаді 1982 року; повість друкувалася частинами) помер Генеральний секретар ЦК КПРС Л. І. Брежнєв. У Радянському Союзі в таких випадках з самого ранку транслювали сумну класичну музику, а потім-таки, по обіді, оголосили про смерть вождя.
А обласна молодіжна газета вийшла з «броским» мальованим заголовком на 4-ій сторінці – «Смерть, яка влаштувала всіх».
Збіг помітили. Редакція принишкла. Всі чекала оргвисновків. Їх, на щастя, не було. Але «згори» порадили: «Змініть заголовок!» Бо повість мала 10 частин. Після збігу треба було продовжувати. Ми з Ю.Волковим напружились і видали для наступних 7-и частин новий заголовок – «Гра за межами поля».
Зміна заголовка не залишилася непоміченою читачами. В редакцію газети надійшов лист (правда, анонімний), який зводився до одного питання: «А чому це ви, шановні автори, поміняли заголовок? Перший теж був непоганий…»
Незважаючи на «безвредність» і ненавмисність прецеденту, дехто з колег поспішив відмежуватися.
…Йдемо на обід. У фойє скупчення людей. З другого поверху спускаються також журналісти «Зорі Полтавщини». Зорянський колега О., опинившись близько мене, раптом став у позу й гучно промовив: «Пашо, як ти міг?». Так би мовити публічно зафіксував свою політичну позицію. На всякий випадок… Було трішки прикро. Не за себе. За нього.
Мені той день, окрім заголовка, запам’ятався також тим, як опускали в могилу труну з тілом Л. І. Брежнєва. Похорон транслювали на весь Союз.
Під траурну музику гріб «пішов» униз… І раптом зірвався! Чи то офіцери не втримали, чи ремені порвалися, але гріб гримнув об землю так, що глядачі на одній шостій земного суходолу здригнулися. Подумалося: в певній мірі це символічно: все йде наперекосяк, вже й поховати як слід не вміємо.
Під час сесій у ВПШ я водночас засівав столичні редакції своїми скромними творами. Переважно це були журнали «Перець» і «Україна».
Проте, я досить сумлінно ставився і до навчання, лекції слухав уважно. За винятком хіба що марксизму – ленінізму. Справа в тому, що в мене це був уже третій «підхід» до цього предмета. Перший – в армії. На час моєї служби якраз припала кампанія з вивчення творів В.І.Леніна. Другий «підхід» – у педагогічному інституті. Ми вивчали історію КПРС. Надзвичайно заофіцеожену, кілька разів відредаговану за «смаком» чергового генсека, але на якій можна було спіткнутися й втратити стипендію. На третьому «підході», у ВПШ, жорстко вимагалося особисте конспектування рекомендованих творів В.І. Леніна. Потім, під час наступної сесії, конспекти перевіряли: чи це твій почерк, наскільки конспект «свіжий», що тямиш у тому, що законспектував… Слухачі школи, в переважній більшості намагалися уникнути марудного конспектування. По руках ходили комплекти конспектів, написані «попєрєднікамі» або слухачами стаціонару. Вони пред’являлися як свідчення особистої старанності й глибокого занурення в марксистсько-ленінську науку.
На час мого навчання у ВПШ гуляв чи то анекдот, чи правдива історійка, що два слухачі, які «перетрудилися» над конспектуванням творів марксизму-ленінізму, ходили на залізничний вокзал зустрічати Карла Маркса і Фрідріха Енгельса. Щоб порадитись…
Пригадую, з якою радістю я прийняв щедрий дар земляка В.А. – три товстих загальних зошити з конспектами ленінських творів. Він закінчив стаціонар, в звичайному житті конспекти знадобилися б йому хіба що на підтирку. Бо з туалетним папером у Радянському Союзі був скажений дефіцит.
Деякі конспекти в мене збереглися ще з педінституту плюс три дебелих зошити земляка – і я покрив усі академічні вимоги щодо опанування марксистсько-ленінською наукою. Доля була прихильна до мене й в такій «дрібничці» – у нас із В.А. були подібні почерки.
Від марксистсько-ленінської філософії мене відвертала, особливо в інтерпретації деяких викладачів, установка на насильство. В моєму розумінні, філософствувати – значить спокійно розважати на різні абстрактні теми. Звичайно, це спрощене, наївне визначення. Але приймати насильство як вирішальний філософський аргумент – це, здається, з іншої опери.
Пригадую, на лекції з філософії викладач (прізвища не пам’ятаю) принагідно згадав «Зияющие высоты» Александра Зінов’єва, філософа з тодішнього Ленінграду. А. Зінов’єв видав свій памфлет ( жанрово цей твір я означив би так) за кордоном, чим накликав на себе гнів радянського керівництва. Викладач філософії вважав, що «на цього Зінов’єва треба було звернути увагу раніше, коли на лекціях він розглагольствував: Ось, мовляв, ядро, суть… це економіка, промисловість, а різні партійні рішення, матеріали з’їздів, ідеологічні установки – це все піна, шумовиння, яке не має суттєвого значення… Та за ці слова його треба було вже тоді до стінки поставити!»
І це була мова філософа. Контраргумент – «до стінки!»
Правда, були й інші приклади. Викладачка, яка вели семінар з Марксового «Капіталу», якось запала в паузу й потім задумливо сказала: «А щодо ролі мас і особистості в історії, то події в Польщі наочно демонструють: народ визначає напрям розвитку. От не хочуть поляки бути під керівництвом компартії – і все. Що ти їм зробиш!?»
Це був 80-й рік (ясно: минулого століття). Польща набухала невдоволенням. Партії пригадували насильства, терор, лакузтво перед Москвою. 1984 року всю країну сколихнуло вбивство тайняками ксьондза Єжи Попелушки…
80-го року я закінчив факультет журналістики ВПШ. І зрозумів: справжньої, системної гуманітарної освіти в мене немає. Треба вчитися. Переді мною було море книжок. З історії, філософії… А іноземні мови?
Згасання. Чи відродиться в новій якості?
На початку 90-х минулого століття «Перець» почав занепадати. З різних причин: і особистісних (маю на увазі головних редакторів, яким довелося очолювати журнал у той складний час), і соціально-політичних. На них я трішки зупинявся на початку цих нотаток.
Але… нехай нас, зокрема, мене втішить нехитра думка: немає нічого вічного на землі.
В моїй пам’яті «Перець» назавжди (тобто, поки живий) залишився гомінким скупченням дотепних людей, розумово розкутих (на відміну від провінційних журналістів), відкритих до спілкування як з простими людьми, так і з високим начальством. Це було середовище, яке давало відчуття свободи й творчого лету. Звичайно, ми знали (відчували) стелю цього лету й намагалися не розбити об неї голови. Якщо порівнювати, приміром, районку чи обласну газету й журнал «Перець», то це було б приблизно, як клітка в звіринці й ландшафтний зоопарк. Мені пощасливилося «погуляти» у відносно просторому ландшафтному зоопарку.
Якщо говорити про казенні відзнаки, то вони в мене є. Я теж їх ціную, бо вони не випрошені, не є наслідком складного інтриганства. Й ніколи не були предметом хвастощів чи потішання дрібного марнославства.
…Масив суспільного життя все дужче віддалявся від партійних приписів і звичного переляку – не дай Боже органи запідозрять в нелояльності, антипартійності. Стало вільніше говорити, висловлювати думки, за які ще в 60-х можна було потрапити в табір, потоптатися по вічній мерзлоті.
Наприкінці 80-х років Радянська армія почала облогу Вільнюської телевежі. Литовський парламент, Сеймас, оголосив незалежність республіки. До будівлі державної телерадіокомпанії майже впритул підійшли радянські танки. Звідкіля я це знаю? З висилань закордонних радіостанцій. Вони (чи то радіо «Свобода», чи «Голос Америки») транслювали у відкритий ефір перехоплені перемовини між екіпажами, команди, які віддавали начальники.
В Радянській армії я служив разом з литовцями. Характерами, або як кажуть нині – ментально, вони були подібні до українців. Навіть у мові проскакувало щось ніби знайоме.
Мені було важко, боляче уявляти, що зараз танки бабахають по моїх колишніх співслужбовцях. Тільки за те, що вони хочуть жити своїм домом, рвуться геть з радянської «общаги».
Під час чергового заїзду в «Перець» я сказав Владиславові Бойку (він, здається, тоді був секретарем парторганізації редакції), що я хочу вийти з партії, не хочу бути причетним, бодай символічно, до крові, яку проливає керівництво Радянського Союзу в Литві.
Він порадив не гарячкувати. Подумати про роботу. «Ти ж не зможеш працювати. Приміром, надійшла якась скарга, треба розбиратися в райкомі чи обкомі партії, а ти безпартійний. Та й у список потрапиш, нелояльних… Не поспішай. Нам усім в редакції це не подобається. Ми навіть членські внески перестали платити… Зроби й ти отак. Вияви свою позицію. А там видно буде…»
Заяву про вихід з партії я все-таки написав. Подав у первинну організацію обласної молодіжної газети. Я був там на обліку.
З партією розстався, і ніби трішки полегшало. «Хотя это уже был не поступок», – як сказав дещо раніше, виходячи з партії, Булат Окуджава. Він теж був категорично проти насильницького утримання народів у радянській казармі.
Тоді точилося багато розмов про політичні події, дружний вихід прибалтійських республік зі складу СРСР. Полтавці ставилися до цього по-різному. Одні схвалювали, мовляв, вони мають право, і не треба їх затримувати. Тим більше, що це право прописане в Конституції СРСР.
Дехто осуджував. Мовляв, розпустили. Треба було Перебудову одразу припиняти. Тоді не дійшло б до того, що така велика країна почала розвалюватися.
Дехто був проти виходу прибалтів із Союзу з економічних міркувань: «У них же немає нічого – ні нафти, ні газу! Як вони будуть жити? Треба їх зупинити, якщо вони самі цього не розуміють!» Сповідником такого підходу був мій колишній співслужбовець С. Я йому опонував: у Японії теж майже немає корисних копалин. А вона – технічно передова країна. А щодо дружби між народами – нєхрен хапати когось за вуха й притягувати до себе для полум’яного ідеологічного поцілунку!
Втім, думка, що Радянський Союз розпадався безкровно, не має підстав. Ще перед парадом прибалтійських суверенітетів, обстрілом Вільнюської телевежі був кривавий розгін мітингу в Тбілісі. Радянські солдати посікли людей на центральному майдані міста саперними лопатками. Я тоді послав листівку зі словами співчуття моєму грузинському колезі Теймуразу. Ми познайомилися з ним на семінарі в Москві, приятелями не стали, але він раптом мене «заповажав», коли з’ясувалося, що мені відомо: грузинське письмо – оригінальне. Грузини ні в кого його не запозичували, розробили самостійно… Це, мабуть, імпонувало його національній гордості.
Пригадую, здається, 2002 року, з нагоди річниці заснування Полтави кількох полтавців нагородили державними відзнаками. До міста приїхав Президент України Леонід Кучма. Урочистості відбувалися в театрі імені М.В. Гоголя. Серед відзначених був і я – мене «вивищили» до Заслуженого журналіста України. (Я працював тоді головним редактором газети «Полтавський вісник»).
 |
| Майже повний склад редакції газети «Полтавський вісник». На дачі Анатолія Бондаренка на День журналіста 2001 року. |
На виході зіткнувся з німецькими громадянами. Вони теж були на урочистості. В Полтаві якраз перебувала делегація з партнерських німецьких міст. Ми були знайомі.
Німці запитали:
- Пане Павле, а де ж ваша нагорода?
- Та ось…
І я вийняв почесний знак з кишені. Напевне його треба було носити, гордовито випнувши груди. Жартую.
До казенних відзнак я ставився абсолютно спокійно. Їх було небагато. І взагалі, якщо журналіста густо хвалить начальство, значить він пише не з огляду на людей і суть справи, а намагається догодити владі.
Я цінував і запам’ятовував високі оцінки колег, читачів. Пригадую, як був здивований листом Миколи Возіянова, письменника з Харкова, в якому він розхвалив мої літературні пародії. «Не думав, що в Полтаві живе такий дотепний пародист!..»
Якось увечері, коли повернувся додому, дружина зустріла словами: «Тобі дзвонив Олег Чорногуз (колись: директор видавництва «Радянський письменник», головний редактор журналу «Перець»). Просив передати тобі привіт і свій захват з приводу епіграм. Говорив ще багато приємних слів, але я їх не запам’ятала…»
Мені дорогі ці похвали. Не тому, що я марнославний (утім, всі літератори марнославні, хоча в різній мірі), а що ці високі оцінки належать добрим професіоналам і знавцям.
Інколи озивалися й читачі, чия діяльність була далека від літературної ниви. Подзвонив якось капітан із Одеси (прізвища не пам’ятаю, але українське): «Никогда бы не подумал, что в сухопутной Полтаве живет такой знаток морского піратства… Хорошая книга. С удовольствием прочел…»
Напевне йшлося про «Розбійників з лебединого шляху», чисто перекладацьку роботу, яку я скомпонував з польських, німецьких і трішки російських джерел. Власне, я зробив це для того, щоб показати: і в нас, в Україні, ця тема розробляється, щоб читач до неї приходив і через українську мову. Це було досить давно. Книжка побачила світ 1995 року в київському видавництві «Мистецтво». Часи були доволі скрутні, і для книговидавництва теж. Але я радів і здешевленому варіанту: без ілюстрацій, на сіренькому папері… Правда, обкладинка була тверда, яскрава. На ній зображений фрагмент картини невідомого французького художника 17-го століття «Морська баталія».
- Ну от, таки розхвастався старий журналюга, – сказав би мій давній приятель, афорист і колекціонер Юрій Меліхов.
Може, й так, але не зовсім. Коли я взявся за спогади, то якось поступово, непомітно дійшов до стану «приємності»: мені стало приємно згадувати людей, з якими працював, відтворювати в уяві ситуації, смішні й не дуже, в які потрапляв, переживати їх знову. І як же тут обійдешся без себе?
Ці спогади не вичерпують усього прожитого й пережитого. Я належу до лінивих оптимістів, які в будь-якому віці вважають, що в них усе попереду й вони встигнуть ще багато зробити. Й ці спогади, власне, – проміжковий підсумок.
Павло СТОРОЖЕНКО
Коментарі
Дописати коментар